4

Він уникнув стількох підводних каменів та земнихнебезпек, пережив стільки згубних затемнень та вогненних небесних тіл, що внаші часи навряд чи хтось іще вірив у його смерть, напророчену картами. Апроте, поки тіло бальзамували та опоряджали, навіть ті з нас, хто не бувзабобонний, - хоч і самі собі не дуже вірячи, - в глибині душі такисподівалися, що от-от почнуть справджуватися давні віщування: в день його смертіріки потечуть назад, і їхній намул заб’є джерела, з неба лине кривавий дощ,кури знесуть п’ятикутні яйця, і всю землю огорне безгоміння й пітьма, ботоді-то й настане кінець світу. Та й як було в це не повірити, коли всі тінечисленні газети, які ще виходили, й досі запевняли нас, ніби він безсмертний,брехали про його діяння, використовуючи для цього архівні матеріали: нам щодняпоказували його так, ніби час застиг, - на передньому плані, в мундирі зп’ятьма сумними сонцями, який він носив у часи своєї слави, владного, діяльногой нівроку здорового, хоч ми давним-давно втратили лік його рокам; ми щоднябачили незмінні фото, на яких він знову відкривав усім відомі пам’ятники абогромадські заклади, що їх так ніхто ніколи й не бачив, - чи головував на урочистихзборах, які нібито відбувалися вчора, хоча насправді їх проводили ще в минуломустолітті, адже всі ми знали, що він не виходив на люди після страхітливоїсмерті Летісії Насарено, коли він зостався один у цьому нічийному домі, апоточні державні справи і далі йшли самі собою - за інерцією, виробленою рокамийого безмежної влади; він до кінця своїх днів замкнувся в занедбаному палаці,крізь вікна якого ми бачили, як заходить сонце, і туга краяла наші серця, - аскільки разів доводилося і йому споглядати це з трону своїх ілюзій; ми побачилизелене сяйво маяка, що заливало зруйновані покої кволою хвилею; ми побачилилампи бідняків серед громаддя схожих на скелі напіврозвалених будівель ізсонцезахисними шибками - колись тут були міністерства, орди бідняків захопилиці будинки після того, як котрийсь із звичних у наших краях циклонів зруйнувавущент халупи, що тулилися на горбах біля порту; ми побачили розпростерте внизудимуюче місто, побачили обрій, який з’являвся на мить у спалахах блідихблискавиць попільного кратера на місці проданого моря; то була перша ніч без нього в його неосяжній імперіїмалярійних озер, душних селищ у дельтах мулистих річок, його власних провінцій,захланно обгороджених колючим дротом, - тут плодилися без ліку корови чудовоїпороди, які народжувалися зі спадковою міткою - президентським тавром.Врешті-решт ми не тільки повірили, що йому справді судилося пережити й третюпояву комети, - більше того, ця думка вселила в наші душі спокійну певність,яку ми намагалися приховати, глузуючи з його старості, накидаючи йому звичкидревніх черепах або старих слонів, розповідаючи в пивничках анекдот про те, якурядові сповістили, що президент помер, а міністри злякано перезирнулися, зострахом питаючи один одного, хто ж тепер піде доповісти йому про це? - ха-ха-ха! - проте в ту пору йому було вже байдуже дотаких балачок, він навряд чи й розібрав би, правда це чи брехня, бо ніхто, крімнього, не знав тоді, що в пам’яті його зосталися тільки окремішні уламки з руїнминулого; один, як перст, глухий, як дзеркало, він насилу тягнув свої важкінемічні ноги через похмурі кабінети, - в котромусь із них хтось у сюртуці, знакрохмаленим комірцем, помахав йому білою хустинкою, подаючи якийсь загадковийзнак, - “прощавай!” - сказав він, і помилка стала законом: віднині службовціповинні були вставати з білою хустинкою, побачивши його, вартові в коридорах,прокажені між троянд махали білими хустинками, коли він проходив повз них:“прощавайте, мій генерале, прощавайте!” - та він їх не чув, він не чув нічого зчасів безпросвітної жалоби за Летісією Насарено, коли йому почало здаватися, щойого пташки спали з голосу від гучного співу, і він годував їх медом зі своїхтайників, закапував їм у дзьоби піпеткою краплі, - щоб. краще співали, і самвиспівував для них старих пісень: “пресвітлий місяченьку!” - виводив він, нездогадуючись, що це не пташки губили свій голос, а він чув дедалі гірше йгірше, і нарешті якоїсь ночі звичне дзижчання в його вухах обірвалося, щезло, -і тепер до нього ледве долинали тужні прощальні зойки примарних кораблів,заблуканих в імлі влади; йому вчувався свист уявного вітру, гомін пташок, якіспівали в ньому, втішаючи його в глухій безодні мовчання справжніх пташок. Малохто мав тоді право заходити до урядового палацу, де його можна було побачити вплетеному кріслі-гойдалці, коли він перечікував післяполудневу спеку в затінкупід навісом з квітів, розстебнувши кітель, знявши шаблю та триколірного, якдержавний стяг, пояса, скинувши чоботи й зоставшись у пурпурових шкарпетках -папа римський прислав йому дванадцять дюжин таких шкарпеток зі своїх власнихпанчішних майстерень; часто дівчатка з сусідньої школи, видершись на задністіни огорожі, що не так строго охоронялися, дивились, як він куняє у своїйбезсонній дрімоті, блідий, з листям цілющих рослин, поналіплюваним на скроні,посмугований промінням, яке пробивалося крізь накриття, - він нагадував їм рибумантарайю, що блаженно вивернулася догори черевом на дні водойми; “гей, старийпень!” - гукали вони, а він насилу розрізняв їх за хистким струмуванням юги,усміхався їм, привітно махаючи рукою без атласної рукавички, але зовсім не чувїхніх голосів; до нього долинав дух баговиння, запах креветок, що його приносивморський вітрець, він відчував, як кури дзьобають йому пальці на ногах, але нечув переливчастого грому цикад, не чув дівчаток, - не чув нічого. Єдинезв’язувало його тоді з навколишнім світом - декілька окремішніх спогадів проминулу велич; тільки вони підтримували в ньому життя, коли він відсторонивсявід державних справ і бездумно витав у хмарах влади; тільки завдяки їм вінопирався спустошливому подиху своєї старості, коли в вечірніх сутінках блукавбезлюдним палацом, ховався в порожніх кабінетах, відривав від доповіднихзаписок чисті поля та нотував на них своїм вишуканим почерком рештки останніхспоминів, що рятували його від смерті; якось уночі він написав: “я - святийЗахарій”, - потім прочитав це речення при перебіжному світлі маяка, перечитувавйого ще й ще, аж поки бозна-скільки разів повторене ім’я не здалося йомудалеким і чужим, - “якого дідька, - подумав він, подерши папірець на клаптики,- я - це я!” - і написав на іншій смужці паперу, що йому сповнилося сто роківтоді, коли вдруге з’явилася комета, - хоч і не був певний, чи це так, непам’ятав, скільки разів бачив комету; ще на одному клапті паперу, трохибільшому, він написав: “слава пораненим на полі бою, слава вірним воїнам,полеглим від рук ворожих”, - цю фразу він пам’ятав ще з тих часів, колизаписував усе, що думав і що знав; він написав на шматку картону: “паскудити заборонено!”- і пришпилив цей напис на дверях убиральні, в якій, зазирнувши випадково,застукав за рукоблудством одного з вищих офіцерів; він записував ту дещицю, якаще трималася в пам’яті, - хотів бути певним, що ніколи того не забуде: “ЛетісіяНасарено, - писав він, - моя єдина і законна дружина”, - ця жінка навчила йогочитати й писати, коли він був уже зовсім старий, і, як не силкувався він тепервоскресити її образ, побачити її святково вбрану, з триколірною, наче державнийстяг, парасолькою від сонця, із сріблястим коміром з песців, у хутрах першоїдами, - згадувалась вона йому тільки голою, коли в післяполудневу спеку лежалапід білою запоною від москітів; він пригадував “ліниву нерухомість твогоподатливого білого тіла, дзижчання електричного вентилятора, твої тугі груди,твій сучий запах, запах їдкого поту, - від одного доторку твоїх жорстокихчернечих рук тьмяніло золото, скисало молоко, в’янули квіти, - зате які буличудові ті руки в коханні!” - адже тільки вона домоглася неможливого: “скиньчоботи, бо забрудниш мої голландські простирадла”, - і він їх скидав, - “знімиремені, ти мене пораниш цими пряжками”, - і він їх знімав, - “зніми шаблю табандаж, зніми все, любий, а то я не відчуваю тебе”, - і він знімав усе: “тількизаради тебе!” - чого не робив зроду-віку для жодної жінки, ні раніше, ні післяЛетісії Насарено, “моєї єдиної і законної любові”, - зітхав він і записувавсвої зітхання на відірваний від доповідних записок пожовтілих клаптиках паперу,а потім згортав їх, ніби самокрутки, і ховав по всьому палацу, розтикаючи внайпотаємніші криївки, де тільки він один міг розшукати їх, щоб пригадати, хтотакий він сам, коли вже не пам’ятатиме нічого; ті папірці так і пролежали вйого схованках, ніхто не знайшов їх і тоді, коли навіть образ Летісії Насареновислизнув у стічні труби його пам’яті, і непорушним зостався тільки спомин пройого матір, Бендісьйон Альварадо, про її останні вечори в особняку: вмираючамати скликала курей, підтрушуючи в мисці маїсове зерно, щоб син не помітив, щовона помирає; як і раніше, вона приносила йому фруктову воду до гамака підтамариндами, щоб він не здогадався, що вона ледве дихає від болю; його мати,яка зачала його сама, народила його сама, а тепер сама гнила живцем, аж поки їїсамотні муки не пересилили гордість, і вона попросила сина: “поглянь-но, що таму мене на спині, чого мені так пече, мов жариною, просто сил нема!..” - вонастягла з себе сорочку, і він, жахнувшись, побачив її спину, роз’їдену гнійнимивиразками: у смердючому м’ясі лопалися малесенькі бульбашки - перші личинкичервів. “То були погані часи, мій генерале, коли не існувало державноїтаємниці, про яку не дізналася б громадськість, чи наказу, який би ретельновиконувався”, - так стало з тих пір, коли на святковий стіл був поданийвишукано зготований труп генерала Родріго де Агіляра; але йому було байдуже до всього на світі, його не турбували труднощівлади в ці гіркі місяці, коли мати конала на повільному вогні в спальні,суміжній з його власною; найкращі лікарі, які зналися на азіатських хворобах, встановили,що її недуга - не чума, не короста, не проказа чи котра-небудь інша східнаболячка, а якесь індіанське чаклунство, і вилікувати людину може тільки той,хто навів на неї хворобу; і він зрозумів, що це - смерть і, замкнувшись упалаці, став доглядати хвору матір по-материнському дбайливо, він ладен був самгнити разом з нею, аби тільки ніхто не бачив, що її зжирають черви; він звелівпривезти в палац усіх її курей, павичів та фарбованих пташок - їм дозволенобуло ходити й літати, де заманеться, щоб тільки мати не нудьгувала за своїмисільськими клопотами, за своїм домом у передмісті; він сам обкурював кімнату,палячи гілки дерева біха, щоб тільки ніхто не вчув трупного смороду, який ішовод конаючої матері; він сам змащував усілякими мазями її тіло, там червоне, тамжовте, а там і сине від притирань; він сам натирав її гнійні виразки турецькимибальзамами, не зважаючи на балачки міністра охорони здоров’я, котрий боявсячарів: “ну його к бісу, якщо ми помремо разом, матусю, тим краще!” - казав він,зле Бендісьйон Альварадо розуміла, що вмирає вона одна, і перед смертювідкривала синові сімейні таємниці, яких не хотіла забирати з собою в могилу:розповідала, як народила його, як послід після пологів кинули свиням;розказувала, що так і не змогла дізнатись, котрий із волоцюг був його батько;згадувала, - для історії, - як зачала його: стоячи і навіть не скидаючикапелюшка, бо в комірчині пивнички було повно мух, цілі рої дзижчали надбурдюками з брагою; в муках привела вона його на світ серпневого ранку впідворітті монастиря і, роздивляючись при сумному світлі герані, побачила, щоправе яєчко в нього велике, з плід інжиру завбільшки; він безперестану плакав,а з грудях наче волинка грала; розкутавши подароване черницями ганчір’я, вонапоказувала дитину на ярмаркових площах: може, якась добра душа нарає гарнихліків, дешевших за мед, що був нібито єдиним засобом від хирлявості та рахіту;люди втішали її, всяк по-своєму: мовляв, ще хтозна, що його жде, а зрештоюдитина годна до всього, хіба крім гри на духових інструментах, - і тільки однаворожка з балагану помітила: “ти глянь, у нього ж немає ліній на долоні, а цезначить, що йому на роду написано бути королем!” - “і так же воно й сталося!..”- та він, не зважаючи на материні слова, просив її, щоб вона заснула, щоб неворушила минулого, бо йому самому було краще думати, що всі ці перекрученняісторії вітчизни - просто марення хворої: “то все від гарячки”; він благав їїзаснути, загортав у лляне простирадло - за його наказом таких простираделнашили безліч, бо вони не розтроюджували її виразок; він клав матір на бік іпритуляв її руку їй до серця, - “не згадуй лихого, матусю, так чи інакше, я -це я, спи собі спокійно!” Чутки про те, що матріарх вітчизни гниє живцем,офіційно спростовувалися, натомість поширювались фальшиві медичні бюлетені, алеоповісники, які їх зачитували, самі ж таки потім свідчили, що всі ті бюлетенібрехливі, а насправді сморід од умираючої такий нестерпний, що прокажені й тірозбігаються; вони розказували, що в палаці ріжуть баранів, аби купати вмираючув свіжій крові, а простирадла з- під неї, вимазані гноєм, який тече з виразок,неможливо відіпрати, скільки не пери; оповідали, що він не буває вже ні вкорівні, ані в помешканні своїх наложниць, де його бачили щоранку навіть занайгірших часів; казали, що сам архієпископ хотів причастити вмираючу, але вінперестрів його на дверях: “тут ніхто не вмирає, святий отче, не вірте людськимбрехням!”; він їв разом з матір’ю - з однієї тарілки, тією ж ложкою, хоч укімнаті стояв дух чумного барака; він обмивав її перед сном, намилював її миломз найкращих собак, і жаль стискав йому серце, коли мати слабким голосомвіддавала свої останні настанови, - що робити з її птахами після її смерті: “невищипуйте з павичів пір’я на капелюшки...” - “гаразд, матусю”, - обіцяв він,змазуючи її креоліном, - “не примушуйте пташок співати на свята...” - “гаразд,матусю”, - казав він, загортаючи її в простирадло, - “забирайте квочок ізгнізда, як надходить гроза, щоб не висиділи василісків...” - “гаразд, матусю, -заспокоював він умираючу, кладучи її руку до серця, - не турбуйся, матусю, списпокійно”, - він цілував її в чоло, лягав долілиць близенько від її ліжка іненадовго засинав, наслухаючи за течією материного сну, вслухаючись у їїнескінченне марення, яке ставало дедалі осмисленішим, що ближчала смерть; лють,яка зростала в ньому щоночі, допомогла йому знести ту шалену лють, яка охопилайого душу скорботного понеділка, коли його збудила моторошна тишапередранкового світу, - “бо люба моя матуся Бендісьйон Альварадо вже недихала!..” - і тоді він розгорнув простирадло, в яке було закутане смердючетіло, і в слабкому світлі досвітку побачив на простирадлі відбиток - тіло своєїматері з притиснутою до серця рукою, але на цьому тілі не було жодного слідузарази чи старості, воно було міцне й чисте, ніби намальоване фарбою з обохбоків савану, і від нього йшли такі ніжні пахощі живих квітів, що повітря вкімнаті миттю очистилося, позбулося лікарняного смороду; і як потім не терли тепростирадло селітрою, як його не виварювали, - зображення було таке саме, що йспершу, і на лице, й навиворіт простирадла: воно само стало полотном,нетлінним, вічним полотном; але він у ту мить неспроможний був осягти всієївеличі цього дива, - розлючений, він вийшов геть зі спальні, грюкнувши двериматак, ніби грім гарматного пострілу прокотився палацом, - і тоді задзвонилидзвони всіх церков країни, - вони дзвонили безперестану сто днів і сто ночей, ікожен, хто просинався від того дзвону, розумів: він знову цілковитий володар своєї влади, і його незбагненне серце,приголомшене люттю й відразою до смерті, як ніколи, вороже нині голосовірозуму, людської гідності й співчуття, бо його кохана матуся БендісьйонАльварадо померла вранці двадцять третього лютого, в понеділок, і для світунастав новий вік, вік сум’яття і неладу. Серед мас не знайшлося старих, якіпам’ятали б день її смерті, зате луна її похорону докотилася й до наших днів,ми знали певно, що ніколи вже не був вінтакий, як раніше, що ніхто не смів порушити його сирітського безсоння, навітьколи давним-давно минуло сто днів офіційної жалоби, ніхто більше не бачив йогов скорботному палаці, де кімнати були переповнені нескінченними відлуннямипогребових дзвонів, де годинники показували тільки час його жалоби, де всіговорили, раз по раз зітхаючи, де охорона ходила боса, як за перших літ йогорежиму, - і тільки для курей була повна воля в цьому недоступному домі, володарякого зробився невидимим, стікаючи кров’ю від люті в плетеному кріслі, покийого дорога матуся Бендісьйон Альварадо пропливала палючими злиденними краями вдомовині, лежачи на тирсі й колотому льоду, щоб тіло її не гнило після смертібільше, аніж зогнило за життя, доки вона подорожуватиме на чолі урочистоїпроцесії по всьому його царству, аждо найглухіших закутків, аби ні одна жива душа не була позбавлена такої честі -вшанувати пам’ять його матері; тіловезли під звуки гімну, вітер розвівав чорний креп, - і так до самогоплоскогір’я, де на станціях її зустрічали заупокійною музикою ті самі мовчазніюрби, які в інші славетні часи приходили сюди, щоб лицезріти владу, сховану всутіні президентського вагона; тіло виставили в тому самому благовісномумонастирі, де колись давно, на початку всіх часів, безпритульна перекупкаптахів народила в підворітті байстря, яке стало королем, - ворота святинівідчинилися вперше за ціле століття, і кінні солдати влаштовували по селахоблави на індіанців, прикладами заганяючи їх, наче ту худобу, до храму, увеличезну залу, де гнітили душу крижані сонця вітражів, де дев’ять єпископів вурочистому облаченні служили, відправу: “спи, преславна!” - співали диякони,“мир праху твоєму!” - виводили дитячі голоси, а надворі дощ поливав герань,черниці роздавали вино й проскурки за упокій душі, під кам’яними арками патіопродавали свинячі реберця, чотки та пляшечки зі свяченою водою, в сільськихпивничках грала музика, на подвір’ях танцювали, - настала неділя, віднині йназавжди, - свято, яке затяглося на роки, ішло тими самими стежками втікачів,через ті самі вкутані туманом ущелини, кудою його матуся Бендісьйон Альварадо жива йшла колись слідом за сином,якого підхопив вітер боротьби за федерацію: вона не спускала з нього очей, - недавала обозним мулам розтоптати його, коли він, палаючи в лихоманці, падавнепритомний, навчала, як уникати небезпек, які чигають на мешканців плоскогір’яв містах, біля підступного, незбагненного моря, - вона боялася віце-королів,боялася пам’ятників, боялася крабів, бо вони п’ють сльози немовлят; вона всязатремтіла від жаху, побачивши вперше величний палац - дім влади, роздивляючисьйого крізь мряку в ніч штурму і гадки не маючи, що їй судилося померти в цьомудомі, в оселі самотності, де й зараз її син лежав долілиць на підлозі,мордований безсилою люттю, питаючи сам себе: “де ти в дідька поділася, матусю?в яких мочарах застряне твоє тіло? хто відганяє метеликів од твого лиця?” -зітхав він, завмираючи з жалю, прибитий горем, а його мати Бендісьйон Альварадотим часом пливла під балдахіном із бананового листя між гидотних болотянихвипарів, її виставляли напоказ у сільських школах, у казармах серед селітровоїпустелі, в індіанських селищах, - домовину з її тілом заносили до найкращогодому, всім показували її портрет, зроблений замолоду: на тому портреті вонабула вродлива й прибрана, з діадемою над чолом, з мереживним комірцем, який їїпримусили вдягти, хоч вона й не хотіла, а ще - вперше і востаннє в своєму житті- вона далася, щоб їй напудрили лице й підмалювали губи; їй загадали тримати вруці шовковий тюльпан, - “ні, не так, сеньйоро, а ось так, хай лежить наподолі”, - і тоді венеціанський фотограф, що знімав європейських монархів,зробив офіційний портрет найпершої дами, котрий тепер показували разом ізтрупом, як незаперечний доказ того, що в домовині справді лежить його мати, - покійниця таки була схожана свій портрет, бо ніщо не полишено було напризволяще: тіло потай підновляли,тільки-но гід спеки починала обпливати косметика та парафін, а в дощову пору зповік небіжчиці зчищали мох; армійські кравчині постійно доглядали її вбрання,здавалося, що його тільки вчора одягли, - стежили, щоб завжди був свіжий вінокіз квітів помаранчевого дерева, щоб не бруднилася біла фата цнотливоїнареченої, та сама, якої так і не довелося їй вдягти за життя, - “щоб у цьомуборделі нехристів ніхто й ніколи не посмів хоч заїкнутися, що ти не схожа насвій портрет, матусю!” - щоб ніхто не смів забути, кому належить влада звіку йдовіку, в усій країні, аж до найнужденніших поселень серед заболоченої сельви,де через стільки літ якось опівночі знову з’явився забутий допотопний пароплавз дерев’яним колесом, - він плив, світячи всіма вогнями, і люди на березізустрічали його з великодніми барабанами, гадаючи, що повернулися давніславетні часи: “слава герою! - гукали вони, - слава поборнику справедливості!”- вони стрибали в воду, прихопивши з собою хто відгодованого броненосця, хтогарбуза завбільшки з вола; вони перелазили через різьблені дерев’яні поручні,щоб уклінно вручити свою данину незримому володареві, чиї гральні костівизначали долю вітчизни, - і кожен вражено заклякав перед катафалком зішматочками льоду та кам’яною сіллю, який множився, відбиваючись у зачудованихдзеркалах президентської їдальні, виставлений на загальний огляд під лопатямивентиляторів старезного прогулянкового пароплава.  що довгі місяці плив поміж примарних островів,намитих екваторіальними притоками, аж поки не заблудився в ері кошмарів, деквітучі гарденії мали розум, а ігуани літали в темряві, і настав кінець світу,дерев’яне колесо застряло в золотому піску і зламалось, лід розтанув, сільрозчинилася, розбухле тіло плавало в юшці з тирси, - “і тоді сталося диво, мійгенерале! ми побачили, як вона розплющила очі, як вони засяяли, наче цвітаконіту в січні, або як місячний камінь, і навіть найнедовірливіші з наспобачили, що скляне віко катафалка запітніло від її дихання, побачили, що навиду в неї виступили краплинки поту, побачили, як вона усміхнулась! Якби витільки знали, мій генерале, що тут зчинилося: ми на власні очі бачили дива - якплодяться мули, як виростають квіти на селітрі, бачили глухонімих, заглушенихвласним криком: “диво! диво! диво!” - кричали вони, і це справді було диво;скляне віко домовини розбили на друзки, мій генерале, і ледь не розірвали нашматочки тіло, - всяк хотів запопасти собі реліквію, отож довелося прикликатицілий батальйон солдат”, - щоб стримувати натиск шалених юрмищ, які лавоюсунули з усіх розсіяних по Карибському морю островів, почувши, що душа йогоматері Бендісьйон Альварадо дістала від бога силу чинити опір законам природи:людям продавали нитки з її савану, ладанки, воду з її труни, побожні листівки,на яких вона нагадувала королеву, - і новоприбулі товпища вливалися в однустрахітливу очманілу юрбу, що скидалася на незліченне стадо оскаженілих биків,які мчать наосліп, розбиваючи копитами все на своєму шляху, - “від їхньогогуркоту аж земля двигтить, - та ви й самі можете не почути звідси, мійгенерале, ось тільки прислухайтесь!” - і він прикладав долоню до того вуха, вякому не так дзвеніло, і прислухався, і почув - “матусю моя БендісьйонАльварадо!..” - почув нестихаючий грім, побачив безмежну нуртуючу трясовинуюрмища - до самого крайнеба, скільки сягало око; побачив повінь вогню - потікпалаючих свічок, який ринув, несучи з собою новий день, сліпучіший, аніжсьогоднішній сяйливий полудень, - бо його люба мати Бендісьйон Альварадоповерталася в місто, якого вона колись так боялася, вступала сюди так само, яквступила вперше, коли на ці краї хмарою сарани впала війна, і все навколопросякло духом сирого м’яса війни, - але тепер його матері нічого було боятися:він наказав повидирати зі шкільних підручників ті сторінки, де йшлося провіце-королів, і скасував їх таким чином назавжди, - “щоб і сліду їхнього небуло в історії!” - він звелів зруйнувати всі пам’ятники, - “щоб не тривожилитвого сну, матусю!” - отож вона поверталася, вільна від своїх правічнихстрахів, на руках у мирної юрби, поверталася без домовини, під чистим небом, дене вільно було навіть метеликам літати, поверталася, вгинаючись під тягаремзолотих дарів, які приносили їй упродовж її нескінченної подорожі з краю сельвичерез усе його приголомшене царство скорботи, - небіжчиці не видно було підкупою золотих милиць, які їй дарували зцілені паралітики, золотих зірок -дарунків од тих, хто врятувався при корабельній аварії, золотих фігурокнемовлят - від зневірених безплідних жінок, що поспіхом розроджувалися внайближчих кущах, - “як у війну, мій генерале!..” - а вона пливла на хвиляхруйнівного потоку, - то було біблійне переселення цілого народу, який не знав,де йому подіти своє хатнє начиння, свою худобу, де прожити решту свого життя, іне мав жодної іншої надії на спасіння - лише потаємні молитви БендісьйонАльварадо, ті самі, якими зона відводила на війні кулі від свого сина, коливін, тільки-но оклигавши після нападу лихоманки, з червоною ганчіркою на голові,ліз у самісіньке пекло бою, гукаючи: “хай живе партія лібералів! хай живефедерація! к чорту іспанських прихвоснів!” - хоч насправді його штовхала впередтільки тваринна цікавість уродженця плоскогір’я - прагнення побачити море; алесьогоднішні юрмища злидарів, що затопили місто, несучи тіло БендісьйонАльварадо, були куди безладніші й несамовитіші, аніж усі ті юрби, якіспустошували країну в роки війни за федерацію, - вони були ненажерливіші, ніжсарана, страшніші від паніки, - це було найжахливіше з усього, чого набачилисянаші очі за нескінченні роки його влади: “та тут увесь світ, мій генерале,погляньте лишень, яке диво!..” Пересвідчившись, що так воно й є насправді, вінвийшов нарешті з пітьми своєї жалоби - блідий, суворий, з чорною пов’язкою нарукаві, сповнений рішучості вжити всю свою владу, щоб домогтися канонізаціїсвоєї матері Бендісьйон Альварадо на підставі численних доказів її святості;він послав у Рим своїх найосвіченіших міністрів і знову, як колись, запросив досебе папського нунція - на чашку шоколаду з печивом; він прийняв нунція піднавісом із квітів, по-домашньому, лежачи без сорочки в гамаці та обмахуючисьбілим сомбреро, - нунцій сидів навпроти, тримаючи в руках чашечку гарячогошоколаду з ваніліном, від його сутани пахло лавандою, і він зовсім не зважав наспеку та куряву, на тропічну нудьгу, на послід пташок небіжчиці матусі, якийраз по раз падав через дірочки в накритті разом із сонячними відблисками:нунцій пив шоколад, жував печиво неквапно, наче соромлива наречена, всіляконамагаючись відтягнути гіркоту останнього ковтка, незворушний у своємуплетеному кріслі, - “цим кріслом я поступаюсь тільки вам, панотче!” - так само,як за давніх славетних часів, коли в такі ж ось тихі вечори інший нунцій,старий і наївний, з усіх сил намагався навернути його до Христової віри за допомогою схоластичних головоломок ФомиАквінського, - “а сьогодні я сам хочу навернути вас, панотче, бо світміняється, і нині я вірую!” - і ще раз повторив, не змигнувши оком: “нині явірую!” - хоч насправді не вірив ні в цей світ, ні в той, а вірив лише в те, щойого кохана матуся має право на славу святої: вона заслужила це право своєюготовністю до самопожертви та взірцевою скромністю, отож він обґрунтовує своєпрохання не свідченнями якогось там наброду, не всілякими перебільшенимичутками, буцімто Полярна зірка рухалася слідом за похоронною процесією абомузичні інструменти самі починали грати в зачинених шафах, коли вулицеюпроносили тіло небіжчиці, - ні, його незаперечний доказ - це ось простирадло,яке він розгорнув, наче вітрило, в сяйві серпневого дня, аби нунцій побачив те,що побачив насправді: образ його матері Бендісьйон Альварадо. яка лежить набоці, приклавши руку до серця, і на тілі її не видно ані найменшого слідустарості чи хвороби, - його пальці відчули вологу безсмертного поту, вінвдихнув ніжний запах живих квітів, а довкола не вгавали її птахи, збудженіподихом чуда: “ось бачите - диво, святий отче! - казав він, показуючипростирадло то на лице, та навиворіт, - пташки й ті її впізнають!” - але нунційпридивлявся до полотна з прискіпливістю, яка допомагала йому помічати брудтлінних пристрастей на полотнах великих майстрів християнського світу, заінтенсивністю одного якогось кольору виявляти ущербність вдачі художника інавіть його хитання у вірі; він був захоплений, коли побачив якось на власніочі, що земля кругла, лежачи навзнак під куполом самітної каплиці в примарномумісті, де час не проходив, а пропливав, - і, нарешті наважившись відвести очівід простирадла після ретельного огляду, він заявив м’яко, але рішуче, щозображене на полотні тіло “не є виявом волі божої, безмежної милості господанашого, - більше того, ваше превосходительство, це робота художника, вельмивмілого і в добрих, і в лихих творіннях, - майстер цей скористався з довірливостівашого превосходительства і вжив не олійної фарби, а нікудишньої саморобної: вичуєте, як тхне скипидаром? сюди ще намішано гіпсу та живиці - такою фарбою хібащо вікна розмальовувати, повірте мені, ваше превосходительство! а вогке полотнолише тому, що просякнуте оліфою і його довго тримали в темному місці, - вамсказали неправду, нібито це передсмертний піт вашої матінки, на жаль, тутнічого не вдієш!..” - і щиро засмучений нунцій замовк, а скам’янілий старийвтупився в нього із свого гамака, з глибини свого загадкового азіатськогомовчання, - він навіть рота не розтулив, щоб заперечити нунцієві, хоча сам, навласні очі, бачив, як сталося диво, - “сам, власними руками, загорнув тебе в цепростирадло, матусю, а вдосвіта прокинувся, нажаханий тишею, бо ти вмерла, іцілий світ ніби поринув на дно морське, - я сам бачив це чудо, якого біса вамще треба!..” - проте він не став сперечатися з нунцієм - лише моргнув двічі, нестуляючи побік, наче та ігуана, ледь осміхнувся і мовив, зітхнувши: “ну, гаразд,панотче, хай буде, як ви кажете, але затямте собі, що віднині тягар ваших слівляже на вас, - я повторюю по буквах, щоб ви пам’ятали, скільки й житимете:віднині тягар ваших слів ляже на вас, - і я за вас не відповідаю, панотче!..”Увесь світ закляк у важкому сні цього тижня, сповненого лихих знамень, поки він не зводився зі свого гамака навітьдля того, щоб поїсти, - лежав, одганяючи пташок, які сідали просто на нього,відмахувався від сонячного проміння, яке пробивалося крізь навіс, - думав, щото теж пташки; він нікого не прийняв і не віддав жодного наказу, але службаохорони громадського порядку не поворухнула й пальцем, коли юрби підкупленихфанатиків удерлися до резиденції папського посла, пограбували там музейісторичних реліквій, схопили нунція, котрий саме ніжився в басейні, і витяглиголого на вулицю, - “вони обгидили його з голови до ніг, мій генерале!” - та він і не ворухнувся в своєму гамаці, аніоком не змигнув, коли його сповістили, що нунція верхи на ослі возять торговимрайоном, ллють па нього з балконів помиї та кричать: “агов, товстопуза дівоватиканська, ти скоро вже розродишся?..” - і лише коли нунція ледь живогопокинули на базарному звалищі, вінзвівся з гамака й рушив до конференц-залу, відмахуючись від пташок і рвучипавутину, яка з’явилася за час жалоби, - на рукаві в нього й досі була чорнапов’язка, а очі геть запухли від безсоння; він наказав посадити нунція на пліт,дати йому їжі на три дні й залишити напризволяще посеред моря, там, депропливають кораблі з Європи: хай увесь світ знає, що тут чинять із чужаками,які здіймають руку на велич нашої вітчизни, - “і хай сам папа затямить раз іназавжди, що він велике цабе в Римі, поки сидить на своєму золотому троні зісвоїм перснем, а тут я - це я, чорти б вас побрали, паскуди довгополі!” Цевплинуло, бо ще до кінця того року питання про канонізацію Бендісьйон Альзарадобуло поставлене знову; домовина з її нетлінним тілом тепер стояла в головномунефі кафедрального собору, сюди приходили для поклоніння, небіжчицю вславляли звівтарів, стан війни з Ватиканом скасували, юрби на Військовій площі славилимир і господа нашого, а в цей час вінприймав з усіма почестями аудитора Найсвятішої конгрегації обрядів, подвижниката оборонця віри, монсеньйора Деметріо Альдоуса, на прізвисько “еритреєць”,якому було доручено вивчити до дрібниць життя Бендісьйон Альгарадо, щоб незосталося ні найменшого сумніву щодо її святості; “все на ваш розсуд, панотче”,- сказав він, не відпускаючи рукисмаглявого абіссінця, котрий відразу ж завоював його довір’я, бо над усе любивжиття, їв ігуанячі яйця, захоплювався півнячими боями, мулатками, танцями, -“так само, як і ми, мій генерале!” - отож за його наказом перед цим чортовим законником розчинилися всі двері -ніхто не смів чинити йому перепон, адже у всьому безмежному царстві скорботи небуло нічого прихованого від людських очей, нічого такого, що не свідчило бнезаперечно: сам бог повелів Бендісьйон Альварадо стати святою, - “вся вітчизнаваша, панотче, все до ваших послуг!” - ясна річ, усе було до його послуг: військанавели лад у резиденції папського посла, і перед домом ще до світанкувишикувалися незліченні лави одужалих прокажених, які прийшли сюди показатимолоду шкіру на місці давніх виразок; прийшли колишні хворі на недугу святогоВітта - тепер вони залюбки просилювали нитку в голку перед усіма недовірливими;прийшли ті, що розбагатіли, граючи в рулетку, - вони розказували, як БендісьйонАльварадо являлась їм уві сні й називала щасливі номери; прийшли ті, хторозшукав своїх рідних, котрі пропали безвісті, й ті, хто знайшов тіла своїхутоплеників, і ті, хто не мав нічого, а нині має все, - вони посходилисязвідусіль і нескінченним потоком пливли через душний кабінет, прикрашенийаркебузами, якими колись убивали канібалів, та панцирами доісторичних черепах сераУолтера Рейлі, золотошукача: в цьому кабінеті невтомний еритреєць вислуховувавїх усіх, не ставлячи ніяких питань, не перебиваючи, - спітнілий, вінбезперестану курив свої дешеві сигари, хоч у кімнаті й так нічим було дихативід диму та запаху людських тіл, і ретельно записував усі свідчення, примушуючикожного свідка підписуватися під своїми словами: “той пише своє повне ім’я, тойставить хрест або прикладає пальця, достоту як ви, мій генерале, - одне слово,всі розписуються, хто як може”; тільки-но виходив один відвідувач - до кабінетузаходив другий, точнісінько такий, як і попередній: “у мене були сухоти,панотче”, - починав він, - “у мене були сухоти”, - записував еритреєць, - “атепер послухайте лишень, як я співаю!”, “я був імпотентом, панотче, а тепер осьтільки гляньте!” - “я був імпотентом”, - записував еритреєць вічним чорнилом,щоб його точних записів ніхто не виправив, поки й роду людського, - “в мене бувживий звір у череві, панотче”, - “в мене був живий звір у череві”, - безжаліснозаписував еритреєць, задурманений міцною кавою, отруєний смердючими сигарами,припалюючи щоразу нову од недогарка, - “сидить розхристаний і смалить, -справжній мужчина, мій генерале!” - “еге ж, - згоджувався він, - справжній мужчина, нічого не скажеш! кожному своє!” - асвященик трудився без перепочинку, нічого не їв аж до смерку, - щоб не гаятичасу, - і навіть увечері не спочивав, а, скупавшись, ішов до порту, заходив упершу-ліпшу таверну, вдягнений у латану полотняну сутану, голодний, як вовк, -сідав за один стіл з вантажниками, їв з ними одну юшку, розбирав рибу, як вони,руками, перемелював навіть кістки своїми диявольськими зубами, що аж сяяли втемряві, сьорбав юшку просто з миски, - “наче якийсь волоцюга, мій генерале!..”- свій серед того наброду, серед моряків із обшарпаних вітрильників, що возятьна продаж мавп та зеленкуваті банани, возять цілими партіями молоденьких повій- “у скляні готелі Кюрасао, до Гуантанамо, панотче, доСантьяго-де-лос-Кабальєрос, хоч там і моря нема, щоб причалити, панотче, довсіх тих найгарніших і найсумніших островів, що про них ми мріяли ночами, аж довранішньої зорі, панотче, - згадайте, які ми робилися самі на себе не схожі,коли шхуни відпливали, згадайте віщуна-папугу, котрий угадував майбутнє в доміМатильди Ареналес, згадайте раків, які вилазили з мисок із юшкою, згадайтеакулячий дух, і далекий гуркіт барабанів, - оце життя, панотче!” - “атож,хлопці, кляте життя!..” - “він таки по-нашому говорить, мій генерале, наченародився у Кварталі Собачих Бійок!..” - він ганяв з ними на пляжі м’яча,вивчився грати на акордеоні краще, ніж музики з узбережжя, співав краще відних, швидко вивчив добірну моряцьку говірку і міг будь-кого за пояс заткнутисвоєю гучною непристойною латиною, випивав з моряками в халупах базарнихпедерастів, побився з котримсь, бо той хулив господа бога нашого, - “вонидухопелять одне одного, що робити, мій генерале?..” - він наказав одійти й нерозбороняти їх, - “переміг святий отець, мій генерале!” - “я так і знав! -задоволено вигукнув він, - сказано,справжній мужчина!” - і до того ж зовсім не такий легковажний, як то всімздавалося, бо за ці бучні ночі еритреєць дізнався не менше, аніж за днівиснажливої роботи в резиденції папського посла, і значно більше, ніж йомувдалося дізнатися в похмурому будинку Бендісьйон Альварадо, який він ретельнообстежив, не маючи на те дозволу, - дістався туди якось увечері, в таку сильнузливу, коли, здавалося, можна було обдурити невсипуще око президентських служббезпеки; він обнишпорив увесь дім, зазирнув у всі закапелки, змоклий до рубця,бо зі стелі так і лило, - і знайшов тільки непрохідні зарості отруйних квітів урозкішних спальнях Бендісьйон Альварадо, які вона віддала своїм служницям, напревелику їхню радість, - “бо вона була така добра, панотче, така скромна, щостелила служницям перкалеві простирадла, а сама спала на голій циновці, на звичайномусолдатському ліжку, вона дозволяла їм одягати своє святкове вбрання найпершоїдами, вони користувалися її шампунями, коли купалися, жирували голі зординарцями в барвистій піні в її ваннах на лев’ячих лапах, жили, як королеви,а вона тим часом розмальовувала пташок, варила овочеву юшку та вирощувалалікарські рослини для своїх сусідів, котрі будили її серед ночі: “в мене болитьживіт, сеньйоро!” - і вона давала насіння кресу й загадувала жувати; “в могохрещеника око скосіло!” - і вона давала відвару з епасоте; “я вмираю,сеньйоро!” - проте ніхто не вмирав, усіх вона зціляла своїми руками, бо вона зажиття була свята, панотче, сяйво чистоти йшло від неї в цьому домі гріха, денемилосердно протікає дах із тих пір, як її силоміць забрали звідси, відвезли допрезидентського палацу, - дощ періщить по білих квітах фортепіано, ллє наалебастрово-білий стіл у розкішній їдальні, - за той стіл Бендісьйон Альварадоніколи не сідала їсти: “це все одно, що оскверняти вівтар!” - подумайте лишень,панотче, яке передчуття своєї святості!..” - але, незважаючи на всі тігарячкові свідчення сусідів, чортів законник розгледів боязкість там, де йомуторочили про скромність, душевну вбогість там, де розхвалювали самопожертву, асеред Нептунів з чорного дерева, уламків тубільних ідолів, ангелів увійськовому, які плавали в озері посеред колишньої танцювальної зали, незнайшов і сліду того триєдиного бога, котрий послав його з палючих просторівАбіссінії на пошуки істини туди, де її не було й близько, - “бо він таки незнайшов нічого, мій генерале, анічогісінько, от тобі й маєш!..” А протемонсеньйор Деметріо Альдоус не вдовольнився пильними розшуками в місті: верхина мулі він видерся на крижані уступи плоскогір’я, щоб знайти джерела святостіБендісьйон Альварадо там, де її образ ще й досі не був спотворений ореоломвлади; він з’являвся з туману., закутаний у накидку, наче якийсь розбійник, усемимильних чоботях, схожий на пекельний привид, - і викликав спочатку страх,потім - здивування, і врешті-решт - цікавість, бо тут зроду-віку не бачилилюдини з таким кольором шкіри, а хитрий еритреєць усім охочим пропонувавдоторкнутися до нього рукою, - щоб переконатись, що на ньому не виступає смола,- блискав своїми зубами в темряві, випивав разом з усіма, розламував руками сирі цмулив кукурудзяну горілку з тикви, яка ходила по колу, - робив усе, щобзавоювати довір’я цих людей у невеселих сільських пивничках, де на зорі іншихвіків знали якусь перекупку птахів, котра часом заходила сюди, обвішанаклітками, в яких сиділи розмальовані соловейки, золотаві тукани, гуачараки,підроблені під павичів, - вона сподівалася всучити цей товар темним мешканцямплоскогір’я на похмурих, як похорон, недільних ярмарках, - “вона сідала отут,панотче, грілася біля вогню” очікуючи, що хоч хто-небудь зглянеться й переспитьіз нею серед бурдюків із брагою в комірчині пивнички, - щоб не вмерти з голоду,панотче, щоб тільки не вмерти з голоду, бо де б це знайшовся такий дурень, щоздумав би купляти в неї ті страховидла, з яких од першого ж дощу геть облазилався фарба, вони ж губили свої павині пера на ходу, - тільки вона була такапростодушна, що вірила в цю затію, панотче, вона справді була святоюзаступницею птиць, юродивою плоскогір’я, як собі хочете, так і називайте, боніхто не знає точно її тодішнього ймення, - її не могли охрестити БендісьйонАльварадо, так у наших краях нікого не звуть, це ім’я можна почути хіба що наузбережжі!..” - “ну й пролаза, і це він вивідав, чортів прокурор!..” - він провсе дізнавався, до всього докопувався, хоч як не заплутували нитку істиниголоворізи з президентських служб безпеки, хоч які перешкоди йому не чинили: “ачи не підстрелити його, мій генерале? хіба вже не час його муловіпосковзнутися?..” - проте він якнайсуворіше наказав стежити і далі заеритрейцем, але не зачіпати його й пальцем, - “повторюю: не чіпати й пальцем,дати йому повну волю і всіляко сприяти виконанню його місії, згідно зрозпорядженням найвищої влади, - слухайте і виконуйте, підписав я!” - вінрозумів, що страшенно ризикує, адже тепер справжній образ його матеріБендісьйон Альварадо може виринути з непам’яті тих часів, про які забороненобуло згадувати, - тих часів, коли вона ще була молода, сповнена жаги, ходилабоса і в лахмітті, і змушена була віддаватися першому-ліпшому, щоб не вмерти зголоду, - “але вона була гарна на вроду, панотче, і така простодушна, щоприкрашала найдешевших папуг хвостами породистих півнів та видавала їх загуакамайо, або вбирала хворих курок з індиче пір’я, щоб продати як райськихптиць, - ясна річ, ніхто їй не вірив”, - та й кого вона могла одурити, самітнаперекупка птахів, яка жебоніла в тумані недільних ярмарків, що тому, хтозаплатить їй хоч песо за пташку, решту вона віддасть задарма, - всі наплоскогір’ї пам’ятали її, дуже вже вона була простакувата і вбога, але встановититочно, хто вона така, було неможливо, бо в архівах монастиря, де її хрестили,не виявили її метрики, - зате метрик її сина знайшлося аж три, і всі вони булирізні: згідно цих метрик, він тричі був зачатий за різних обставин і тричіз’явився на світ недоношеним з ласки віртуозів, які творили історію нашоївітчизни, майстерно заплутуючи нитку істини, щоб ніхто не міг розкритисвященної таємниці його походження, - її зумів розгадати лише еритреець: віндістався до цієї таємниці, відмівши всі пізніші містифікації, - “вона вже булаось-ось, тільки руку до неї простягни, мій генерале!” - і тут гримнув постріл,прокотившись безконечною луною між сірих скель та глибоких ущелин, і моторошнозаревів мул, зірвавшись із укритого вічним снігом верхів’я гори в безодню, -тільки замигтіли один за одним пояси різних кліматичних зон: маленькі джерелавеликих судноплавних рік, а далі - крутосхили, якими видираються індіанці,несучи на своїх спинах учених з ботанічної експедиції та їхні таємничігербарії, а далі - . вкриті дикими магноліями плато, де пасуться тонкорунніВівці, даючи нам одяг і їжу та ще й являючи взірець доброчесної поведінки, адалі - будинки серед кавових плантацій, оселі з паперовими гірляндами набезлюдних балконах, а далі - місця, де живе безліч хворих, незмовкний шумгірських річок на межі, де починається спека, де надвечір вітер приноситьсморід мерця: когось було зрадницьки вбито на плантації какао, де ростутьдеревця з великим цупким листям та червоними квітами, - з їхнього насіння іроблять шоколад; а далі - нерухоме сонце, розпечена пилюка, гарбузи, дині,худющі понурі корови атлантичної провінції, єдина на двісті ліг довкола школадля бідняків, - і нарешті мул гепнув, тріснувши, наче перестиглий плідгванабано, на дно прірви, в зарості, і перелякані куріпки розлетілисяврізнобіч: “підстрелили його, мій генерале, підбили в ущелині Неприкаяних Душ,із рушниці, такої, як на тигрів полюють!..” - “всупереч моїй забороні, сучідіти! всупереч моїм категоричним телеграмам, чорти б вас узяли! ну, тепер ви взнаєте,хто є хто!..” - хрипів він з жовчною піною на губах, розлючений не стількичужим непослухом, скільки власною впевненістю, що від нього приховують щосьдуже важливе, раз вони посміли знехтувати блискавками його влади, - віндослухався навіть до подиху тих, котрі йому доповідали, бо розумів, що тількитой, хто знає правду, посміє збрехати йому, він вистежував таємні заміриверховного командування, намагаючись розгадати, хто ж зрадник: “ти, якого явитягнув із небуття? ти, якого я підібрав на голій землі, а тепер ти спиш назолотому ліжку? ти, якому я врятував життя? ти, за кого я заплатив стількигрошей? котрий із вас, сучі ви сини?” - адже це хтось один посмів начхати нателеграму, підписану його іменем, скріплену печаткою президентського персня,отож він сам очолив рятувальну операцію і віддав нечуваний наказ: “не пізніше,як за сорок вісім годин Деметріо Альдоуса знайти і привести до мене, а якщойого знайдуть мертвим, все одно приведіть його до мене живим, і якщо йоговзагалі не знайдуть, все одно приведіть його до мене!” - наказ був такийнедвозначний і грізний, що задовго до визначеного строку йому доповіли: “мійгенерале, його знайдено в кущах на дні провалля! всі рани в нього позагоювалисьод золотих квіток фрайлсхону, - він живіший від нас із вами, мій генерале,цілий і неушкоджений, і все це з ласки вашої матінки Бендісьйон Альварадо, якаще раз показала своє милосердя і всесильність, щоб їх на собі відчув той, хтохотів осквернити її пам’ять!..” - еритрейця спустили з гір індіанськимистежками в прив’язаному до жердин гамаці, під охороною солдат, а попереду їхавверхи на коні альгвасил, дзвіночком сповіщаючи всіх, що наказ володарявиконано: еритрейця допровадили в президентський палац і помістили в спальнюдля почесних гостей, під особисту відповідальність міністра охорони здоров’я, -там він і написав свій страшний документ - сім грубезних томів, і на кожній зтрьохсот п’ятдесяти сторінок кожного тому, праворуч на полях стояв його підпис:“розписуюся та скріпляю своєю печаткою чотирнадцятого квітня сього року я,Деметріо Альдоус, з ласки божої аудитор Найсвятішої конгрегації обрядів,подвижник і оборонець віри, во ім’я торжества справедливості на землі, во ім’яслави господньої на небесах, свідчу, що все написане тут - правда, лише правдай нічого, крім правди”, - “ось вона, ваше превосходительство!” І дійсно, в семизапечатаних сургучем бібліях була тільки правда, така пряма й жорстока, що лишелюдина цілком вільна від чарів йогослави, далека від інтересів йоговлади, наважилася б викласти цю живу правду незворушному старому, який вислухаваудитора, не змигнувши оком, - сидів собі у своєму плетеному кріслі,обмахувався сомбреро й ледве чутно зітхав після кожного вбивчого викриття,ледве чутно казав: “ага”, - щоразу, коли світло правди било в вічі, - “ага”, -повторював він, одганяючи своїм сомбреро квітневих мух, які роїлися наднедоїдками від сніданку; “ага”, - казав він, ковтаючи гірку правду, - вонапекучими вуглинами горіла в пітьмі його душі, бо то був якийсь фарс, - “то булакомедія, ваше превосходительство!” - комедія, яку він сам мимоволі розпочав,коли звелів виставити напоказ тіло своєї матері в домовині з кригою, - “тоді щеніхто й не думав про твою святість, я просто хотів, щоб перестали патякати,ніби ти зогнила живцем!..” - а вийшла циркова вистава, яку він сам ненавмиснезатіяв, - йому доповіли: “мій генерале, ваша матінка творить чудеса!” - і віннаказав послати пишну процесію з тілом небіжчиці до найглухіших куточків своєїбезмежної країни, де не було святинь, - “щоб не зосталося жодної живої душі,котра б не знала, яку нагороду за твої чесноти послало тобі небо після того, якти цілий вік губила себе, умертвляла свою плоть, день у день розмальовуючипташок, з яких не мала ніякісінького зиску; то була нагорода за твоюсамовіддану любов, матусю, - але ж я не мав собі й гадки, що з мого наказувийде така брехня!..” - за плату ті, що нібито хворіли на водянку, привселюднопозбувалися води, двісті песо заплатили чоловікові, який нібито воскрес і вилізіз могили, - в обірваному савані, з повним ротом землі, він повз назустрічошелешеному натовпу; вісімдесят песо заплатили циганці, яка примудриласянародити просто на вулиці двоголового виродка - буцімто бог покарав її за те,що вона говорила, ніби всі ці дива - шахрайство уряду, - так воно й булонасправді, бо всі свідки були підкуплені, і якщо на початку свого розслідуванняДеметріо Альдоус гадав, що ганебну змову організували його підлабузники - з безневинною метою зробити приємнеповелителеві, - то згодом виявилося, що на цій брудній справі наживалися самізмовники: це був блюзнірський бізнес, найскандальніший з усіх, які процвітали взатінку його влади, бо придумуваличудеса й платили лжесвідкам ті самі прибічники його режиму, котрі фабрикували йпродавали реліквії, на зразок весільної сукні небіжчиці, - “ага!” - ті, щогендлювали побожними листівками та медалями з її августійшим зображенням, -“ага!” - ті, що багатіли, торгуючи пасмами її волосся, - “ага!” - ті, щонаживалися на пляшечках із водою з її труни, - “ага!” - ті, що продавали саваниз діагоналі, на яких дешевими фарбами було намальовано ніжне тіло заснулоїдівчини, що приклала руку до серця, - такі савани збували з чорного ходуіндуських крамниць, - то була страхітлива брехня, в яку вірили, адже тілопомерлої й досі зоставалося нетлінне, - люди бачили це на власні очі, проходячинескінченною лавиною через головний неф кафедрального собору, де стояладомовина, - “хоч і це неправда, ваше превосходительство”, - бо тіло БендісьйонАльварадо збереглося зовсім не завдяки її чеснотам чи парафінові та косметиці,яку було вжито задля синівського марнославства, - просто-на-просто з йогоматері зробили опудало, так само, як роблять опудала з птахів для природничихмузеїв, - незабаром він сам у цьому пересвідчився: “я зняв віко з твоєї труни,матусю, й зітлілі траурні стрічки розпалися від одного подиху, зняв вінок ізквітів помаранчевого дерева і побачив укритий пліснявою череп, на якому майжене було кіс, - твоє цупке, наче коняча грива, волосся пасмо за пасмомповидирали з коренем і попродавали як реліквії; я витягнув тебе з купилахміття, яке колись було шатами нареченої, з тлінних останків і гнітючихвечорів селітрової смерті, - і ти була завважки, як висохла на сонці тиква, відтебе пахло, наче зі старої скрині, в тобі чулося тривожне шемрання - здавалося,що це шепоче щось твоя душа, але насправжки то була міль, вона точила тебезсередини, - і ти розсипалася в мене в руках, бо з тебе вичинили всі нутрощі,нічого не залишилося від твого живого тіла, тіла заснулої щасливої матері зпритиснутою до серця рукою, вони напхали тебе усяким мотлохом, і твоя запиленаоболонка розпалася від одного доторку, - тільки твої кістки засвітилися впохмурій церкві, наче світлячки, та ледве чутно дзенькнули об підлогу скляніочі і по-блошиному застрибали на кам’яних плитах, - ти перетворилася в ніщо,матусю, в купку сміття!..” - альгвасили згребли її лопатами, щоб як-небудьпокласти знову в домовину на очах у незбагненного кам’яного сатрапа, ігуанячийпогляд котрого не виказував ніяких почуттів, - ані тоді, ні згодом, коли в і нзалишився віч-на-віч із єдиною в цілому світі людиною, яка одважилася поставитийого перед дзеркалом правди, - вони сиділи у звичайній кареті й дивилися крізьімлу фіранок на орди злидарів, які спочивали від спеки в затінку аркової галереї,де колись продавалися дешеві книжечки про жорстокі злочини та нещасливекохання, про хижі квіти й загадкові плоди, що пригнічують людську волю, - нинітут стояв оглушливий гамір товчка, на якому розпродували фальшиві реліквії -одяг та частини тіла його матері Бендісьйон Альварадо; і йому стало якось не пособі, здалося, що монсеньйор Деметріо Альдоус читає його думки, коли той відвівпогляд від юрби калік і мовив, що, врешті-решт, його розслідування дало іпозитивний результат: “я впевнився, що цей бідний люд любить вашепревосходительство, як своє життя!” - адже монсеньйор Деметріо Альдоус пізнаввіроломність у президентському палаці, розгледів користолюбство під маскоюлестощів та підступного догоджання в тих, хто користувався усіма благами влади,- і, навпаки, знайшов нову форму любові якраз серед бідноти, котра нічого несподівалася від нього, бо нічого несподівалася ні від кого, - “вони люблять вас так побожно, так вірно й щиро, щовам міг би позаздрити сам Всевишній, ваше превосходительство!..” - але він іоком не змигнув, почувши це дивовижне зізнання, від якого за інших часів унього солодко защеміло б серце, - він навіть не зітхнув, а тільки подумав просебе, тамуючи хвилювання: “ще бракувало, панотче, щоб ніхто мене вже й нелюбив, - нині, коли ви ославите мене під золотими куполами свого брехливогосвіту, коли я зостануся віч-на-віч зі своїм горем, згинаючись під тягарембезжальної правди, і не буде коло мене турботливої матусі, щоб допомогла менізнести все це, бо я один, як перст, у своїй вітчизні, яку не за власною волеювибирав, - мені всучили цю країну такою, як вона є, як ви її самі бачили,панотче, - вона зроду-віку була така, з цим відчуттям відчуженості, з цим духомнечистот, з цим позбавленим історії народом, який не вірить ні в що, окрімжиття, - оце і є моя вітчизна, котру мені нав’язали, не питаючи, хочу я того чині, панотче, - оце вона і є, тут сорок градусів спеки в затінку, за фіранкамипрезидентської карети, тут дев’яносто вісім процентів вологості, тут задихаєшсявід пилу, та ще й грижа тебе мучить, вона свистить на прийомах, наче кавник,тут нікому програти партію в доміно, нікому довіритись, панотче, вам би в моюшкуру!..” - проте він нічого цього не сказав уголос, - навіть не зітхнув і неблимнув оком, а тільки попросив монсеньйора Деметріо Альдоуса, щоб їхнясьогоднішня відверта бесіда залишилася між ними: “ви мені нічого не казали, яне знаю правди, - гаразд, панотче?” - і монсеньйор Деметріо Альдоус пообіцяв:“ясна річ, ваше превосходительство, ви нічого не знаєте, - це зостанеться міжнами, даю вам слово мужчини”. Справа про канонізацію Бендісьйон Альварадо булаприпинена за недостатністю доказів - декрет Риму читали з амвонів, і уряд нетільки дав на це офіційний дозвіл, а ще й прийняв спеціальну ухвалу прозаборону будь-яких виступів протесту, - ухвалу обнародували разом з декретом,але сили охорони громадського порядку не втручалися, коли орди обурених прочанпалили на Військовій площі браму від архієпископського палацу та розбиваликамінням у резиденції папського посла вітражі з зображеннями ангелів тагладіаторів, - “вони все руйнують, мій генерале!..” - проте він навіть неповорухнувся у своєму гамаку, - “вони взяли в облогу монастир біскайок, хочуть,щоб ті вмерли з голоду!.. вони грабують церкви, будинки місій, знищують усе, щохоч якимось чином пов’язане з духовенством, мій генерале!..” - але він так самонезворушно лежав у гамаку, в затінку під квітами, аж поки всі йоговоєначальники не заявили в один голос, що вони неспроможні придушити виступи йвідновити порядок, не проливаючи крові, як їм було наказано, - і лише тоді вінзвівся, і вперше за стільки місяців бездіяльності переступив поріг свогокабінету, і заявив урочисто, що бере на себе всю відповідальність, виявляючиволю народу декретом, який він самсклав за власним натхненням та продиктував на свій страх і ризик, непопередивши збройні сили й не порадившись зі своїми міністрами; стаття першацього декрету проголошувала громадянську святість Бендісьйон Альварадо, згідноз вищою волею вільного й суверенного народу, та присвоювала БендісьйонАльварадо титули Заступниці Нації, Зцілительки Недужих і Напутниці Птахів, адень її народження віднині ставав національним святом; стаття друга оголошуваластан війни між нашою країною та Ватиканом - з усіма відповідними наслідками,обумовленими нормами права й діючими нині міжнародними угодами; стаття третямістила наказ про негайне публічне вигнання за межі країни сеньйораархієпископа, всіх єпископів, префектів, священиків та черниць, а також усіхтих підданих держави й іноземців, котрі хоч якимось чином зв’язані із справамицеркви, - незалежно від їхнього суспільного становища та звання: всімпереліченим вище особам було заборонено перебувати на території країни і вмежах п’ятдесяти морських ліг її територіальних вод; стаття четверта й останняоголошувала експропріацію всього церковного майна: храмів, монастирів, шкіл,орної землі, знарядь праці, худоби, цукроварень, фабрик і майстерень, а такожвласності приватних осіб, яка насправді належала церкві, - всі ті статкивідходили до посмертного володіння святої Бендісьйон Альварадо - птахівниці -для її вславлення та вшанування її пам’яті - з дня обнародування цього декрету,продиктованого ним самим, скріпленогопрезидентською печаткою, - “слухайте і виконуйте!” Серед тріскотняви святковихпетард, урочистого калатання дзвонів та бравурної музики на честь громадянськоїканонізації Бендісьйон Альварадо він особисто стежив за виконанням декрету, щобне стати жертвою нового обману, - він знову взяв кермо влади до своїх міцнихрук в атласних рукавичках, як у ті славні часи, коли люди перестрівали його насходах і просили відновити кінні змагання на вулицях, - і він наказував:“відновити!” - або просили дозволити іншу розвагу, біг у мішках, - і віннаказував: “дозволити!” - то були часи, коли він сам заходив до найубогішиххалуп, щоб пояснити, як треба підсипати квочку чи холостити бичка; отож він необмежився ретельною перевіркою актів інвентаризації церковного майна, а самочолив експропріацію, щоб не було ніякої розбіжності між його волею і тим, яквона виконується, - він зіставляв правду, записану в документах, з облудноюправдою життя, стежив за вигнанням найбільших церковних громад, на які впалапідозра, ніби вони збираються вивезти у валізках з подвійним дном тахитромудрих корсажах потаємні скарби останнього віце-короля, що були закопаніна бідняцьких цвинтарях, - тих скарбів так і не знайшли вожді війн зафедерацію, хоч як довго шукали, - отож він звелів, щоб жоден церковник не бравіз собою нічого, крім однієї переміни білизни, - “і щоб усі до одного сідали накорабель у чому мати народила!..” - і грубі сільські священики, яким булобайдуже, вдягнені вони чи голі, хай би тільки дали їм спокій, і префектимісіонерських земель, спустошених малярією, і поважні лисі єпископи, а вслід заними - жінки: боязкі сестри милосердя, здичавілі місіонерки, звиклізагнуздувати природу й вирощувати городину в пустелі, стрункі біскайки, що такгарно грають на клавікордах, салезіанки з тендітними руками й незайманим тілом,- всі голі, і хіба що за їхньою шкірою можна було судити про їхнє походження,суспільне становище й заняття, поки вони простували величезним приміщенняммитниці між стосами пак із какао та мішками з в’яленою рибою, проходили, начеотара полохливих овець, схрестивши руки на грудях, ховалися одна за одну,намагаючись хоч як-небудь затулитися перед старим, котрий мовби закам’янів підневтомними лопатями вентиляторів, не дихаючи, втупився туди, кудою неминуче мавпробігти потік оголених жінок, - він незворушно дивився на них, і оком не змигнувши,аж доки жодної не залишилося на території країни, - “це були останні, мійгенерале!” - а він запам’ятав лиш єдину, тільки одну вихопив його погляд ізтого натовпу переляканих послушниць, він вирізнив її з- поміж решти, хоч вонабула така, як усі: приземкувата, міцна, товстозада, з грубими руками, волосся внеї було підстрижене садовими ножицями, зуби - рідкі й міцні, як та сокира, ніс- маленький, а стопи плоскі, - така собі звичайнісінька послушниця, якихбагато, але він відчув, що вона - єдина жінка з усього цього стада голих жінок,тільки вона пройшла повз нього, навіть не глянувши, і залишила по собі неяснийбентежний запах лісового звіра, - “я аж задихнувся від нього!..” - він ледвевстиг непомітно перевести погляд, щоб побачити її ще раз, востаннє, колиофіцер, який стежив за посадкою, знайшов її ім’я в списках і гукнув: “НасареноЛетісія!” - а вона озвалася чоловічим голосом: “я!” Так вона й залишилася з тихпір у його житті: “я!” - аж поки остання туга за нею не вислизнула крізь щілинийого пам’яті, і образ її зберігся лише на клаптику паперу, де було написано:“люба моя Летісіє Насарено, глянь, що зі мною стало без тебе!..” - він сховавтой папірець у шпарину тайника, де ховав мед, і час від часу перечитував, колибув певний, що за ним не стежать, і згортав цидулку тільки після того, якзгадував на якусь мить той незабутній пресвітлий день, коли його вразилинесподіваною звісткою, що Летісію Насарено повернуто на батьківщину, - вонивиконали наказ, якого він не віддавав, бо він лише вимовив: “Летісія Насарено”,- коли останнє сіре вантажне судно зникло за обрієм, - “Летісія Насарено”, -голосно повторив він, щоб не забути її ймення, - і цього було досить, щобпрезидентська служба безпеки викрала її з монастиря на Ямайці: їй заткнуликляпом рот, одягли на неї гамівну сорочку і вивезли в опечатаному сургучемящику з соснових дощок, на боках якого було написано дьогтем: “НЕ КАНТУВАТИ!СКЛО” - на цей ящик, згідно відповідної міжнародної конвенції, була виданаліцензія з дозволом безмитного перевезення двох тисяч восьмисот кришталевихкелихів для шампанського з президентських винних погребів; Летісію Насаренопривезли в трюмі вуглевоза й поклали на ложе в спальні для почесних гостей,приспану снотворним, голу, - такою він і запам’ятав її, вона лежала о третійдня під білою москітною сіткою і спокійно спала, як спало тут і до неї безлічжінок, котрих йому подавали, хоч він того й не просив, - він брав їх, навіть нерозбудивши від летаргічного сну, викликаного люміналом, страждаючи відбезпорадності й відчуття своєї поразки, - проте Летісії Насарено він незачепив, а тільки дивився на неї, сонну, з якимось дитячим здивуванням,вражений тим, як змінилася її плоть з того часу, відколи він бачив її в порту:їй зробили завивку, її всю поголили, аж до найінтимніших місць, нафарбуваличервоним лаком нігті на руках і ногах, підмалювали губи, нарум’янили щоки йпідвели очі, від неї йшов аромат парфумів, який знищив колишній, властивийтільки їй одній, запах лісового звіра, - от тобі й на, вона від того тільки програла,з неї хотіли зробити досконалішу, а зробили таку несхожу на саму себе, що вінне міг розгледіти її наготи під безглуздою косметикою, - дивився на неї,задурманену люміналом, занурену в летаргічну сплячку, аж поки не побачив, щовона почала випливати з глибин сну, - “і вона прокинулася, вона вздріла мене,матусю, - це вона, Летісія Насарено, через яку я схибнувся!..” - - заклякла віджаху, вона дивилася на скам’янілого старого, котрий безжально розглядав їїкрізь легеньку імлу москітної сітки: її лякало його незрозуміле мовчання, бовона не могла збагнути, що, незважаючи на свої незліченні роки та безмежнувладу, він був ще більш переляканий, ніж вона, ще самотніший та безпорадніший,- такий приголомшений, такий беззбройний, як тоді, коли вперше в житті хотівспізнати жінку, солдатську повію, котра серед ночі купалася в річці, - вінуявив, яке міцне й велике її тіло, зачувши, як вона пирхає, наче лошиця,щоразу, коли виринає з води, до нього долинув з пітьми її неясний самотнійсміх, він відчув, як співає в темряві її тіло, але його паралізував страх, аджевін і досі не знав жінки, хоч і воював уже третю війну та мав звання лейтенантаартилерії, - він вагався, аж поки страх випустити з рук таку нагоду непересилив страху перед атакою, і тоді він кинувся у воду, як стояв: у крагах, упортупеї, з ранцем, з мачете й гвинтівкою, геть очманілий від свого таємногожаху в цій незнаній війні, - жінка спочатку навіть подумала, що це хтосьнадумався переплисти річку верхи на коні, і лише згодом збагнула, що то всього-на-всьогонещасний переляканий чоловік, і милосердно простягла йому руку в темряві, бовін, приголомшений, нічого не бачив, і по-материнськи мовила йому в темряві:“міцніше тримайся за мої плечі, щоб тебе не знесла течія, та не присідай уводі, зіпрись на коліна й дихай собі спокійно, а то ще захлинешся, чогодоброго”, - і він робив усе так, як вона веліла, покірний, мов хлоп’я, і тількидивувався подумки: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, як воно, в дідька, ціжінки вміють робити все так, ніби вони самі це придумали, як то вони вміютьбути справжніми мужчинами?..” - гадав він, а вона тим часом скидала з нього всепридатне для колишніх воєн і не потрібне для цього, набагато страшнішого,поєдинку по горло в воді; він помертвів од ляку в захистку її тіла, що пахлохвойним милом, коли вона розсупонила нарешті його ремінь, розстебнула йомуширінку, - та й остовпіла, нажахана, торкнувшись рукою грижі, - вона плавала уводі, як жаба, і жінка злякано відсторонилася від нього: “йди до своєї матінки,хай вона тебе обміняє на іншого, бо ти негодящий!..” - і тепер його скував тойсамісінький страх, коли він побачив оголену Летісію Насарено, відчуваючи, що неодважиться увійти в її таємничі води, поки вона сама не прийде йому на поміч, -він укривав її простирадлом, власноручно заводив для неї грамофон і ставивплатівку з піснею про бідну Дельгадіну, що стала жертвою батькової любові, аждоки в грамофоні щось не тріснуло; він звелів ставити для неї у вазах паперовіквіти, бо живі в’янули від дотику її рук, - робив усе, що тільки спадало йомуна думку, щоб ощасливити Летісію Насарено, однак вона мусила зоставатися гола всвоїй в’язниці до тих пір, поки не збагне, що їй нікуди втекти від долі, - івона зрозуміла це так добре, що, тільки-но минув перший страх, одразу ж - безніяких там “будьте ласкаві, генерале”, - почала командувати: “відчиніть вікно,тут нічим дихати!” - і він відчиняв, - “ні, зачиніть, місяць світить меніпросто в лице!” - і він зачиняв, виконував усі її забаганки, наче то буливеління кохання, ставав дедалі слухнянішим - і дедалі впевненішим, і ось наставпресвітлий день, коли він прослизнув під москітну сітку й тихенько приліг біляЛетісії Насарено, вдягнений, навіть не збудивши її, - цілими ночами лежав вінотак поруч неї і вбирав у себе загадковий запал її тіла, її дух дикого звіра, -проходили місяці, і подих її ставав палкіший, а на чреві в неї знову виріспушок, і якоїсь ночі вона зненацька прокинулася й закричала перелякано: “анугеть звідси, генерале!” - і він обачно встав, а коли вона заснула, зновупримостився біля неї, - так він володів нею, навіть не доторкаючись до неї,протягом усього першого року її полону, отож врешті-решт вона звиклапрокидатися поряд із ним, хоч і досі не відала незбагненних глибин душі цьогостарого, котрий зрікся втіх, які давала йому влада, зрікся всіх радощів світузаради того, щоб дивитися на її тіло та догоджати їй, - вона вже не знала, що йгадати, а він жив передчуттям того пресвітлого дня, коли кинеться на неїсплячу, - так само, як кинувся колись у воду тієї річки, - в чому стояв: увійськовій формі без ступеневих знаків, з шаблею на портупеї, зі зв’язкоюключів, у чоботях для верхової їзди, з золотою острогою на лівому закаблуці, -вона прокинулась, як від кошмару, на смерть перелякана, силкуючись скинути зсебе цього старого бойового коня у всій збруї, але він атакував її так рішуче,що вона вирішила виграти час хитрощами: “скиньте свою збрую, генерале, меніболяче від цих пряжок!” - і він зняв із себе реміняччя, - “відстебніть острогу,генерале, вона мені дряпає ногу своєю зірочкою! відв’яжіть ключі з пояса, вонимені муляють!” - і він врешті-решт робив усе, що вона наказувала, хоч пройшлотри місяці, доки він привчився знімати портупею з шаблею, - “вона мене душить,генерале!” - та ще місяць - доки почав скидати краги, - “вони мене ранятьсвоїми застібками!” - це була важка і вперта боротьба, затяжні бої, протягомяких Летісія Насарено всіляко стримувала його, - втім, намагаючись недратувати, - а йому доводи лося відступати, щоб догодити їй, отож вони й самінезчулися, як сталося те, останнє, - десь відразу по других роковинах їївикрадення, коли його теплі, м’які долоні, на яких не було ліній долі,ненароком діткнулися чогось найпотаємнішого у жіночому єстві сплячоїпослушниці, і вона прокинулася, тремтячи від пристрасті й смертельного жаху, івже навіть не намагалася відіпхнути дикого звіра, який припав до неї, а тількизаблагала: “скинь чоботи, ти забрудниш мої голландські простирадла!.. - і вінскинув їх поспіхом, - і штани, і бандаж, усе скинь, любий мій, бо я не відчуваютебе!..” - і він раптом завважив, що став такий, яким його бачила мати середсумної герані, - він позбувся страху, він був вільний і хоробрий, як бик накориді, - і тоді, змівши все на своєму шляху одним нищівним ударом, він упавдолілиць у безмовну безодню, де чулося тільки, як скриплять, наче корабельніщогли, стиснуті зуби Летісії Насарено, - “я тут!” - “вона вп’ялася обіруч у моєволосся, щоб не загинути одній у тій бездонній прірві, де гинув і я, стараючисьіз усіх сил...”, - проте він таки покинув її одну, забув про неї, бо самзаблукав у цій пітьмі, шукав себе самого в солоній воді своїх сліз, поміждовгих тягучих ниток своєї бичачої слини, у дивовижному здивуванні: “матусю мояБендісьйон Альварадо, та як же можна було прожити стільки літ і не знати цієїмуки!..” - плакав він, приголомшений цією знемогою, цим утробним феєрверком,цим поривом смерті, яка своїми ніжними щупальцями вирвала з коренем усі йогонутрощі, і він, наче зарізаний звір, забився в агонії, оббризкавши білосніжніпростирадла чимось гарячим і їдким, від чого під москітною сіткою прозореповітря цього пресвітлого дня зненацька засмерділо, - “та ж ви обгидилися, мійгенерале!..”