Але тоді я про це не думав. Уперше в житті у мене не виявилось виходу, принаймні безпосереднього виходу; просто перед собою я бачив стінку ящика, всі дошки якої були щільно припасовані одна до одної. Щоправда, поміж дошками на всю ширину стінки проходила щілина, і я, коли уздрів її вперше, з дурної голови привітав це відкриття радісним риком; але щілина була така вузенька, що в неї годі було навіть хвоста стромити, і, щоб розширити її, не вистачило б навіть усієї моєї мавп’ячої сили.

У той час я, як мені розповіли згодом, здіймав на диво мало гармидеру, з чого зробили висновок, що я або дуже скоро помру, або, якщо мені пощастить пережити перший критичний період, дуже легко піддаватимуся дресируванню. Той період я пережив. У своєму новому житті я тільки те й робив, що глухо скімлив, болісно ськав бліх, стомлено вилизував усе з кокосового горіха, гупав головою в дощану стінку й шкірив зуби, коли хто-небудь підходив до клітки. Та хай там що я робив, а мене все ж таки не полишало тільки одне відчуття: виходу нема. Звичайно, тодішні мої мавпячі почуття й відчуття тепер я можу передати лише людською мовою, а отже, досить спотворено; та хоч осягти колишню мавпячу істину нині я вже й не в змозі, однак лежить вона все ж таки в руслі цієї моєї розповіді, годі й сумніватися.

Досі я мав тих виходів, як-не-як, скільки завгодно, а тепер ось — жодного. Я опинився в глухому куті. Мене так прив’язали до місця, що якби на додачу ще й прицвяхували, то гірше мені вже не стало б. А за віщо? Ти хоч до крові пороздряпуй собі поміж пальцями на ногах, а до причини не докопаєшся. Впирайся спиною в ґрати так, що прут мало не перетинатиме тебе надвоє — однаково причини не збагнеш. Виходу не було, але я мусив його знайти, бо без нього не міг вижити. Якщо день при дні просто сидіти перед оцією дощаною стінкою, тоді мені неминуче гаплик. Але у фірмі «Гаґенбек» інакше не буває: мавпи тут мають сидіти перед дощаною стінкою… Тож я й перестав бути мавпою. Чіткий і прекрасний висновок, якого я дійшов, либонь, своїм черевом, позаяк мавпи розмірковують черевом.

Боюся, люди хибно зрозуміють те, що розумію під словом «вихід» я. Це слово я вживаю в його звичайнісінькому й щонайповнішому сенсі. Я вмисне не згадую про свободу. Ні, я маю на увазі тут не оте глибоке, всеосяжне відчуття свободи. Його я зазнав, мабуть, ще бувши мавпою, а згодом зустрів людей, які прагнули свободи. Але щодо мене, то я не вимагав свободи тоді, ані вимагаю її тепер. До речі, цим словом люди дуже часто ошукують самі себе. А позаяк свободу зараховують до почуттів найшляхетніших, то, відповідно, й ілюзію щодо неї вважають також дуже шляхетною. Нерідко десь у вар’єте я перед виходом на сцену спостерігав за якою~небудь акробатичною парою — з тих, що працюють на трапеціях під самою стелею. Вони там розгойдувалися, розхитувалися, перестрибували, зависали в обіймах одне одного, одне тримало другого зубами за чуба чи за коси. «І оце люди також називають свободою, — міркував я, — оці самовпевнені рухи!» Яке знущання над святою природою! Якби таке видовище побачили мавпи, їхнього реготу не витримали б жодні мури.

Ні, свободи я не прагнув. Я прагнув лише виходу — праворуч, ліворуч, у який завгодно бік; інших вимог я не ставив; нехай би мій вихід навіть виявився обманом; вимога скромна, тож і обман не був би аж таким великим. Рухатися вперед і вперед! Тільки не стояти на місці з піднесеними вгору лапами, втелющившись носом у дощану стінку!

Тепер я добре бачу: якби не величезний мій внутрішній спокій, я б не вирвався з тої клітки повік. І всім, чого я домігся, я справді завдячую, певно, спокою, що опанував мною після тих перших днів на судні. А спокоєм я, знову ж таки, завдячую, мабуть, людям, які мене там оточували.

Хай там що, а люди то були чудові. Я ще й досі залюбки пригадую їхню важку ходу, яка відлунювала тоді в моїй напівсонній свідомості. Вони мали звичай робити все напрочуд повільно. Якщо котрийсь із них хотів потерти собі око, він зводив руку так, немовби то була стопудова гиря. Жартували вони грубо, але щиро. До їхнього сміху завше додавався загрозливий, як на слух, кашель, хоч це ще нічого й не означало. Вони незмінно тримали в роті щось таке, що доводилося випльовувати, а куди — це їм було байдуже. І завжди нарікали, що на них перескакують мої блохи; одначе ніколи не гнівалися на мене за це серйозно; вони ж бо розуміли, що в мавпячій шерсті мають водитися блохи й що блохи добре вміють стрибати; тож люди з цим і мирилися. У вільний від служби час декотрі з них іноді всідалися півколом перед моєю кліткою; розмовляти вони не розмовляли, тільки часом щось буркали одне одному, випроставшись на ящиках, попахкували люльками; досить було мені бодай ворухнутись, як вони ляскали себе по колінах; а час від часу котрийсь із них брав палицю й лоскотав мене там, де мені було приємно. Якби тепер мені запропонували вирушити на тому судні в плавання, я б запевне відмовився, але так само запевне я знаю й те, що з тією середньою палубою у мене пов’язані спогади не лише жахливі.

Спокій, який опанував мною серед тих людей, насамперед стримував мене від будь-яких спроб утекти. Нині, коли я розмірковую про це, мені здається, що я тоді принаймні передчував: якщо я хочу лишитися живим, то маю знайти який-небудь вихід, але полягатиме цей вихід не у втечі. Не певен уже, чи пощастило б мені втекти, однак гадаю, що пощастило б; мавпа, либонь, завше може втекти. Тепер зуби в мене вже такі, що навіть лускати звичайні горіхи доводиться обережно, хоча тоді я рано чи пізно, мабуть, перегриз би замок на дверцятах. Я цього не зробив. Та й чого б я цим домігся? Мене, щойно я вистромив би голову з дверцят, відразу б упіймали й замкнули до клітки ще гіршої; або, якби мені вдалося непомітно втекти до інших тварин — скажімо, до удавів, клітка яких стояла навпроти, — то я спустив би дух у їхніх обіймах; або пощастило б мені, скажімо, навіть дістатися аж на верхню палубу й вистрибнути за облавок, у такому разі я трохи погойдався б на хвилях світового океану, а потім пішов би на дно. Усе це були б акти відчаю. Я годі не розмірковував так по-людському, але під впливом середовища поводився так, немовби й справді розмірковую.

Не розмірковував, зате спостерігав за всім, либонь, дуже спокійно. Я бачив, як на палубі снували туди-сюди люди — щоразу ті самі обличчя, ті самі рухи, нерідко мені навіть здавалося, що то ходить та сама людина. Та людина — або ті люди — пересувалися, отже, безперешкодно. Переді мною замріла висока мета. Ті люди не обіцяли мені, що коли я стану таким, як вони, то ґрати мої відчиняться. Ніхто не обіцяє того, що наперед здається нездійсненним. Але опісля, щойно воно здійсниться, дістаєш і обіцянки, на які так марно сподівався доти. А в самих тих людях не було нічого такого, що мене аж так приваблювало б. Якби мене цікавила ота вже згадана свобода, то я запевне віддав би і перевагу океанським хвилям перед тим виходом, який прозирав у похмурих людських поглядах. Так чи так, а я стежив за тими людьми вже задовго до того, як почав замислюватися над такими речами, й саме мої спостереження, нагромаджуючись, штовхали мене на певний шлях.

Наслідувати людей було дуже легко. Плювати я навчився вже в перші дні. Згодом ми почали плювати один одному межи очі; різниця між нами полягали лише в тому, що я свою фізію облизати міг, а люди — ні. Люльку я вельми скоро навчився смоктати, як запеклий курець, а коли потім ще й притискав великим пальцем тютюн у головці, то вся середня палуба від захвату аж вищала; ось тільки довго не міг я збагнути, чим відрізняється натоптана люлька від порожньої.

Та найбільше клопоту мені завдавала горілка. Дух її був нестерпний; я щосили намагався перебороти себе, але зробити це пощастило аж за кілька тижнів. Хоч як дивно, але до тієї моєї внутрішньої боротьби люди ставилися поважніше, ніж до будь-чого іншого в мене. Навіть у спогадах я не відрізняю тих людей одне від одного, пам’ятаю лишень, що один там раз по раз підходив до моєї клітки — сам або з товаришами, вдень і вночі, будь-якої години; він ставав з пляшкою перед кліткою і давав мені уроки. Мій учитель не міг мене збагнути, він намагався розгадати загадку мого буття. Чоловік неквапно відкупорював пляшку і пильно вдивлявся в мене, переконуючись, чи я його зрозумів; сказати правду, я щоразу не зводив з нього завороженого, нетерплячого погляду; серед людей ще жоден інший учитель на всій земній кулі не мав такого старанного учня, як я. Відкупоривши пляшку, він підносить її до рота; я не відриваю від нього очей, стежу за кожним його рухом; ось він, задоволений мною, киває головою й притискає пляшку до губів; тоді я, у захваті від поступового прозріння, з радісним виском заходжуюся чухмаритись де попало; чоловік з насолодою робить перший ковток, а я, згораючи від нетерплячки, у розпачі, що не можу зробити так, як він, гиджу у клітці просто під себе, і це, знову ж таки, неймовірно тішить мого вчителя; нарешті він далеко відводить від себе руку з пляшкою, а тоді різко знов підносить її до рота й, відкинувши назад голову — задля науки навіть далі, ніж треба, — одним духом вихиляє горілку до дна. А мені, геть змученому глибокою жагою, вже не сила дивитися на нього, і я знесилено повисаю на ґратах; тоді він завершує теоретичну частину курсу тим, що поплескує себе по череву й шкірить зуби в усмішці.