— Чому Шеф завзято шукав вівцю? Що ти про це думаєш?

— Нічого не розумію, — відповів я. — Краще було б спитати його самого. Відповідь була б швидша.

— Спитав би, якби було можна. Вже два тижні Шеф лежить непритомний. Боюсь, що він удруге не прийде до пам’яті. А якщо помре, то разом з ним навічно буде поховано і таємницю вівці із знаком зірки на спині. Саме цього я не в змозі перенести. Не з міркувань особистої вигоди чи втрати, а з набагато вищого принципу відданості.

Я відкинув кришку запальнички, повернув коліщатко, викресав вогонь — і закрив кришку.

— Може, все, що я розповідаю, здається тобі чистісінькою нісенітницею. А, може, так воно і є. Може, це справді нісенітниця. Однак я хочу, щоб ти зрозумів: нам залишиться тільки одне. Шеф помре. Помре єдина Воля. Обернеться в ніщо все, що її оточувало. Залишаться лише цифри. І нічого більше. Ось чому мені так хочеться відшукати вівцю. — Уперше за час розмови на кілька секунд він заплющив очі і замовк. Потім вів далі: — Послухай мою гіпотезу. Всього лише гіпотезу. Якщо вона тобі не сподобається, то краще тобі про неї забути. Я вважаю, що саме ця вівця — прототип Волі Шефа.

— Щось на зразок тваринячого бісквіту… — сказав я. Чоловік ніби не почув моїх слів.

— Дуже ймовірно, що вівця сама вселилася в голову Шефа. Мабуть, року тридцять шостого. І відтоді протягом понад сорока років не покидала його. Напевне, там у неї були пасовиська і березові діброви. Точно так, як на тій фотографії. Що ти про це думаєш?

— Думаю, що це надзвичайно цікава гіпотеза, — відповів я.

— Це особлива, дуже особлива вівця. Я хочу її відшукати, і мені потрібне твоє сприяння.

— Що ж ви будете робити, якщо відшукаєте?

— А нічого. Мабуть, я нічого й не зумів би зробити. Бо така велика справа мені не під силу. Єдине моє бажання — на власні очі пересвідчитися у втратах. А якби вівця щось побажала, то заради цього я не пожалів би зусиль. Бо зі смертю Шефа моє життя стане майже беззмістовним.

І він замовк. Мовчав і я. І тільки цикади все ще сюрчали. Під надвечірнім вітром шелестіли своїм листям дерева в саду. Як і раніше, в особняку панувала могильна тиша. У повітрі літали спори смерті, як підчас невідворотної заразної хвороби. Я спробував уявити собі пасовисько в голові Шефа. Безмежне пасовисько з пожухлою травою, звідки повтікали вівці.

— Ще раз повторюю: я хочу, щоб ти розповів мені, звідки в тебе ця фотографія.

— Не можу сказати, — відповів я.

Чоловік зітхнув.

— Здається, я говорив з тобою відверто. А тому хочу, щоб і ти говорив зі мною так само.

— Я не маю права розповідати. Бо як розповім, то у людини, яка дала мені фотографію, можуть бути неприємності.

— Тобто, — сказав чоловік, — у тебе є підстави думати, що та людина матиме неприємності у зв’язку з вівцею?

— Ніяких підстав немає! Просто мені так здається. Тут є якась заковика. Розмовляючи з вами, я все думав про це. Заковика… Ніби нутром відчуваю.

— І саме тому не можеш сказати?

— Так, саме тому, — сказав я і трохи подумав. — Взагалі про заподіяння неприємностей я можу говорити авторитетно. В такому мистецтві немає мені рівних. А тому я намагаюсь жити так, щоб узагалі його уникати. Та все одно такою поведінкою я завдаю іншим людям ще більших неприємностей. Як не крути-верти, а виходить на одне. І навіть зрозумівши це, я не можу змінитися. Це питання звички.

— Я не зовсім розумію.

— Я мав на увазі, що посередність виявляється в різному вигляді.

Я прикурив сигарету в роті від запальнички, яку тримав у руці, і затягнувся. На душі ледь-ледь посвітліло.

— Не хочеш сказати — не треба, — мовив чоловік. — У такому разі знайти вівцю доведеться тобі самому. Це наша остання умова. Якщо впродовж двох місяців, починаючи від сьогодні, ти зумієш її розшукати, отримаєш таку винагороду, яку побажаєш. Якщо ж не зумієш, то і тобі, і твоїй фірмі — капець. Ти згоден?

— Немає ради, — сказав я. — А якщо трапилася помилка — і на світі взагалі не було вівці із знаком зірки на спині? Що тоді?

— Кінцевий результат від цього не залежить. І для мене, і для тебе важливо одне: знайдеш ти вівцю чи ні. І немає нічого середнього. Тебе можна пожаліти, але, як ти недавно сказав, твоя ставка зросла. М’яч у тебе, а тому доведеться бігти до воріт саме тобі. Навіть якщо самих воріт немає.

— Справді, — сказав я.

Чоловік вийняв з нагрудної кишені товстий конверт і поклав його переді мною.

— Оце тобі на витрати. Не вистачатиме — зателефонуй, відразу додам. Запитання?

— Запитань немає, але є враження.

— Яке?

— Вся ця історія — суцільна нісенітниця, в яку не можна повірити, та, коли чуєш її з ваших уст, вона чомусь здається правдою. Гадаю, ніхто мені не повірив би, якби її розповідав я.

Чоловік ледь-ледь скривив губи. Могло навіть здатися, ніби він усміхається.

— Завтра вирушаєш. Як я вже казав, у твоєму розпорядженні два місяці, починаючи від сьогодні.

— Та це важка робота! Двох місяців може не вистачити. Бо треба відшукати одну-однісіньку вівцю на широченній території…

Не відповідаючи ні слова, чоловік пильно дивився на мене. Під його невідривним поглядом я відчув себе плавальним басейном без води. Запліснявілим басейном з потрісканими стінами, без краплі води і найменшого сподівання на те, що наступного року ним користуватимуться. Чоловік цілих тридцять секунд, не кліпаючи очима, дивився на мене, а потім повільно відкрив рота.

— Тобі вже пора йти, — сказав він.

Без сумніву, мені теж так здалося.

— Повертаєте у фірму? Чи їдемо кудись-інде? — спитав водій. Той самий, який привіз мене сюди, але тепер трошки привітніший. Напевне, в нього вдача така — легко сходитися з людьми.

З насолодою розсівшись на просторому сидінні, я подумав, куди мені краще податися. Повертатися у контору я не збирався. Від одної думки про те, що доведеться щось пояснювати, заболіла голова. Я навіть не уявляв собі, як мав би це зробити. А крім того, у мене відпустка. Однак і їхати відразу додому не хотілося. Мені здавалося, що перед тим, як повертатися додому, бажано подивитися на нормальний світ, по якому нормально ходять на своїх двох нормальні люди.

— Сіндзюку[15], західний вихід, — сказав я.

Наближався вечір і, мабуть, тому дорога до Сіндзюку була страшно переповнена. В якийсь момент автомобіль майже перестав рухатися — здавалося, став на якір, мов судно. І лише іноді він пересувався на декілька сантиметрів, наче підхоплений якоюсь хвилею. Я почав думати про швидкість обертання Землі. Цікаво: скільки кілометрів за годину пролітає оце шосе в космічному просторі? Я спробував у голові підрахувати, але так і не збагнув, рухається воно швидше від «кавових чашок» у парку розваг чи ні. Взагалі ми багато чого не розуміємо в цьому світі. Нам лише здається, що розуміємо. Якби прилетіли інопланетяни і запитали: «Слухай, з якою швидкістю обертається екватор?» — я страшно розгубився б. Мабуть, я навіть не зумів би пояснити їм, чому після вівторка настає середа. Вони сміялися б з мене? Я тричі прочитав «Братів Карамазових» і «Тихий Дон». І навіть «Німецьку ідеологію» один раз. Я пам’ятаю число «пі» до шістнадцятого знаку після коми. І все одно вони з мене сміятимуться? Мабуть, сміятимуться. Умруть від сміху.

— Музику послухаєте? — запитав водій.

— Якщо можна, — відповів я.

І залунала всередині автомобіля балада Шопена. Атмосфера стала урочистою, як на церемонії одруження.

— Слухайте, — спитав я водія, — а ви знаєте число «пі»?

— Ви маєте на увазі 3,14…?

— Саме так. І скільки знаків після коми можете пригадати?

— Тридцять чотири пам’ятаю, — просто сказав водій.

— Тридцять чотири?!

— Чого б ні, якщо є один простий спосіб запам’ятати… А що?

— Та нічого, — пригнічено відповів я. — Байдуже.