Паллада вихиляється далеко з вікна, щоб нічого не проґавити. Пані Везе той дзвоник заспокоює, і вона з брязкотом причиняє вікно. А Шмар стає навколішки; оголені в нього наразі лише руки й обличчя, і він припадає ними до бруківки. Там, де все холодне, як лід, у Шмара все палає.

Саме на межі, де розходяться вулички, Везе стає, тільки ціпочком своїм спирається вже за рогом. Таке собі дивацтво. Його погляд привабило нічне небо, темно-синє й золотисте. Нічого не підозрюючи, він милується небом, безтурботно пригладжує чуба під трохи збитим набакир капелюхом; але там, угорі, ніщо й не ворухнеться, щоб натякнути йому про події найближчих хвилин; усе лишається на своїх незбагненних, безглуздих місцях. Власне, нічого дивного в тому, що Везе рушає далі, нема, але рушає він під Шмарів ніж.

— Везе! — гукає Шмар, уже звівшись навшпиньки й замахнувшись рукою зі спрямованим сторчма вниз ножем. — Везе! Юлія марно чекає!

І Шмар вганяє свого ножаку — праворуч у горлянку, й ліворуч у горлянку, а за третім разом глибоко в живіт. Якщо проткнете водяного щура, то почуєте такий самий звук, який оце видав Везе.

— Готово! — сказав Шмар і відкинув ножа, цей непотрібний уже закривавлений баласт, убік, аж до сусіднього будинку. — Яка ж то насолода — вбивати! Яка полегкість, яка окриленість на душі, коли бачиш чужу кров! Везе, старий нічний блукальцю, друже, брате-випивако, тепер ти просочишся в темні щілини на бруківці. Чому ти — не просто налитий кров’ю пузир, щоб я сів на нього, а він луснув і ти безслідно щез? Одначе не все збувається, не всі солодкі мрії сповнюються; важкий твій тлін лежить під ногами, і йому не страшні вже навіть копняки. Що ж означає оце німе твоє запитання?

Паллада, ледве стримуючи в собі жовч, стоїть на порозі своїх розчахнутих двостулкових дверей.

— Шмаре! Шмаре! Я все бачив, ти нічого не приховаєш!

Шмар і Паллада втуплюються один в одного. Паллада задоволений, Шмар не знає, що сказати.

Геть постаріла від жаху, в супроводі гурту людей з одного і з другого боку, підбігає пані Везе. Хутро на ній розхристується, вона припадає до свого чоловіка, її тіло під нічною сорочкою належить йому, лисяче хутро, що вкрило цю подружню пару, наче трава — могилу, належить натовпу.

Шмар, ледве стримуючи нудоту, що підкочується йому до горла, втикається обличчям у плече поліціянта, і той хутко забирає його з собою.

(Переклав Олекса Логвиненко)

Високоповажані панове академіки!

Ви виявили мені честь, запропонувавши подати до Академії звіт про моє минуле мавпяче життя.

На жаль, скористатися вашою пропозицією саме в такому сенсі я не можу. Від колишнього мого мавпячого життя мене відділяють ось уже майже п’ять років, час, за календарем, можливо, й короткий, але протягом нього мені довелося пройти нескінченно довгий шлях, і на цьому шляху час від часу мені траплялися чудові люди, випадало чути й поради, й оплески, і грім оркестрів, хоча завжди я був, по суті, самотній, бо всі, хто мене супроводжував, якщо висловлюватись образно, лишалися далеко за бар’єром. Я ніколи не досяг би таких успіхів, якби вперто чіплявся за своє походження, за спогади юності. Саме рішуча відмова від упертості стала тією найвищою заповіддю, яку я поклав собі виконувати; і я, вільна мавпа, накинув на себе те ярмо. Але через це спогади мої дедалі мерхнули й мерхнули. Спочатку я ще легко міг би, якби того забажали люди, повернутися до колишнього свого життя, — брама, якою небо розпростерлося над землею, стояла навстіж; та що дужче мене підстьобували й що скоріше я розвивався, то нижчою й вужчою ставала та брама; у світі людей я почувався щодалі вільготніше й упевненіше; буря, яка винесла мене з мого минулого, вляглася; тепер це — лише легенький вітрець, що приємною прохолодою обвіває мені п’яти; а просвіт удалині, крізь який залітає той вітрець і крізь який колись з’явився я сам, зробився таким вузеньким, що я, навіть якби в мене взагалі стало сили й волі дістатися туди, не проліз би в нього, не здерши із себе всю шкуру. Якщо казати напрямець — хоча в таких речах я полюбляю висловлюватися й образно, — якщо казати навпростець, шановні добродії, то ваше мавпяче єство — позаяк щось таке ви також мали, — коли вже й позаду, то не далі, либонь, ніж моє. Але подих цього колишнього єства лоскоче п'яти всім, хто ходить на цій грішній землі, — від маленького шимпанзе до великого Ахіллеса.

Але в дуже й дуже вузькому сенсі я, мабуть, усе ж таки зможу відповісти на ваш запит і зроблю це навіть вельми охоче. Перше, чого я навчився, це — вітатися за руку: потиск рук засвідчує відкритість; то нехай же тепер, коли я досяг вершини своєї кар’єри, до того першого рукостискання долучаться й мої відверті слова. Академії вони не скажуть, звісно, нічого аж такого посутньо нового; це буде зовсім не те, чого від мене очікують і чого я, хоч би як того хотів, повідомити не можу. І все ж таки моя розповідь покаже ту основну засаду, дотримуючись якої колишній мавпі пощастило проникнути у світ людей і пустити в ньому коріння. Певна річ, я не зважився б розповідати навіть про ті незначні речі, про які ви далі прочитаєте, коли б не був цілком упевнений у собі й коли б мої позиції на сценах усіх великих вар’єте цивілізованого світу не були такі міцні, по суті, непохитні.

Народився я на Золотому Березі. Про те, як мене впіймали, знаю лише з чужих слів. Якось увечері мисливська експедиція фірми «Гаґенбек» — відтоді з головою тієї фірми я, до речі, спорожнив уже не одну пляшку доброго червоного вина — залягла у прибережному чагарнику, чигаючи на здобич; нарешті до водопою прибігло стадо мавп, серед них і я. Пролунали постріли; поцілили тільки в мене, двічі.

Один раз — у щоку; ця рана виявилась легкою, але від неї в мене лишився великий червоний, наче виголений, рубець; через нього до мене прилипло оце огидне, ну геть безглузде прізвисько Червоний Петер — якась просто-таки мавпяча вигадка, так ніби я відрізняюся від Петера, отої недавно здохлої дресированої мавпи, її деінде знали тільки завдяки тому, що вона мала на щоці червону мітку. Але це так, між іншим.

Другий постріл прийшовся нижче стегна. Рана виявилась важкою, через неї я й досі трохи припадаю на ногу. На днях у статті одного з тих тисяч газетних писак, які так люблять розводитися про мене, я прочитав таке: моя мавпяча натура, мовляв, ще не зовсім притлумлена; про це свідчить і те, що я тільки й жду нагоди скинути перед відвідувачами штани й показати, куди мене вцілило вдруге. Щоб тому типові, який таке написав, повідсихали один по по одному всі його пальці! Це правда, я можу спокійно скинути штани перед ким завгодно, і в тому місці ніхто не побачить нічого, крім добре доглянутої шкури й рубця від — задля точнішого визначення скористаймося тут і якомога точнішим словом, яке не слід, однак, витлумачувати хибно, — від злочинного пострілу. Тут усе як на долоні; мені нема чого приховувати; коли йдеться про істину, то кожна шляхетна істота відкидає будь-які вишукані манери. Та якби при людях штани скинув із себе, навпаки, отой писака, то це мало б, звичайно, зовсім інший вигляд, і те, що він цього не робить, — ознака, як на мене, його здорового глузду. Але в такому разі нехай і не чіпляється зі своєю делікатністю до мене!

Приходжу я після тих пострілів до тями (і від цієї хвилини помалу вже починаються мої власні спогади) й бачу, що я — у клітці на середній палубі пароплава фірми «Гаґенбек». Це була не звичайна клітка із ґратами з усіх чотирьох боків, ні; скидалося на те, що три ґратчасті стінки приробили до якогось ящика, тобто четверта стінка була дощана. Уся та споруда була надто низька, щоб у ній стояти, й надто вузька, щоб у ній сидіти. Тому довелося примоститись навпочіпки, й зігнуті коліна в мене весь час тремтіли, отож спершу я, мабуть, не хотів нікого бачити й волів постійно ховати обличчя в темряві, відвернувшись до ящика й відчуваючи, як у спину мені впинаються залізні прути. А загалом вважають, що такий спосіб утримання в перші дні диких звірів має свої переваги, і тепер я, спираючись на власний досвід, не можу заперечувати, що, з людського погляду, направду так воно і є.