Поки якийсь час ми слухали Шопена, автомобіль просунувся ще на кілька десятків метрів уперед. Водії автомобілів і пасажири автобусів навколо нас дивилися на наш лімузин, як на якесь чудовисько. Навіть знаючи, що крізь його вікна, зроблені із спеціального скла, ззовні нічого не видно, під чужими пильними поглядами я почувався не дуже затишно.

— Ого, який страшний затор! — сказав я.

— Авжеж, — погодився водій. — Але так само, як після ночі настає ранок, скінчиться колись і ця дорожня перешкода.

— Правду кажете, — сказав я. — Та хіба це вас не дратує?

— Звичайно, і дратує, і завдає прикрощів. Особливо коли поспішаєш — мимоволі починаєш нервуватися. Однак я намагаюсь завжди думати, що все це — випробування для нас. Інакше кажучи, що нервування — визнання своєї поразки.

— Усе це звучить як релігійне пояснення дорожніх заторів…

— Так я ж християнин. До церкви, щоправда, не ходжу, але в душі — давно християнин.

— Он що-о-о! — протягнув я. — Та чи немає суперечності в тому, що християнин служить водієм у вожака правих?

— Шеф — чудова людина. Серед тих, кого я в житті зустрічав, він для мене — другий після Бога.

— То ви і з Богом зустрічалися?

— Звичайно. Щовечора розмовляю з Ним по телефону.

— Але ж… — почав я і розгубився. У голові наставав безлад. — Але ж якщо всі почнуть телефонувати Богові, лінія може виявитися зайнятою, хіба ні? Скажімо, як телефонний номер довідкового бюро пополудні.

— О, цим не треба перейматися. Бог всюдисущий. Навіть якщо Йому одночасно зателефонує мільйон людей, Він говоритиме з кожним окремо.

— Я цього не зовсім добре розумію. Та хіба це загальновизнане тлумачення? Так би мовити, з теологічного погляду.

— Я — радикал. А тому не в ладах з церквою.

— Зрозуміло, — сказав я.

Автомобіль просунувся ще на метрів п’ятдесят. Я затиснув у губах сигарету і вже збирався прикурити, як раптом уперше помітив, що тривалий час тримаю в руці срібну запальничку — ту саму, виробництва фірми «Дюпон», з овечою емблемою, яку мені показував секретар Шефа. Я мимоволі забрав її із собою і тепер вона лежала в моїй долоні настільки звично, що здавалося, була тут від самого мого народження. Це була бездоганна річ як на вагу, так і на дотик. Подумавши трохи, я вирішив залишити її собі. Бо хто ж бідкатиметься, якщо загубить запальничку чи що? Я кілька разів відкривав-закривав кришку, прикурив — і засунув запальничку в кишеню. Натомість у кишеньку на дверцятах автомобіля кинув свою стару, фірми «Біґ».

— Кілька років тому я дізнався від Шефа, — раптом сказав водій.

— Що?

— Телефонний номер Бога.

Я тихо зітхнув. Невже я збожеволів? А, може, вони?

— Шеф тільки вам по секрету сказав?

— Саме так. Тільки мені і то під великим секретом. Чудова людина… А що, ви теж хочете знати?

— Якщо можна, — відповів я.

— Тоді слухайте. Токіо, 945…

— Стривайте! — попросив я і, добувши ручку із блокнотом, записав номер. — А таким, як я, можна давати?

— Можна. Давати кожному не годиться, але ж ви, здається, порядна людина.

— Спасибі за добре слово, — сказав я. — Однак про що, власне, можна говорити з Богом? До того ж, я не християнин…

— Гадаю, це не так важливо. Можете щиросердо розповісти про те, що вас хвилює і мучить. Бог не нудьгуватиме і не глузуватиме з вас, навіть якщо скажете якусь нісенітницю.

— Дякую. Я зателефоную.

— От і добре! — сказав водій.

Автомобіль плавно наддав швидкості — і спереду почали з’являтися хмарочоси Сіндзюку. Решту дороги ми проїхали мовчки.

Коли автомобіль прибув до станції Сіндзюку, місто вже поринуло в легку темно-синю вечірню темряву. Віщуючи кінець літа, верткий вітер шмигав між будинками і колихав спідничками дівчат, які поверталися з роботи. Підбори їхніх босоніжок вистукували своє «цок-цок-цок» на кахельних плитках тротуару.

Я піднявся на верхній поверх висотного готелю, зайшов у просторий бар і замовив банку «Хайнекена». Поки принесли пиво, минуло хвилин десять. Увесь цей час я сидів у кріслі, підперши щоку рукою і заплющивши очі. У голові не було жодної думки. При заплющених очах я почув шум — наче сотні карликів підмітали в голові віниками. Час минав, а вони не збиралися закінчувати свою роботу. І ніхто з них навіть не думав користуватися совком.

Принесли пиво — і я за двома ковтками спорожнив банку. Потім з’їв усю тарілочку арахісу. Шурхоту віників уже не було чути. Я зайшов у телефонну кабіну поряд з касою і спробував зателефонувати до своєї подружки з чудовими вухами. Однак її ніде не було. Напевне, вийшла кудись повечеряти. Вона ніколи не харчувалася вдома.

Я набрав номер своєї колишньої дружини, але після другого дзвінка передумав і поклав трубку. Як добре подумати, то я не мав про що з нею говорити, а до того ж, не хотів чути звинувачень у бездушності.

Більше не було кому дзвонити. Серед десяти мільйонів людей, які вешталися по місту, я міг поговорити по телефону лише з двома. Крім того, одна з них — моя колишня дружина. Я поклав десятиієнову монету в кишеню і вийшов з кабіни. А тоді в офіціантки, що проходила мимо, замовив дві банки «Хайнекена».

День закінчувався. Здавалося, що такого беззмістовного дня в моєму житті не було ні разу. Адже останній день літа мав би вирізнятися хоч якоюсь своєю принадою. Однак цей минав, немов у собаки на шворці, якого смикають у всі боки. За вікном розпливалася холодна пітьма початку осені. Повсюди на землі тяглися ряди жовтих міських ліхтарів. Зверху здавалося, ніби вони так і ждуть, щоб по них хтось пройшовся ногами.

Принесли пиво. Відкривши першу банку, я згріб у жменю зернята арахісу з другої тарілочки і заходився їсти їх одне за одним. За сусіднім столом четверо літніх жінок, які поверталися з уроків плавання, про щось теревенили, попиваючи різнобарвні тропічні коктейлі. Один офіціант стояв нерухомо, як стовп, і лише голову повертав, щоб позіхнути. Інший пояснював меню американському подружжю середніх літ. Я з’їв увесь арахіс і висушив третю банку пива. Після третьої банки пива робити не було чого.

Із задньої кишені «лівайсів» я витягнув конверт, відкрив його і взявся рахувати одну за одною десятитисячні банкноти. Обгорнута паперовою стрічкою пачка новісіньких банкнот скидалася швидше на колоду карт. Не встиг я дорахувати до половини, як різко заболіли руки. На цифрі дев’яносто шість підійшов офіціант, прибрав порожні банки і спитав, чи принести ще пива. Не відриваючись від банкнот, я мовчки кивнув. Здавалося, офіціантові байдуже, що я рахую купу грошей.

Коли, нарахувавши сто п’ятдесят банкнот, я вклав пачку в конверт і запхав у кишеню джинсів, принесли пиво. Я розправився ще з однією тарілочкою арахісу. І після того задумався: чого це я такий ненаситний? Відповідь була тільки одна: я зголоднів. Якщо подумати, то на сніданок я з’їв лише шматок фруктового кексу.

Я покликав офіціанта і попросив показати меню. Омлетів не виявилося, а були бутерброди. Я замовив бутерброд з огірком і сиром. На додачу мені запропонували картопляні чіпси і квашені огірки. Від чіпсів я відмовився, а квашених огірків попросив дві порції. Потім запитав, чи немає в них гострозубців для обрізання нігтів. Звісно, гострозубці в них знайшлися. Чого тільки немає в барах готелів! Одного разу в такому барі я навіть позичив французько-японський словник.

Я поволі пив пиво, поволі розглядав нічний краєвид, поволі обрізував нігті над попільничкою, ще раз подивився за вікно і відполірував нігті. І так до пізньої ночі. Взагалі-то я вже сягнув ветеранського рівня у тому, як згаяти час у великому місті.

З гучномовця, вмонтованого у стелю, вигукували моє ім’я. Спочатку воно не здавалося моїм. Через кілька секунд після того, як оголошення скінчилося, я поступово почав усвідомлювати, що сказані слова чимось дотичні до мого імені, аж поки нарешті в моїй голові воно справді-таки стало моїм.

Я подав знак рукою — й офіціант приніс мені радіотелефон.