На мить задумавшись, вона похитала головою.

— Нічогісінько… Але я відчуваю, що за всім цим ховається щось незвичне. І менеджер відреагував якось дивно на мою розповідь. А, крім того, в готелі тільки те й роблять, що перешіптуються про той випадок… Не знаю, як усе це пояснити, але така поведінка здається мені дивною. У готелі, де я працювала раніше, все було інакше. Звісно, той готель не був таким величезним, й обстановка відрізнялася… навіть дуже. І там розповідали історії з привидами — зрештою, в кожному готелі є така своя історія, — але ми з них сміялися. А от тут зовсім не так. Ніхто ні з чого не сміється. А тому стає ще страшніше. Якби після моєї розповіді менеджер розсміявся або насварив… Я тоді подумала б, що, може, помилилася абощо…

Примруживши очі, вона розглядала склянку в руці.

— А після того випадку ви хоч раз піднімалися на шістнадцятий поверх?

— І не один, — відповіла вона байдужим тоном. — Я ж на роботі. Хоч-не-хоч доводиться туди їздити. Однак я роблю це лише вдень. Увечері — ніколи. Хоч би що сталося, ні за що ввечері не поїду. Неохота вдруге потрапити в таку халепу. Тому й на вечірню зміну ніколи не виходжу. Так і сказала менеджерові — не хочу, та й годі.

— Більше нікому про це не розповідали?

Вона легко хитнула головою.

— Як я вже казала, ви — перший, кому я сьогодні розповідаю. Навіть, якби хотіла розповісти комусь раніше — не мала кому. А от вам відкрилася, бо подумала, що, може, у вас є якісь здогади… Ну, щодо випадку на шістнадцятому поверсі…

— У мене? Чому ви так подумали?

Вона дивилася на невидющими очима.

— Не знаю… Про старий готель «Дельфін» вам щось відомо. І про обставини, за яких він зник, ви запитували… А тому мені здалося — може, ви зумієте пояснити те, що зі мною сталося…

— Та ні, навряд чи я вам зумію щось пояснити, — відповів я, на хвилину задумавшись. — А, крім того, про старий готель я мало що знаю. Маленький, зубожілий готельчик. Чотири роки тому я в ньому зупинявся, познайомився з його власником, а тому вирішив ще раз сюди навідатися. Ото й усе. Колишній готель «Дельфін» нічим особливим не вирізнявся. Розмов про його особливі таємниці я не чув.

Однак у думках я зовсім не вважав старий готель таким уже звичайним, але тим часом не хотів про це розводитися.

— Але ж, коли сьогодні пополудні я вас запитала, чи старий готель «Дельфін» був нормальний, ви, здається, сказали, що довелося б довго про це розповідати… Чому?

— Бо така розповідь стосувалася б особисто мене, — пояснив я. — Якби тільки я почав розповідати — їй не було б кінця. Однак після всього, що я почув від вас, вже не вважаю, що ваша історія безпосередньо пов’язана з моєю.

Мої слова, здавалося, її трохи розчарували. Вона скривила губи і якийсь час розглядала свої руки.

— Вибачте, що нічим не можу вам допомогти. Ви ж мені стільки нарозповідали, — сказав я.

— Та нічого, — відповіла вона. — Ви ні в чому не винні. Добре, що я хоч змогла виговоритися. Бо від цього на душі трохи полегшало. Коли носиш у собі такий тягар, спокою не знаходиш.

— Ваша правда, — погодився я. — Якщо його тримати в голові й нікому не говорити — голова почне роздуватися, мов повітряна куля, — додав я і розпростер руки, щоб показати, як роздувається повітряна куля.

Вона мовчки кивнула. Потім трохи покрутила перснем на мізинці, зняла його — й повернула на попереднє місце.

— Скажіть, ви вірите моїй розповіді?… Про шістнадцятий поверх, — спитала вона, поглядаючи на свій перстень.

— Звичайно, вірю, — відповів я.

— Справді? Але ж це — ненормальна історія, хіба ні?

— Так, мабуть, нормальною її важко назвати. Однак таке в світі буває. Я це знаю. А тому вірю вашим словам. Щось з чимось раптом пов’язалося. Через якусь взаємозалежність.

Вона на хвильку задумалася над тим, що я сказав.

— А вам досі не доводилося чогось подібного пережити?

— Доводилося, — сказав я. — Думаю, що так.

— І було тоді страшно? — спитала вона.

— Ні, не скажу, що страшно, — відповів я. — Просто різні речі по-різному пов’язуються. У моєму ж випадку…

Однак у цю мить мені раптом забракло слів. Здавалося, ніби десь далеко під час телефонної розмови хтось раптом висмикнув шнур з розетки. Я допив віскі й сказав:

— Не знаю… Не можу як слід пояснити, але таке трапляється, це точно. А тому я вам вірю. Комусь іншому не повірив би, а вашим словам вірю. Можете не сумніватися.

Вона підвела голову й усміхнулася. Трохи по-іншому, ніж досі. «Якоюсь особистою усмішкою», — подумав я. Виговорившись, вона трохи заспокоїлася.

— Цікаво, чого б це?.. Поговорила з вами й чомусь ніби камінь з душі звалився. Звичайно з незнайомими людьми мені не вдається завести розмови, я страшно сором’язлива. А от з вами — нема проблем…

— Напевне, тому що ми підходимо одне одному, — сказав я, усміхаючись.

Якусь хвилину вона вагалася, що ж відповісти на це, і врешті-решт не відповіла нічого. І тільки глибоко зітхнула. Без ніякого невдоволення. Просто вирівняла дихання.

— Слухайте. Вам не хочеться їсти? Мені здається, ніби я раптом зголоднів.

Я запропонував їй піти кудись, щоб як слід повечеряти, але вона заявила, що перекусити можна й тут. І тоді ми покликали офіціанта й замовили піцу й салат.

За їдою ми говорили про всяку всячину. Про її роботу в готелі, про життя в Саппоро й тому подібне. Вона розповіла про себе. Їй двадцять три роки. Після середньої школи вступила до професійного училища, де готують персонал для готелів, через два роки його закінчила, так само два роки працювала в одному з токійських готелів, після того за оголошенням у газеті подала заяву в новий готель «Дельфін», була прийнята на роботу й переїхала в Саппоро. Переїзд сюди був їй дуже до речі, бо поблизу Асахікава її батьки тримають маленький готель в японському стилі.

— Досить пристойний готель. З давніх-давен родина ним володіє, — додала вона.

— Виходить, що тут ви проходите практику чи набираєтеся досвіду, щоб потім успадкувати батьківський готель і перебрати всі справи в ньому на себе? — запитав я.

— Та ні, — відповіла вона і знову поправила окуляри на носі. — Про успадкування або про плани на майбутнє я ще зовсім не думала. Просто мені подобається робота в готелі. Подобається. Як сюди приїжджають люди, зупиняються, а потім кудись від’їжджають… У такій атмосфері душа відпочиває. Я можу заспокоїтися… З дитинства звикла до такої обстановки.

— Зрозуміло, — сказав я.

— Чому зрозуміло?

— Ще там, у фойє, ви чомусь здалися мені духом готелю.

— Духом готелю? — вона засміялася. — Похвальні слова… Може, я заслужила б їх, якби тільки звикла до цієї роботи.

— Звикнете, якщо постараєтеся, — сказав я, усміхаючись. — Але ж у готелі ніхто надовго не затримується. Вас це влаштовує? Усі приїжджають, щоб поїхати далі своєю дорогою.

— Так, влаштовує, — відповіла вона. — Якби хтось затримався — я злякалася б. Чому це так? Може, я — боягузка? Кожен, хто приїжджає, потім від’їжджає. І від самої думки про це стає спокійно. Дивно, правда? Адже звичайна дівчина, мабуть, так не думає. Вона шукає чогось певного, незмінного. Чи ні? А я от не така. Чому? Сама не знаю.

— Я не вважаю, що ви дивна, — сказав я. — Просто ви ще остаточно не визначилися.

Вона глянула на мене з подивом.

— Звідки ви це знаєте?

— Звідки? — перепитав я. — Просто знаю та й усе.

Вона на мить задумалася.

— Розкажіть про себе, — сказала вона.

— Що ж тут розказувати? Нічого цікавого, — відповів я.

Однак вона наполягала — мовляв, все одно, хочу послухати. І тоді я розповів їй трошки про себе. Мені тридцять чотири роки, на життя заробляю випадковою роботою — пишу тексти. Їжджу на старій «субару». Старій, але із стереомагнітофоном та кондиціонером.

Загалом, відрекомендувався. Об’єктивними фактами.

Однак їй хотілося знати набагато більше про мою роботу. Щось приховувати не було потреби, і я розповів їй деякі подробиці. Про інтерв’ю з майбутніми зірками шоу-бізнесу і про репортаж, присвячений ресторанним делікатесам Хакодате.