— Справді, — погодився я.

— І от від таких думок мене поступово розібрала злість. Злості було набагато більше, ніж страху. І водночас я думала: піду й подивлюся, що ж там відбувається… Відступила від ліфта на кілька кроків. І відчуваю — щось тут не те. Коротко кажучи, відчуваю, що мої кроки відлунюють не так, як завжди. На ногах у мене взуття на низьких каблуках, але підлога під ними якась незвична. Немає відчуття, що, як завжди, ідеш по килиму, а здається, ніби під ногами щось набагато твердіше. У мене підвищена чутливість. А тому в таких речах я не помиляюсь. Повірте! А ще — повітря не таке, як завжди. Як би це краще сказати… Якесь затхле. Зовсім не таке, яке повинно бути в готелі. У нас чистота повітря повністю контролюється. Про це страшно дбають. Повітря не просто охолоджують або нагрівають, а спеціально обробляють. Підтримують природну атмосферу, а не пересушують, як в інших готелях, що аж важко дихати. Тому про затхлість не можна було й подумати. А от те повітря, якщо коротко казати, відгонило пліснявою. Наче йому кілька десятків років. Колись у дитинстві я залізла у дідів погріб… Саме так і тепер пахло. Ніби різні запахи всякого старого дрантя перемішались і застоялися на довгі роки…

Я ще раз оглянулася на ліфт. Однак цього разу кнопка виклику зникла! Цифр не видно! Взагалі все потонуло в мороці… І тоді я не на жарт перелякалася. Що ж тут дивного? Стою зовсім сама, невідомо де, в повній темряві. Уся тремчу. Та от дивина: навколо тихо, як у могилі. Ніде ні шелесь. Як тут не дивуватися? У готелі вимкнули світло, а ніхто не бігає в паніці коридорами. Всі номери зайняті гістьми, і вся споруда мала б ходором ходити! А проте всюди якась моторошна тиша — ні шелесту, ні скрипу… У голові в мене все перевернулося — я вже не знала, що до чого.

Принесли замовлені напої. Ми підняли склянки до губ і випили по ковтку. Потім вона поставила свою склянку на стіл і поправила рукою окуляри на носі. Я чекав продовження розповіді.

— Ну що, я зуміла донести до вас мої тодішні відчуття?

— Загалом зуміли, — сказав я, кивнувши головою. — Отже, ви виходите з ліфта на шістнадцятому поверсі. Навколо повна темрява. Чимось дивним пахне. Цілковита тиша. Відчуваєте, щось не так.

Вона зітхнула.

— Не хвалюсь, але я не з боязких. Принаймні як для дівчини, здається, досить смілива. Тільки через те, що раптом погасло світло, я не верещатиму, як більшість ровесниць… Коли страшно — то страшно, але я вважаю, що не можна впадати в паніку. А тому, незважаючи ні на що, я вирішила перевірити, що ж все-таки відбувається. І пішла наосліп коридором.

— У який бік?

— Праворуч, — відповіла вона і підняла праву руку, ніби переконуючи себе, що не помилилася. — Так, пішла праворуч. Повільно-повільно… Коридор спочатку тягнувся прямо. Іду вздовж стіни. Раптом поворот праворуч. Повертаю. Дивлюсь — спереду тьмяне світло. Ледве видніє. Немов десь далеко горить свічка. Ага, думаю собі, хтось свічку запалив. Вирішила йти туди. Підійшла ближче, бачу: світло пробивається крізь ледь-ледь прочинені двері. Самі двері якісь дивні. Я таких жодного разу тут не бачила. У нашому готелі їх не мало б бути. Однак з їхньої щілини світло таки просочувалося. І от я стою перед ними й не знаю, що мені робити. Хтозна, може, за ними хтось є. А якщо той хтось виявиться збоченцем? До того ж, двері мені зовсім незнайомі… І тоді я зважилася тихенько постукати. Зовсім тихо — так, щоб не було ясно, стукають чи ні. Та от той стук пролунав набагато гучніше, ніж я сподівалася. Бо навколо панувала глибока тиша. Однак з-за дверей — жодної реакції… Упродовж секунд десяти. Усі ці десять секунд я завмерла перед дверима, бо не знала, що далі робити. Та раптом зсередини долинув якийсь шурхіт. Такий, наче хтось у важкій одежі піднімається з підлоги. Потім почулися кроки. Надзвичайно повільні. Шур-р-р… шур-р-р… шур-р-р… Здавалося, ніби хтось човгає по підлозі в капцях. І крок за кроком наближається до дверей…

Ніби згадуючи той звук, вона втупилася поглядом у простір перед собою. А потім хитнула головою.

— Коли я почула той звук — з жаху здригнулася. Мені здалося, що так люди не ходять. Підстав для цього я не мала, а просто інтуїтивно вирішила, що це — не людська хода… Тоді вперше в житті я відчула, що означає, коли мороз поза спиною йде. І не в переносному значенні, а фактично… І тоді я побігла. Стрімголов. Напевне, разів два-три падала. Бо порвала панчохи. Та цього я не запам’ятала. Пам’ятаю тільки, що біжу, біжу… Поки бігла, все думала: «А що ж я робитиму, якщо ліфт вимкнули?». На щастя, ліфт працював. І кнопка виклику, й екранчик з цифрами горіли. Та от сам ліфт стояв на першому поверсі. Я рішуче натиснула на кнопку — і він почав підніматися вгору. Повільно-повільно. Неймовірно повільно. Другий поверх… третій… четвертий… Я просто благала: «Ну швидше, швидше!» — але все було дарма. Здавалося — час застиг на місці. Ніби навмисне дратував мене…

Вона перевела подих, ще раз ковтнула «Кривавої Мері». І покрутила перснем на мізинці.

Я мовчки ждав продовження розповіді. Музика затихла. Хтось сміявся.

— Та раптом я знову почула їх… Чиїсь кроки. Шур-р-р… шур-р-р… Кроки наближалися. Повільно, але невідступно… Шур-р-р… шур-р-р… Хтось вийшов з-за дверей, йде вздовж коридору й от-от підійде до мене. Мене охопив жах. І не просто жах… Відчуваю, що шлунок підступає до самого горла. Піт виступив по всьому тілу. Холодний, з неприємним запахом. Мороз поповз по шкірі, мов гадюка… Як на зло, ліфта все нема. Сьомий поверх… восьмий… дев’ятий… А кроки вже зовсім близько!

Вона замовкла десь на півхвилини. І, як раніше, крутила перснем на мізинці. Наче ручкою настройки радіоприймача. Жінка за прилавком бару щось сказала, чоловік поряд з нею знову засміявся. «Чого б не поставити музику якомога швидше?» — подумав я.

— Такого жаху не зрозуміти тому, хто не зазнав його, — сухим тоном сказала вона.

— Ну, а що сталося потім? — запитав я.

— Я незчулася, як побачила перед собою відчинені двері ліфта, — сказала вона, злегка здвигнувши плечима. — А в них — довгождане електричне світло. Я буквально туди вкотилася… Тремчу, як осиковий лист, і тисну на кнопку першого поверху. Приїхала вниз — усіх у фойє перелякала. Ще б пак, уся бліда, як стіна, тремчу так, що й слова не можу з себе видушити… Прибігає менеджер, питає, що сталося. Я ледве відхекуюсь і намагаюсь сяк-так пояснити. Що, мовляв, на шістнадцятому поверсі щось дивне коїться. Менеджер відразу покликав ще одного молодика, і ми втрьох піднялися на шістнадцятий. Перевірити, що сталося. Однак там уже нічого незвичайного не помітили. Світло яскраво горіло, дивного запаху не відчувалося. Все, як завжди… Зайшли в кімнату відпочинку й розпитали присутніх там співробітників. Вони сказали, що весь той час не спали й не помітили жодного вимикання світла. На всякий випадок ми обійшли весь поверх з кінця у кінець — і нічого дивного не виявили. Виходить, що на мене якась мара найшла чи що…

Як тільки ми спустилися на перший поверх, менеджер викликав мене у свій кабінет. Я подумала, що от зараз накинеться на мене з докорами. А він навіть не розгнівався. І звелів доповісти про все докладніше. Отож я йому геть-чисто все розповіла. Навіть про човгання чиїхось ніг по підлозі, хоча при цьому почувалася повною дурепою… Все думала, що от зараз він розрегочеться і скаже, що, напевне, все це мені приснилося.

Однак він навіть не всміхнувся. А навпаки — напустив на себе дуже серйозний вигляд. І сказав: «Не розповідай про це нікому!». А потім лагідним голосом додав: «Гадаю, сталася якась помилка. Але не треба допустити, щоб інші працівники чогось боялися, а тому постарайся тримати язик за зубами». Та, розумієте, наш менеджер не з тих, хто з людьми лагідно розмовляє! У розмові з ними він слів не вибирає. А тому я тоді подумала, що, може, я вже не перша, хто йому про таке розповіла.

Вона примовкла. А я намагався осмислити її розповідь. Мені здалося, що саме тепер годилося б розпитати її про дещо.

— А від інших співробітників ви не чули чогось подібного? — спитав я. — Чогось схожого на те, що ви пережили?… Якихось незвичайних історій, дивовижних випадків? Або хоч би чуток про них…