Тут у холодний досвітній час вони зупинилися відпочити. Арагорн знову мав обирати шлях: сліди привели у долину і зникли.

— Куди вони могли завернути? — запитав Леголас. — На північ, ближчою дорогою до Ізенгарда через ліс Фан-горн, чи на південь, до Ентули, ріки ентів?

— Куди б вони не подалися, ріку їм не обминути, — розсудив Арагорн. — Якщо Саруман ще не заволодів Роханом, [12] орки намагатимуться скоротити шлях через ці землі. Отже, йдемо на північ.

Долина звивалася вузьким язиком між похмурими кручами ліворуч і сумовитими укосами праворуч. Арагорн, ганяв по пагорбах и западинах західного схилу, Деголас трохи випередив його; так вони подолали кілька миль. Раптом ельф махнув рукою, покликавши всіх:

— Погляньте-но! Когось ми вже наздогнали!

Те, що вони побачили, нагадувало купу валунів. Але це були орки. П'ятеро мертвих, порубаних шаблями орків; у двох — відрубані голови. Земля навкруги набрякла від темної крові.

— Нова загадка! — вигукнув Гімлі. — При денному світлі все було б зрозуміло, але ж не стовбичити нам тут до світання!

- І так зрозуміло — це добрий знак, — сказав Леголас. — Вороги орків можуть стати нашими друзями. Хто мешкає в цих горах?

— Ніхто не мешкає, - відповів Арагорн. — Інколи наїжджають роханці, а від Мінас-Тіріта надто далеко. Міг пройти випадковий караван, та звідки?

— Що ж тоді? — запитав Гімлі.

— Вони самі привели ворогів із собою, ось що. Ці загиблі — з північної орди. Гоблінів Білої Руки тут немає. Кровопивці перегризлися, як зазвичай. Може, занадто сперечались, куди йти.

— Або що робити з полоненими, — підхопив Гімлі. — Сподіваймося, що наші в цій сутичці не постраждали.

Не знайшовши зовсім нічого ані на місці бійки, ані навкруги, мандрівники покрокували далі. Невдовзі ліворуч відкрилася темна ущелина, якою збігав гомінкий струмок; його русло позначали зелені острівці трави й тернику.

— Ось і сліди, — сказав Арагорн, — Орки підбили свої криваві рахунки і завернули сюди.

Мандрівники піднялися ущелиною, легко перестрибуючи з каменя на камінь, наче й не мали позаду безсонної, невеселої ночі. Тільки-но вони ступили на край хребта, раптовий порив вітру дмухнув на них відчутною прохолодою, скуйовдив волосся, роздув плащі. Далекі гори за Рікою заливало світло, над їх зубцями рже прорізався краєчок [13] вогняного диска. На заході лежав дрімливий, безформний світ, сповитий нічними тінями. Повільно проступали денні барви: зеленим позначилися неозорі луги, білими смугами туману — ріки; ліворуч, ліг за тридцять, горіли блакиттю та багрянцем Білі гори, а вічні сніги на їх вершинах розрум'янила зоря.

— Там Гондор, — тихо сказав Арагорн. — Як я мріяв повернутися туди… Але чи ще прийдуть щасливі часи? Зараз дорога відводить мене геть…

— Ну, досить, — обірвав він сам себе й повернув на північний захід, куди кликав його обов'язок.

Хребет круто падав униз прямо з-під ніг; кількома кроками нижче широкий, посічений тріщинами уступ обривався стрімко в безодню. Це й була Західна стіна Рохану, тут закінчувалися гори Емін-Мейл, а внизу, скільки сягало око, розстилались землі повелителів коней.

— Знову орел! — крикнув раптом Леголас, вказуючи у бліде небо над головою. — Він дуже високо, прямує, здається, на північ… Погляньте, летить стрілою!

— У мене очі не такі гострі, - сказав Арагорн. — Я нічого не бачу. Мабуть, і справді високо летить. Чи не його я помітив учора зі Сторожового поста? Цікаво, кому й які вісті він несе… Проте я добре бачу рух на рівнині!

— Великий піший загін на марші, - підтвердив Леголас. — Хто такі — не розрізню, до них звідси щонайменше дванадцять ліг.

— Тепер не треба дотримуватися слідів, — сказав Гім-лі. — Знайдемо найкоротший спуск, та й годі.

— Навряд чи знайдеться стежина коротша за ту, що обрали орки, — заперечив Арагорн.

Шлях орків позначали прикмети шаленого поспіху: кинуті торби з-під харчів, погризені шкоринки, чорне лахміття, підбитий залізом чобіт… Сліди вели краєм уступу, потім униз ложем швидкої холодної річки; подолавши її, поріділий загін [14] Хранителів вступив у межі Роханської марки. Річка, вириваючись на волю, уповільнювала тут свій біг і губилася в буйних заростях чорнобилю й лопухш; лише тихий плюскіт видавав її рух до драговин далекої Долини ентів.

Зима лишилася за горами. Від самого підніжжя Західної Стіни аж до обрію колихалося море густих трав з теплим духом весняних соків. Леголас глибоко дихав, наче поспішав надихатись про запас.

— Травами пахне! — щасливо повторював він. — Це солодше за будь-який сон! Біжімо швидше вперед!

Вони побігли вервечкою, наче хорти по свіжих слідах. Орки проторували широку стежку, молода трава лежала чорна, розчавлена. Раптом Слідопит підніс руку, зупинив загін і поспіхом завернув праворуч: від стежки відокремився ланцюжок маленьких слідів босих ніг. Подекуди поверх них пройшлися важкі чоботи — втікача наздогнали й повернули. Там, де боковий слід обірвався, Арагорн підняв щось із трави та приніс друзям.

— Тут пробіг гобіт. Мабуть, Пін, бо він менший за Меррі. Дивіться!

— Застібка від ельфійського плаща! — разом вигукнули Леголас і Гімлі.

— Листя з дерев Лоріену саме по собі не падає. І цей листок загублено не випадково!

— Отже, хоча б один гобіт живий, не втратив здорового глузду і в змозі бігати, — сказав Гімлі. — Ми стараємося недарма. Чудово!

— Тільки б напіврослик не поплатився за свою сміливість, — зітхнув Леголас. — Серце холоне, коли подумаю, що наших лагідних, веселих гобітів тягнуть на прив'язі, немов худобу…

Сонце підбилося до зеніту, потім почало схилятися на захід. З боку моря слабкий вітер пригнав перисті хмари, але й вони швидко відпливли. Сонце торкнулося обрію. Довгі тіні виросли за плечима бігунів і потяглися до сходу. Троє Хранителів не затримувались ані на хвилинку. Закінчувалась перша доба після загибелі Боромира, а орки все ще були далеко попереду. їх навіть не було видно, хоча пласка рівнина була відкрита аж ген до крайнеба. Коли запала темрява, Арагорн оголосив привал; вершини [15] Західної міни, де друзі стояли на світанку, віддалилися на дванадцять ліг.

— Якщо будемо всю ніч відпочивати, а ті не затримуватимуться, нам їх вже не наздогнати, — сказав Леголас.

— Ну, без перепочинку навіть орки навряд чи обійдуться, — заперечив Гімлі.

— Орка не люблять виходити на відкритий простір при денному світлі, але ж нині насмілились! Тим паче не витрачатимуть вони ніч на відпочинок…

— А як ми вночі знайдемо сліди?

— Вони ведуть прямо на північ, досі нікуди не відхилялися, — наполягав Леголас.

— Припустимо, я зумів би знайти слід і вночі, - сказав Арагорн. — Але якщо все ж таки ми розминемося або зграя надумає кудись завернути, повернення до стежини забере набагато більше часу. Хоча, наскільки я розумію, орки Білої Руки взяли верх та ведуть компанію до Ізенгарда.

— Було б необачно покладатися на це, — зауважив Гімлі. — Невже в темряві ми знайшли б застібку Піна?

— Та, мабуть, після цього випадку орки подвоїли пильність, — сказав Леголас. — А полонені напевне виснажені. Вони не намагатимуться втекти, доки не сподіваються на допомогу. Як саме допоможемо, гадати рано, снершу їх наздогнати треба…

— Послухайте-но, — розсердився Гімлі. — Я не новачок серед мандрівників і не найслабкіший серед своїх родичів, однак і мені навряд чи вдасться добігти до Ізенгарда, не переводячи дуж У мене теж серце щемить, коли б моя воля, я б ані хвилини не чекав. Але зараз треба перепочити…