— Який ти дивний чоловік! — сказав секретар Шефа. — Ти зрозумій: якби мені захотілося, я одним махом закрив би вашу фірму. А тоді ти вже не міг би назватися журналістом. Навіть якщо твоє теперішнє порпання у нікчемних рекламних бюлетенях і листівках і вважати журналістикою…

Я знову подумав про зозулю. Чому все-таки зозулі не кують увечері?

— Крім того, існує кілька способів розв’язати язик таким, як ти.

— Мабуть, — сказав я. — Однак для цього потрібен час. А до того моменту я мовчатиму. А якщо і заговорю, то не скажу всього, що знаю. Адже вам невідомо, що я знаю, а що — ні. Чи я помиляюсь?

Я сказав навмання, але напрям, видно, вибрав правильно. Невпевнена мовчанка свідчила, що я заробив очко.

— А з тобою, бачу, цікаво вести розмову, — вів далі чоловік. — У твоєму ідеалізмі чомусь проглядає патетична нотка. Та гаразд. Поговорімо про інше.

Чоловік вийняв з кишені лупу і поклав на стіл.

— Візьми лупу й уважно придивися до фотографії.

Взявши знімок у ліву руку, а лупу — в праву, я заходився повільно вивчати фотографію. Одні вівці дивилися в один бік, інші — в інший, а ще інші з байдужим виглядом просто паслися на траві. Нудна атмосфера — як на пам’ятному фото, зробленому під час зустрічі колишніх однокурсників. Я обстежив одну за одною кожну вівцю, звернув увагу на густоту трави, оглянув березову діброву на задньому плані, пройшовся очима по лінії гір на небокраї та по розкиданих на небі хмарках. Нічого особливого на знімку не було. Відірвавши погляд від фотографії та лупи, я глянув на чоловіка.

— Щось незвичайне помітив? — спитав він.

— Нічого, — відповів я.

Моя відповідь його, здається, не розчарувала.

— Ти, по-моєму, вивчав біологію в університеті. То що ти знаєш про овець?

— Все одно що нічого. Вивчав чисто професійні, майже непотрібні речі.

— Все-таки розкажи, що ти знаєш.

— Парнокопитні. Травоїдні, живуть отарами. Завезені в Японію на початку епохи Мейдзі. Розводяться людьми заради м’яса і вовни. От, мабуть, і все.

— Загалом правильно, — сказав чоловік. — Та якщо бути точним — вівці були завезені в Японію не на початку епохи Мейдзі, в середині епохи Ансей[10]. А до того, як ти сказав, овець в Японії не було. Висловлювалася також думка, що перших овець привезли в Японію з Китаю в період Хейан[11], та навіть якщо це й правда, вони все одно не прижилися і незабаром вимерли. А тому вийшло так, що до епохи Мейдзі такої тварини, як вівця, майже ніхто в Японії не бачив та уявити не міг. Попри те, що Овен був відносно популярним як зодіакальний знак, ніхто точно не міг сказати, який вигляд мала ця тварина. Тобто, мабуть, можна стверджувати, що вівця вважалася фантастичною істотою — як дракон або баку[12]. Факт залишається фактом, що зображення овець на японських картинах до епохи Мейдзі — це бозна-що, суцільна нісенітниця. Можна сказати, що в тодішніх японців знання про овець було таке ж, як у Герберта Уелса — про марсіян.

Однак і тепер знання японців про овець страшенно мізерне. А це означає, що впродовж історії такі тварини, як вівці, не мали жодного впливу на щоденне життя японців. Їх завезли на державному рівні зі США, протягом короткого часу розводили, а потім цю справу занедбали. Ось така їхня овеча доля. Після війни, коли обмеження на імпорт вовни і баранини було послаблено, прибуток від розведення овець в Японії зійшов майже до нуля. Бідолашні вівці, чи не так? Такі, як і сучасна Японія…

Однак, ясна річ, це не означає, що я збираюся розповідати тобі про марноту сучасної Японії. Все, що я хочу сказати тобі, зводиться до двох речей: по-перше, до епохи Мейдзі в Японії не було жодної вівці і, по-друге, уряд вів суворий облік кожної з них, завезеної в наступні роки. Про що все це свідчить?

Запитання було звернуте до мене.

— Про те, що, мабуть, усі породи овець в Японії були під контролем.

— Саме так. До цього я хотів би додати, що при розведенні овець, як і бігових рисаків, найголовніше — порода, а тому родовід майже всіх овець в Японії можна простежити на кілька поколінь назад. Інакше кажучи, японські вівці — це тварини, відсортовані за певними ознаками. Схрещування овець різних порід легко відстежувалося. Контрабандного ввезення овець не було. Бо хто мав охоту до такої клопітної справи? Тепер у Японії можна натрапити загалом на такі породи: саусдаун, іспанський меринос, котсволд, китайська, шропшир, корідейл, шевйот, романівська, остофріжен, бордерлейсестер, ромнімарш, лінкольн, дорсетгорн і суфолк. А тепер, — сказав чоловік, — ще раз уважно подивися на фотографію.

Я знову взяв у руки знімок та лупу.

— Добре придивися до третьої праворуч вівці на першому плані.

Я спрямував лупу на третю праворуч вівцю з переднього плану. Потім пересунув на сусідню вівцю, придивився — і знову вернувся до третьої праворуч.

— Цього разу щось помітив? — спитав чоловік.

— Порода інша, — відповів я.

— Саме так. За винятком третьої праворуч, всі інші вівці — звичайної суфолкської породи. Лише ця одна відрізняється. Набагато крижастіша, та й вовна її іншого кольору. І морда не чорна. Якби це краще сказати?.. Вона з вигляду набагато сильніша. Цю фотографію я показував кільком фахівцям з вівчарства. Вони дійшли висновку, що такої вівці немає в Японії. І, можливо, навіть у світі. Отож виходить, що ось зараз ти бачиш вівцю, яка взагалі не існує в природі.

Я знову спрямував лупу на третю праворуч вівцю. Придивився уважно й помітив посеред її спини блідаву пляму — наче від розлитої кави. Пляма була розпливчаста і невиразна, а тому здавалася чи то подряпиною на плівці, чи то невеликим обманом зору. А, може, справді хтось ненароком хлюпнув кавою цій вівці прямо на спину.

— На спині — начебто бліда пляма.

— Не проста пляма, а зіркоподібна, — сказав чоловік. — Порівняй з оцим.

Чоловік вийняв з конверта аркуш паперу й передав мені. То була копія малюнка із зображенням вівці. Зроблена жирним олівцем, із слідами пальців по краях. Виведена невмілою рукою, вона, однак, збуджувала уяву. З незвичайною старанністю були відтворені всі її дрібні деталі. Я порівняв вівцю на фотографії з вівцею на малюнку. Безперечно, це була та сама вівця. Зіркоподібна пляма на спині вівці з малюнка відповідала плямі на вівці з фотографії.

— А тепер — оце, — і чоловік вийняв з кишені і передав мені запальничку. Масивну запальничку «Дюпон», зроблену на замовлення із срібла, з таким же овечим гербом, який було викарбовано в автомобілі. На срібній вівці чітко проглядала зіркоподібна плямка.

У мене трохи заболіла голова.

— Недавно я розповідав тобі про посередність, — вів далі чоловік. — Звісно, не для того, щоб осуджувати твою посередність. Просто я хотів сказати, що весь світ — суцільна посередність, а тому і ти як його складова частина — теж посередність. Чи ти так не вважаєш?

— Не знаю…

— Світ — посередність. У цьому немає жодного сумніву. Та чи на самому першопочатку світ був посередністю? Ні, не був. Першопочаток світу — хаос, а хаос — не посередність. Світ почав сходити на посередність після того, як людство відділило засоби виробництва від повсякденного життя. Посередність утвердилася завдяки тому, що Карл Маркс придумав поняття пролетаріату. Ось чому сталінізм тісно пов’язаний з марксизмом. Я поважаю Маркса. Бо він — один з нечисленних геніїв, чия пам’ять простягалася до первісного хаосу. У тому ж розумінні поважаю Достоєвського. Однак марксизму не визнаю. Занадто багато в ньому посередності.

Чоловік видав у глибині горла якийсь звук.

— Зараз я розмовляю з тобою надзвичайно відверто. Цим я віддячую тобі те, що і ти був недавно зі мною відвертий. І от я вирішив відповісти на твої так звані наївні запитання. Однак коли я скінчу на них відповідати, в тебе залишиться дуже обмежена свобода вибору. Я хочу, щоб ти це добре затямив. Коротко кажучи, ти підняв ставку. Згоден?