Генк стоїть, прилаштувавши одну ногу на крок попереду другої, переносячи всю вагу свого тіла на кінцівку. Він опускається на ту ногу, що стоїть позаду, він низько присідає на неї, згинає коліно, а його тулуб, плечі й голова викручуються й відсуваються якомога далі від носка ступні, виставленої вперед. Генк завмирає, видихає, а тоді різко випростовує зігнуту ногу, викручує стегно й кидається всім тілом уперед. Тоді викручує тулуб і викидає вперед плече. За плечем — лікоть. За ліктем — зап’ясток. Уся його рука описує траєкторію по кривій, наче батіг, що їм ляскають худобу. Усі його м’язи напружуються, рука вилітає поперед тіла, і тієї самої миті, коли Генк уже має гепнутися обличчям об землю, його пальці відпускають м’ячик. Яскраво-жовтий тенісний м’ячик, він летить зі швидкістю кулі, він летить, поки не зникає в синьому небі, лишаючи по собі жовтий дугоподібний слід аж біля самого сонця.

Генк жбурляє м’ячик усім тілом — так, як це роблять справжні чоловіки. Лабрадор-ретривер, якого привела Дженні, несеться за тенісним м’ячиком — чорна пляма, що мчить до небосхилу, увивається між надгробками, а тоді, виляючи хвостом, біжить назад і кладе м’ячик біля моїх ніг.

Як я кидаю м’ячик? Ну, я кидаю пальцями. Може, трохи долучаю зап’ясток, але зап’ястки в мене худенькі. Мене ж ніхто цьому не вчив, тож м’ячик долітає до першого ряду надгробків, відскакує від мавзолею, котиться по траві й зникає за чиєюсь могильною плитою, а Генк дивиться на свої ноги, шкіриться, хитає головою й каже:

— Непогана спроба.

З самих глибин свого нутра Генк відхаркує згусток і випльовує таку собі товсту слизьку устрицю в траву, просто мені між босі ноги.

Пес Дженні, наполовину чорний лабрадор, наполовину недоумок, стоїть на місці й позирає на Дженні. Дженні позирає на Генка. Генк позирає на мене й каже:

— То чого ти чекаєш, хлопче? Апорт!

Генк киває головою в той бік, де щез тенісний м’ячик, де він загубився між надгробками. Генк розмовляє зі мною так само, як Дженні розмовляє зі своїм собакою.

Дженні крутить між пальцями пасмо довгого волосся й озирається на порожню парковку, де самотньо стоїть автомобіль Генка. Її спідниця просвічується на сонці, бо на Дженні немає натільної сорочки, і обриси її ніг проглядаються аж до самих трусиків.

— Ми почекаємо. Присягаюся, — каже вона.

На найближчих надгробках немає жодної дати, яка б перевалила за 1880-ті. За моїми грубими підрахунками м’ячик мав приземлитися десь біля 1930-х. Генк, певно, закинув його аж до самих Пілігримів із їхнім дурнуватим «Мейфлавером»[182].

Я роблю перший крок і відчуваю, щоб вступив босою ступнею в щось мокре, слизьке, липке й досі тепле. Під п’яткою розмазується плювок Генка, харкотиння просотується між пальцями, і я проводжу ногою по траві, намагаючись його стерти. Позаду мене стоїть Дженні й сміється, а я тягну ногу, піднімаючись схилом до першого ряду могил. Із землі стирчать букетики пластикових троянд. Тріпотять на вітрі маленькі американські прапорці. Попереду мене біжить чорний лабрадор. Він принюхується до мертвих, коричневих місцин у траві, а тоді додає своєї сечі. За рядом могил 1870-х років тенісного м’ячика немає. За 1860-ми — також нічого. Навсібіч від мене простягаються імена мертвих людей. Любі чоловіки. Кохані дружини. Дорогі батьки. Хоч куди кинь оком — усюди ці імена, на які випорожняється собака Дженні, ціла армія мертвого народу, який лежить просто під нами.

Я роблю наступний крок, і ґрунт вибухає, підстрижений моріжок розривається наземними мінами з холодною водою, яка заливає мені джинси й сорочку. Підривний пристрій, начинений чистим, студеним холодом. Приховані прискалки на моріжку фонтанують водяними потоками, які мене сліплять, мокре волосся обвиває голову. З усіх боків на мене ллється холодна вода. За спиною лунає сміх — Генк і Дженні так сильно регочуть, що знесилено падають одне одному в обійми, їх одежа намокає, і тканина обліплює соски Дженні, а внизу викреслюється її кущик. Обіймаючись, вони падають на траву, і сміх замовкає, коли їхні мокрі губи зливаються в поцілунку.

Ось як мертві сцять на нас у відповідь. Тим самим крижаним холодом смерть приходить по нас серед спекотного дня, коли ми найменше цього очікуємо.

Дурнуватий лабрадор Дженні гавкає, хапає пащекою водяні потоки й кусає головку розприскувача біля моїх ніг. Так само несподівано автоматичні прискалки зникають під землею. З моєї футболки скрапує вода. На обличчя стікають струмочки з вогких мотузок, на які перетворилося моє волосся. Джинси геть промокли, вони стали грубими й важкими, наче вилиті з бетону.

М’ячик лежить біля якогось надгробка, лише за дві могили від мене. На тому камені немає ані бруду, ані моху. На граніті видніються нещодавно вигравіювані слова «Коханий чоловік», ім’я «Кемерон Геміш» і дата цього року. Черговий мертвий бідолаха. Я тикаю пальцем і кажу собаці:

— Апорт!

Він біжить туди, обнюхує тенісний м’ячик, ричить і повертається до мене без нього. Я йду до могили та підбираю мокру й кошлату жовту кульку.

— Вибач, що потурбував тебе, Кемероне. Можеш і далі годувати своїх хробаків.

Клятий пес.

Коли я обертаюся, щоби кинути м’ячик Дженні, трав’янистий схил позаду мене виявляється порожнім. За ним — парковка, також порожня. Ані Генка з Дженні. Ані автомобіля. Усе, що залишилося, це калюжа чорної оливи, яка витекла з піддону Генкового двигуна, та дві вервечки мокрих слідів, які виходять із кладовища й зупиняються в тому місці, де була припаркована машина.

Я щосили замахуюсь, напружую кволі м’язи по всій довжині руки й жбурляю м’ячик до підніжжя схилу, аж до того місця, де плюнув Генк. Я даю собаці команду «Апорт!», але він тільки дивиться на мене. Я вирушаю вниз схилом і так само тягну одну ногу по землі, поки знову не вступаю в щось тепле. Цього разу — собачі сцяки. Трава під ногами — груба й суха на дотик. Мертва. А коли я підвожу погляд, бачу поруч із собою м’ячик, наче він прикотився сюди вгору схилом. Кладовище безлюдне, скільки оком докинеш, окрім тисяч і тисяч імен, викарбуваних у камінні.

Я знову кидаю м’ячик, жбурляю його вниз схилом і кажу собаці:

— Апорт!

Собака стоїть і дивиться на мене, але натомість до нас наближається м’ячик. Повертається. Котиться схилом. Угору.

Ступня горить, подряпини й пухирі на голій шкірі пече від собачих сцяк. Пальці на іншій нозі злиплись від сірого, пінистого плювка Генка. Мої черевики — вони на задньому сидінні машини. Бозна де. Мене покинули няньчитися з цим тупим собацюрою, а Дженні втекла.

Я йду назад повз могил і тягну ногу по траві, намагаючись витерти з неї бруд. Роблячи наступний крок, я волочу іншу ногу. Я тягну обидві ноги й залишаю на моріжку сліди у вигляді двох вичовганих борозен — усю дорогу до спорожнілої парковки.

Щодо тенісного м’ячика, то собака відмовляється до нього підходити. Я стою на парковці, біля калюжі чорного мастила, що витекло з двигуна, і знову закидаю м’ячик, щосили швиргаючи його геть. М’ячик підкочується назад, описує навколо мене кілька кіл по гарячому сірому бетону, а я кручуся на місці, бо мені несила відірвати від нього очі. Жовтий м’ячик кружляє навколо, і мені паморочиться, баламутиться в голові. М’ячик знову зупиняється біля моїх ніг, а я знову кидаю його геть. М’ячик повертається до мене й цього разу котиться по кривій, порушуючи закон тяжіння. Ця кулька вимащується в націдженому мастилі Генка, чорна рідота просякає ворсу. Тенісний м’ячик, поцяткований чорними плямами, зупиняється біля моїх ніг на відстані одного кроку. Далі він починає стрибати, кривуляти й повторювати власні рухи, залишаючи по собі чорні сліди на сірій бетонованій парковці, а тоді зупиняється. Чорний тенісний м’ячик, круглий, наче крапка в кінці речення. Або та, що ставиться в знаку оклику.

Тупий чорний лабрадор отряхує мокру шерсть. Він стоїть поруч і обприскує мене своїм собачим одеколоном. Смердить мокрою псятиною, джинси й футболка геть заляпані брудом.