Масні чорні сліди від м’ячика схожі на літери. Ці похилені літери на бетонованій парковці складаються в слова, які утворюють речення: «Прошу, поможи!»

М’ячик повертається до калюжі моторної оливи, мастить ворсу в чорне, а тоді знову котиться й пише широкими кривуватими літерами: «Врятуй її».

Я підхожу забрати м’ячик, але, щойно я нахиляюся, аби його схопити, він відскакує на кілька кроків далі. Я роблю крок до нього, і м’ячик знову відскакує й прямує до краю парковки. Я йду за ним, а він стрибає, важко падаючи на землю, наче прилипаючи до дороги, і виводить мене за межі кладовища. Гарячий чорний асфальт боляче обпікає мої голі ступні, але я рухаюсь за м’ячиком, перестрибуючи з однієї ноги на іншу. Попереду гацає м’ячик, залишаючи на дорозі чорні цятки, такі схожі на сліди Дженні й Генка, що вели в нікуди. Чорний лабрадор іде слідом. Повз нас, не зупиняючись, проїжджає патрульна машина шерифа. М’ячик завмирає біля стоп-знаку, там, де цвинтарна дорога перетинає окружну, і чекає, поки я його наздожену. З кожним стрибком м’ячик залишає на асфальті дедалі менше оливи. Щодо мене, то я сам себе не пам’ятаю, так мене заворожує це неймовірне видовище. Тоді м’ячик припиняє стрибати, непорушно лежить на місці. З нами рівняється машина, підповзає ближче на малій швидкості. Гуде клаксон, я повертаю голову й бачу за кермом Генка з Дженні, яка також сидить попереду, біля нього. Дженні опускає бокове вікно, визирає з нього, і її довге волосся спадає зовні на автомобільні дверцята.

— Ти що, з глузду з’їхав? Ти що, під кайфом? — питає вона.

Дженні тягне руку до заднього сидіння, а тоді висовується з вікна, тримаючи мої черевики.

— Господи Боже, ти тільки поглянь на свої ноги… — каже вона.

З кожним кроком мої зранені ступні залишають на землі трохи більше червоної крові — пурпурові сліди, штамповані на асфальті, які позначають весь мій шлях від парковки, що біля кладовища. Я зупиняюся, стою в калюжі свого власного червоного соку, не відчуваючи, що узбіччя під ногами всіяне гострим гравієм і битим склом.

Тенісний м’ячик чекає на мене на відстані одного стрибка.

Не встаючи з-за керма, Генк вивертає назад руку, тягнеться через заднє сидіння й піддіває двома пальцями кнопку на дверях. Він висуває ту кнопку, тоді тягнеться вниз і смикає за ручку, аби відчинити дверцята.

— Залізай у машину. Залізай у довбану машину, негайно.

Отак він каже. Дженні змахує рукою, кидає мені тенісні капці, вони пролітають півдороги до того місця, де стою я, й гепаються на гравій. Язички вилізли назовні, шнурівки сплуталися між собою.

Я стою, і мої ноги скидаються на копита чи чорні пантофлі, так щільно вони вкриті кров’ю та пилом, і все, що я можу зробити, так це вказати на брудний тенісний м’ячик… та чорних мух, які кружляють навколо мене… Тільки м’ячик лежить собі на місці й не рухається, не веде мене нікуди, він просто зупинився на краю тротуару, крізь який пробивається лобода.

Генк б’є в центр керма, оглушуючи мене витяжним гудком. Другий гудок такий голосний, що аж відлунює десь за обрієм. Усі ці поля з цукровим буряком, уся городина, що росте навкруги, наповнюється голосистим Генковим гудком. Під капотом автомобіля реве двигун, стукають штовхачі клапанів, клацають обертові кулачки, а Дженні висовується з бокового вікна й каже:

— Не дратуй Генка. Просто сідай у машину.

Отак вона каже. Повз мої ноги шугає чорна блискавка, і дурнуватий лабрадор застрибає в двері, які відчинив Генк. Він вивертає руку назад, затраскує дверцята й різко викручує кермо вбік. Роздовбаний автомобіль рвучко розвертається, описуючи широку дугу, а тоді зривається з місця, розкидаючи гравій з-під коліс. Рука Дженні так і стирчить із бокового вікна. За ними лишається слід від Генкових шин у вигляді двох паралельних димучих смуг від паленої гуми.

Я дивлюся, як вони від’їжджають, а тоді нахиляюся, щоби підібрати своє взуття. І цієї самої миті — чпок! — щось б’є мене в потилицю. Потираючи рукою голову, я обертаюся подивитися, що таке ж мене вдарило, і бачу, що той дурнуватий тенісний м’ячик уже рухається далі, стрибає дорогою в напрямку, протилежному від того, куди поїхала Генкова машина. Я присідаю, зав’язую шнурівки й кричу:

— Постривай!

Але м’ячик мчить далі. Я біжу за ним і волаю:

— Зажди!

М’яч усе скаче й скаче, несеться великими стрибками просто вздовж дороги. Біля стоп-знаку перед Фішер-роуд він плигає вгору, зависає в найвищій точці, а потім різко повертає праворуч. Не торкаючись землі, він завертає за ріг і скаче далі по Фішер-роуд, а я плентаюсь за ним. Вздовж Фішер, повз звалище, а тоді м’яч прямує на Міллер-роуд, де повертає ліворуч на Тернер-роуд і мчить далі попід річкою, паралельно з берегом Скіннер-крік. Вимащений в оливі, вимазаний в пилу, тенісний м’ячик увивається між деревами й летить вперед, здіймаючи невеличкі хмарки куряви щоразу, як гепається об землю.

У тому місці, де дві старі колії від автомобільних коліс звертають із дороги в бур’яни, м’ячик і собі прямує в хащі, але тепер він котиться серед трави. Він мчить порошною, пересохлою борозною й вихляє з боку в бік, уникаючи великих калюж і глибоких ковбань. Шнурівки розв’язалися й хльоскають мене по литках. Я важко дихаю й човгаю за м’ячиком, а тоді він зникає з очей у високій траві. Я помічаю його лише тоді, коли м’яч починає підстрибувати на одному місці, — он де він. Я йду слідом за ним, а за мною летять мухи. М’ячик котиться вздовж колії й приводить мене до канадських тополь, які ростуть понад берегом річки.

Навколо — ані душі, немає в кого питати поради. Особливо після того, як містер Локард нагородив мене трьома жирними «задовільно» з алгебри, геометрії й фізики. Хоча я майже переконаний, що жоден м’ячик не може котитися вгору схилом, та нізащо в житті. Жоден тенісний м’ячик не може нерухомо лежати на місці, а потім стрибати сам по собі. Спираючись на свої мізерні знання про інерцію й рушійну силу, я розумію, ще це неможливо, щоб м’ячик отак нізвідки вилітав і стукав мене по голові, аби привернути до себе увагу щоразу, коли я на щось відволікаюся.

Я заходжу в лісочок, але мені треба зупинитися, щоби очі звикли до напівмороку. Одна невеличка зупинка, і — бам! — брудний тенісний м’ячик кидається мені в обличчя. На чолі з’являється масна пляма, яка пахне моторною оливою. Я рефлекторно скидаю вгору обидві руки й махаю ними в повітрі, наче боронюся від невидимого, проте проворного шершня. Я відмахуюся від порожнечі, а тенісний м’яч уже стрибає вперед, бахкаючи та гупаючи лісочком.

Рухаючись попід берегом річки, м’ячик шугає попереду мене, аж поки не зупиняється. Він пригальмовує на вогкій землі між роздвоєним корінням канадської тополі. Я підходжу ближче, і він підстрибує вгору, не вище мого коліна. Потім робить другий стрибок, цього разу — до пояса. М’ячик сягає мені по плече, потім — до рівня голови, і постійно приземляється в тому самому місці, щоразу глибше вгрузаючи в землю. Він стрибає дедалі вище, так високо, що мені вже не дотягнутися, долітає до листя тополі й видлубає між корінням маленьку ямку.

Спів пташок і сорочий тріскіт раптом стихають. Жодного комариного пищання чи дзижчання гнусу. Жодних звуків, окрім гупання м’ячика й стукоту серця в моїй грудній клітці. Вони обидва б’ються дедалі швидше й швидше.

Ще один стрибок — і м’ячик тенькає об якусь металеву поверхню. Приглушений звук, який скоріше нагадує бахкання, з яким хоум-ран[183] попадає в рівчак біля будинку старого містера Ллойда або ж як камінець відбивається від даху автомобіля, припаркованого на Лаверз-лейн. Тенісний м’ячик врізається в землю з такою силою, наче його притягує магніт, а тоді зупиняється й відкочується вбік. На дні ямки, яку він устиг вирити, зблискує мідь. Металічна поверхня якоїсь штуки, похованої під землею. Це мідна кришка на банці з широкою шийкою — в таких банках матусі консервують помідори на зиму.

Тенісному м’ячику не треба більше нічого пояснювати. Я починаю копати, вигрібаючи землю руками, і мої пальці ковзають скляними стінками заритої склотари. М’ячик чекає, поки я опускаюсь на коліна й витягаю з вогкої землі брудну банку, яка за розміром завбільшки з ріпку-переросток. Скло вимазане грязюкою, тож я не бачу, що всередині, але там явно щось важке.