Я придивився уважніше: його очі вражали своїм дивним кольором — коричнюватим на чорному тлі із синюватим відтінком, різним у лівому і правому оці. Здавалося, ніби у кожному з них різні думки. Пальці його рук на колінах не переставали злегка ворушитися. Мені привиділося, що ось зараз вони всі десять відділяться від його рук і підкрадуться до мене… Дивні пальці. І от ті дивні пальці повільно простягайся до стола і загасили, зім’явши у попільниці, на третину викурену сигарету. Було видно, як у склянці танув лід і прозора вода змішувалася з виноградним соком. Суміш виходила неоднорідна.

У кімнаті панувала загадкова тиша. На таку тишу іноді натрапляєш, коли заходиш в особняк, де багато площі, але замало людей. Однак тиша, яка панувала в цій кімнаті, відрізнялася навіть від неї. Була страшенно важкою, якоюсь давлючою. Мені здалося, ніби колись давно я вже зустрічався з подібною тишею. Однак щоб пригадати де саме, потрібен був певний час. Немов перегортаючи сторінки старого альбому, я перебрав у пам’яті пережите — і згадав. То була тиша, яка оточує невиліковно хвору людину. Тиша, сповнена передчуття неминучої смерті. Повітря, густе від пилу і неоднозначності.

— Усі вмирають, — не спускаючи з мене очей, тихо сказав чоловік. Таким тоном, ніби прочитав мої думки. — Кожен з нас рано чи пізно помре.

Після тих слів він знову поринув у гнітючу мовчанку. Знадвору долинало неперервне сюрчання цикад, які відчайдушно тріпотіли своїми крильцями, щоб відвернути кінець літа.

— Я маю намір поговорити з тобою настільки відверто, наскільки це можна, — сказав чоловік. Його мова здавалася буквальним перекладом офіційного тексту. Вибір речення і граматики був правильний, але словам бракувало почуття. — Однак говорити відверто і говорити правду — це різні речі. Між ними такий же зв’язок, як між носом і кормою корабля. Спочатку з’являється відвертість, за нею — правда. Різниця в часі між цими подіями прямо пропорційна довжині корабля. Чомусь велетенському важко виплисти з туману. Іноді це нарешті настає після нашої смерті. А тому навіть якщо я не зумію відкрити тобі всю правду, ні моєї, ні твоєї вини в цьому не буде.

Не намагаючись відповісти, я мовчав. Переконавшись у моїй мовчанці, чоловік вів далі:

— Тебе привезли сюди спеціально для того, щоб того корабля рухати вперед. Нам обом доведеться його штовхати. Говоритимемо відверто. Тоді хоч на крок наблизимося до правди. — Чоловік відкашлявся і зиркнув на свою руку, що спочивала на поруччі дивана. — Однак така розмова занадто абстрактна. А тому поговоримо про реальні проблеми. Скажімо, про твою рекламу в журналі для страхової компанії. Сподіваюсь, ти про це вже чув?

— Чув.

Чоловік кивнув головою. Потім, витримавши коротку паузу, вів далі:

— Гадаю, що, напевне, все це було для тебе несподіванкою. Будь-хто образився б, якби йому веліли знищити те, що створив тяжкою працею. Тим паче якщо мова йде про один із засобів існування. Очевидно, пов’язані з цим збитки будуть величезні, хіба ні?

— Авжеж, — погодився я.

— Саме про такі реальні збитки я хотів би почути від тебе самого.

— Реальні збитки — неминучий супутник такої роботи, як наша. Буває так, що приготовлений макет реклами клієнт раптом відкидає — мовляв, він йому не до вподоби. Однак для фірми таких малих розмірів, як наша, це — крах. А тому, щоб уникнути його, намагаємось догодити клієнту на всі сто відсотків. Коротко кажучи, кожен рядок тексту перевіряємо разом. Ось таким чином уникаємо ризику. Це, звісно, не дуже весела робота, але така вже доля бідного самотнього вовка, хіба ні?

— Та щоб піднятися наверх, усі з такого починають, — заспокоїв чоловік. — А чи можна розуміти тебе так, що припиненням випуску журналу я завдаю твоїй фірмі відчутного фінансового удару?

— Загалом так, хіба ні? Журнал уже віддруковано й оправлено, а тому протягом одного місяця хоч кров з носа треба розплатися за папір і друк. А ще виплатити гонорари за статті, замовлені на стороні. Разом виходить п’ять мільйонів ієн. Та, як на зло, саме таку суму належить вернути в банк для погашення боргу, який ми рік тому вирішили взяти для закупівлі обладнання.

— Так, я про це знаю, — сказав чоловік.

— Крім того, виникає питання про майбутні замовлення. Наше становище і так хистке, тож досить одного-однісінького промаху, щоб клієнти відвернулися від нас. Із цим страховим агентством у нас річний договір на випуск їхньої реклами. Отож якщо внаслідок теперішнього скандалу нам доведеться його розірвати — наша фірма по суті піде на дно. Бо вона мала й особливими зв’язками похвалитися не може, а рятувалася досі доброю усною репутацією серед клієнтів. Найменший удар по репутації — і нам капець.

Я закінчив, але мій співрозмовник ще довго мовчав і пильно дивився на мене. Нарешті він таки відкрив рота:

— Ти говориш дуже щиро. Крім того, зміст твоєї розповіді збігається з наслідками моїх розслідувань. І я це високо оцінюю. Так от, а що, якби без жодних умов я сплатив страховому агентству збитки за зняту рекламу і рекомендував би укладати з вами договори і в майбутньому?

— Тоді не було б ніяких проблем. Хіба що залишилося б без відповіді наївне запитання — мовляв, навіщо все це заварилося? А ми повернулися б знову у свої нудні будні.

— Крім того, ви могли б отримати моральну компенсацію. Досить мого одного слова на візитній картці — і вашу фірму забезпечать роботою років на десять уперед. Роботою, а не жалюгідними рекламними листівками…

— Тобто ви пропонуєте трансакцію?

— Обмін з доброї волі. Я з доброї волі запропонував твоєму компаньйонові інформацію про припинення випуску журналу з вашою рекламою. Якщо ти відповіси на це теж доброю волею, то я знову піду тобі назустріч. Чого б тобі не пристати на таку думку? Моя добра воля стане тобі в пригоді. Бо навіщо тобі все життя працювати разом з тупоголовим п’яницею?

— Він — мій друг, — відповів я.

Запала мовчанка — здавалося, ніби камінь падає у бездонну криницю. Поки він досяг дна, минуло секунд тридцять.

— Ну, гаразд, — сказав чоловік. — Це твої проблеми. Я досить докладно вивчив твою біографію — ти по-своєму вельми цікава людина. Загалом людей можна поділити на дві групи: посередностей-реалістів і посередностей-ідеалістів. Ти, безсумнівно, належиш до другої. Тобі варто це запам’ятати. Твоя доля — це доля, яка випадає мрійливій посередності.

— Запам’ятаю, — сказав я.

Чоловік кивнув головою. Лід у виноградному соку розтанув. Я взяв склянку і надпив половину.

— Ну, то поговорімо конкретно, — сказав він. — Поговорімо про вівцю.

Чоловік ворухнувся, добув з великого конверта чорно-білу фотографію і поклав її на стіл переді мною. Здалося, наче в кімнаті злегка війнуло повітрям реальності.

— Це фотографія з вівцями, поміщена у твоєму рекламному журналі.

Як для фотографії, збільшеної з журнальної копії, без використання негатива, вона була навдивовижу виразна. Мабуть, застосовувалася спеціальна техніка.

— Наскільки мені відомо, ти сам її десь роздобув і використав для журналу. Я не помиляюсь?

— Ні, це правда.

— За результатами наших досліджень, вона зроблена не пізніше як півроку тому звичайним фотолюбителем. Фотокамера — дешева річ кишенькового розміру. Знімав не ти. У тебе — дзеркальний фотоапарат «Нікон», та й знімаєш ти набагато краще. І до того ж за останні п’ять років ти на Хоккайдо не виїжджав. Хіба ні?

— Ну, то що?… — сказав я.

— Гм-м-м… — вимовив чоловік і на хвильку замовк. Здавалося, оцінював вагу мовчання. — Ну, гаразд, але в нас до тебе три побажання. Скажи, де і від кого ти отримав цю фотографію, а також — навіщо ти використав таку нікудишню річ для рекламного журналу?

— Не можу сказати, — відповів я на диво просто. — Журналісти мають право зберігати в таємниці джерело інформації.

Не спускаючи з мене очей, чоловік кілька разів провів по губах кінцем середнього пальця правої руки. Потім руку знову поклав на коліно. Мовчанка ставала нестерпною. І я подумав: «От було б добре, якби десь закувала зозуля!». Та, звісно, вона не закувала. Бо ввечері зозулі не кують.