5

Аж до вечора ми виносили з палацу протухлі останкикорів, наводили сякий-такий лад у цьому неймовірному гармидері, опоряджалитіло, - а втім, так нічого й не змогли вдіяти, щоб зробити мерця схожим на тойлегендарний образ, яким ми звикли йогоуявляти. Ми терли його шкреблами, котрими чистять рибу, - щоб поздирати з ньогоморських паразитів, ми обмили його креоліном та соляним розчином, щоб знищитисліди тліну; ми напудрили йому лице крохмалем, щоб не видно було клоччя йпарафіну, які мали замаскувати повидзьобувані грифами діромахи; ми підмалювалиобличчя рум’янами та губною помадою, щоб повернути йому живий колір, - але всебуло намарне, і навіть коли ми вставили в порожні очниці скляні очі, його лицене набуло величного виразу, - хіба ж можна було показувати його таким народові? А тим часом у залі урядових засідань лунализаклики до згуртування в боротьбі з віковічним деспотизмом, заклики розділитипорівну трофеї влади, - звістка про йогосмерть, яку вже годі було втаїти, об’єднала всіх: тут зібралися ліберали йконсерватори, котрі помирилися нарешті після довгих років запеклої ворожнечі,генерали з верховного командування, що вже втратили колишню свою владу, триостанні міністри з цивільних, примас-архієпископ, - усі вони, всупереч його волі, сиділи нині за довгим столомз горіхового дерева й домовлялися, як сповістити народові про велику кончину”щоб люди не вийшли на вулиці: вирішено було спочатку обнародувати першийбюлетень - про легке нездужання, що змушує його превосходительство відійти відгромадських справ та скасувати надалі аудієнції, а трохи згодом другий бюлетеньмав оповістити, що хворий все ще змушений залишатися в своїх покоях - у зв’язкуз природнім для його віку слабуванням; і, нарешті, без ніяких оголошень,удосвіта спекотного серпневого вівторка на всю потугу задзвонять дзвони собору”звіщаючи про смерть державного діяча так, щоб ніхто й ніколи не дізнавсянапевне, він це помер насправді чині. Ми були безпорадні перед тим, що сталося, немов загіпнотизовані цимсмердючим трупом, якого ніхто з нас не міг заступити, бо за життя він зі старечою впертістю відмовлявся йдумати про те, що станеться з вітчизною в разі його смерті, затято опиравсябудь-яким наполяганням, коли з ним заводили розмову про це після того, як урядпереїхав до будинків із сонцезахисного скла, і він зостався сам у безлюдному палаці своєї абсолютної влади, - вінблукав, як сновида, поміж здохлих корів, і не мав уже кому наказувати, окрімсліпих, прокажених та паралітиків, що помирали в трояндових хащах не відхвороб, а від старості, - однак він був при здоровому глузді і вперто стояв насвоєму, отож, коли його просили врешті-решт призначити наступника, вінодбувався відмовками, вважаючи, що думати про те, яка доля спіткає світ по його смерті, - так само безглуздо, як івмирати: “ну його к бісу! та якщо вже я кінець кінцем таки вмру колись, цічортові політики мерщій заходяться ділити все, як було після клятих іспанськихприхвоснів, - ось побачите, вони все поділять між довгорясими, грінго табагатіями, а біднякам нічого не зостанеться, - це ясно, як божий день, така вжев них доля споконвіку, а як лайно колись буде хоч чогось варте, біднота почнебез задниць родитися, ось побачите!” - казав він, повторюючи слова, мовленікимсь ще за часів його величі; він реготався, кепкуючи сам із себе: “та невезіть мене в Єрусалим, не ховайте при гробі господньому, - не варт і затівати,на дідька вам цей клопіт, - я лежатиму мертвий щонайдовше три дні! саміпобачите, що це не байка, - таки на моє вийде!..” І він мав рацію, бо в нашічаси ніхто не сумнівався, що йогоісторія - єдино правильна і єдино можлива, ніхто не спроможний був що-небудьдовести або заперечити в ній, адже ми не могли навіть з’ясувати, його це тіло чи ні, - не було ніякоїіншої вітчизни, крім тієї, котру він сотворив за своїм образом і подобою,простір і час тут змінювалися відповідно до йогоабсолютної влади, виникали з глибин його неймовірних спогадів, поки він тинявсяпалацом, де завжди жила всяка наволоч і ніколи не бувала жодна щаслива людина,поки він кидав маїсові зерна курям, які греблися поблизу його гамака, тадопікав челядь безглуздими наказами: “принесіть мені склянку лимонаду зльодом!” - хоч непочата склянка лимонаду стояла поряд, тільки руку простягни, -“прийміть звідси цього стільця і поставте його отуди! ні, переставте назад!” -він задовольняв бодай таким дріб’язком свою безмежну жадобу влади і день придні тішився на дозвіллі, куняючи в затінку сейби, терпляче підстерігаючи вдрімоті ефемерні видіння свого далекого дитинства, - він зненацька прокидався,коли йому вдавалося вловити якийсь спогад, наче ключ до велетенськоїголоволомки, якою була вітчизна до його приходу, - величезна, химерна країна,безмежне царство боліт і бездонних проваль, древніших за нього самого; в тічаси чоловіки були такі хоробрі, що ловили кайманів голіруч, вганяючи їм у пащукілка: “ось так!” - і він засував пальця в рот так, щоб палець уперся впіднебіння; він розповідав, як одного разу страсної п’ятниці до нього долинувшум вітру і запах куряви, і він побачив тучі сарани, які затьмарили полудневенебо і жерли все на своєму шляху, залишаючи після себе геть обчикрижену землюта подерті клапті світла, - наче до сотворіння світу; він пережив цю катастрофуі на власні очі бачив півнів, яким постинали голови та підвісили за лапи, щобстікала кров, у піддашші будинку, - це було в великому розореному селі, дещойно вмерла якась жінка, і він ішов босоніж, тримаючись за руку своєї матері впохоронній процесії: небіжчицю несли без домовини, на ношах, побитих градомсарани, - “такою була вітчизна в ті часи, люди не мали й домовини, щоб мерцяпоховати!” - він бачив чоловіка, який надумав повіситись на мотузці, що на нійодин самогубець уже був повісився раз, і так її ніхто й не зняв із деревапосеред сільського майдану, - але гнила мотузка обірвалася, бідолаха впавдодолу, б’ючись в агонії, і на смерть перелякав жінок, які саме верталися зцеркви, - проте йому не дали вмерти, а привели до тями дрючком, не спиталинавіть, що він за один, бо тоді ніхто чоловіка не знав, якщо його не знали вцеркві, взяли в китайські колодки та й полишили просто неба, на лютому сонці,разом з іншими бідаками, такими, як і він сам, - “бо в ті часи, за іспанськихприхвоснів, йог важив більше, ніж уряд!” - то були лихі часи, коли вітчизна щене мала його, отож він, тільки-ноприйшов до влади, найперше наказав повирубувати дерева на майданах, щоб людей унеділю не лякали вішальники, заборонив привселюдні тортури в китайськихколодках, заборонив ховати мерців без домовини, заборонив усе, що нагадувалоганебні звичаї, котрі існували до того, як він здобув владу; він звелівпрокласти залізницю в горах, аби не траплялося більше таких безславнихкатастроф, як та, коли загинуло тридцять мулів, що везли власникам кавовихплантацій роялі для бал-маскарадів, - він сам бачив, як попадали в прірву тітридцять роялів, цю пригоду тоді жваво обговорювали, про неї писали навіть закордоном, але тільки він один міг дати правдиве свідчення, як те все сталося, -він випадково визирнув у вікно якраз тієї миті, коли останній мул спіткнувся йпотягнув за собою в провалля решту, і вінпочув моторошне ревіння мулів, які летіли в безодню, почув нескінченний акордроялів, що звучали самі собою, падаючи аж на дно вітчизни, котра була тодіпросторою та незбагненною, як і все до нього,- хтозна, день то був чи ніч у віковічній сутіні гарячих туманів, якіздіймалися з глибоких ущелин, де розбилися на друзки привезені з Австрії роялі,- він бачив це і ще багато чого в тому далекому світі, хоч і сам не міг би вжесказати напевне, чи справді ці спомини - його власні, чи він почув усе теколись на війні у маренні лихоманки, або, може, побачив на гравюрах у книжкахпро подорожі, годинами захоплено гортаючи їх, коли влада дарувала йому затишшя,- а втім, хіба не все одно: “на дідька його сушити голову, ось побачите, згодомусе це стане правдою, таки на моє вийде!” - казав він, добре знаючи, щосправжнє його дитинство - зовсім не оця трясовина непевних спогадів, якінавідували його лише тоді, коли він підпалював сухі коров’ячі кізяки, і небавомщезали навіки, - ні, він пережив дитинство біля своєї єдиної законної жониЛетісії Насарено, котра щодня від другої до четвертої садовила його за шкільнупарту під накриттям із живих квітів і вчила його читати й писати, - все своєзавзяття послушниці вклала вона в цю героїчну затію, і він відповів їй усієюсвоєю старечою терплячістю, всією страхітливою своєю волею, всією своєюабсолютною владою, всією душею: “хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок- сорок морок”, - мугикав він, сам себе не чуючи серед галасу стривоженогоптаства небіжчиці матусі: “му-лат ллє о-лі-ю в су-лі-ю”, “та-то па-литьба-га-то”, “Се-сі-лі-я про-да-є свіч-ки, сір-ни-ки, са-ло, сме-та-ну, сир ірис”, “Сесілія продає все!..” - сміявся він і повторював далі під сюрчанняцикад урок читання, який Летісія Насарено розмірено виспівувала під свійпослушницький метроном, і голос її заповнював цілий світ, і в його величезномуцарстві скорботи не зоставалось ніяких інших істин, окрім азбучних істинбукваря, не зоставалось нічого, крім місяця над містом, бочки та банана, сувоюдона Елоя, картатого халата Марти, - уроків читання, які він повторював безугаву, які були скрізь, наче його портрети, отож міністр фінансів Голландіїзагубив нитку ділової розмови, коли під час офіційних переговорів похмурийстарий з темряви своєї незмірної влади простяг руку в атласній рукавичці йперервав аудієнцію, запропонувавши продекламувати разом: “мо-я ма-ма ме-нео-бій-ма-є”, “Іс-ма-їл був на ост-ро-ві сім днів”, “Ма-тиль-да ма-є мав-пу”, -вказівним пальцем він імітував коливання маятника, повторюючи напам’ять урок,який він слухав у вівторок, - з чудовою вимовою, але так недоречно, що зустрічскінчилася, як він того ñ хотів, відстрочкою оплати голландської позики,- “іншим разом, коли буде на це час!” - сказав він міністрові; він неабиякздивував прокажених, сліпих та паралітиків, які, прокинувшись уранці в своїхтрояндових заростях, побачили похмурого старого, котрий мовчки поблагословивїх, а потім тричі проспівав, наче молитву: “я - король у короні, я - на вартізаконів! пророк рече серед пустелі! маяк - висока вежа з сигнальними вогнями,яка вночі указує дорогу кораблям!” - і в затінку його старечого щастя не булоіншого часу, окрім гарячих, як вариво з креветок, годин сієсти, які вінпроводив з коханою Летісією, не було інших бажань - “тільки б побути годину ізтобою на просяклій потом циновці, під лопатями електричного вентилятора,схожого на спійманого кажана, - в цілому світі нічого більше немає, крім сяйватвоїх стегон, Летісіє, нічого, крім твоїх священних персів, твоїх плоскостопихніг, твоєї стеблини цілющої рути, твоїх гнітючих січнів на далекому острові Антігуа,де ти народилася на сві- танку самотності, коли палючі вітри віяли з гнилихболіт!” - вони замикалися в кімнаті для почесних гостей, і ніхто не смівпідходити до дверей ближче, ніж за п’ять метрів: “бо я дуже зайнятий, я вчусячи- тати й писати!” - отож його не наважувалися турбувати навіть звісткою проте, що жовта лихоманка косить цілі села, бо серце його при- скорено билося,випереджаючи метроном, від звіриного запаху Летісії Насарено, і він виспівував:“гном тан-цю-є на од-ній но-зі! мул і-де до мли-на! Ма-рі-я ми-є мис-ку!“карета” пишеться через “а”! - тим часом Летісія Насарено витирала його, бо взапалі кохання він.  як завжди,обкалявся, садовила його в найчистішу оцинковану ванну на лев’ячих лапах, намилювалаантисептичним милом, терла мочалкою і споліскувала відваром із цілющих трав,декламуючи разом з ним: “йолоп, йод і койот пишуться через йот!” - воназмазувала йому олією з зернят какао натерту бандажем шкіру, мастила борноюкислотою бляклу пляму на заду і давала йому ляпасів, як любляча мати: “за те,що ти погано повівся з голландським міністром фінансів, ось тобі, ось тобі!” -а щоб він міг заслужити прощення, вона попросила його: “дозволь повернутися вкраїну нещасним чернечим громадам, хай би вони знову опікувалися притулками длясиріток та лікарнями!..” - проте він і слухати її не хотів у своєму затятомузлопам’ятстві: “нізащо!” - бо не було ніякої сили, ні на цьому світі, ні натому, щоб змусила його змінити своє рішення, але вона все одно попросила його,коли він задихався від кохання о другій годині дня: “ну, зроби мені ласку,любий, - хай повернуться хоч місіонери, вони завжди жили віддалік, трудилисясобі, і ніколи в твої справи не втручалися!..” - та він відказав їй, сопучи відсвоєї нетерплячої пристрасті: “нізащо, люба, я краще вмру, ніж поступлюся цьомукодлу в рясах, яке замість мулів сідлає індіанців і вимінює за скляні намистазолоті кільця для носа та сережки! нізащо!” - він був глухий до прохань ЛетісіїНасарено, але вона відмовляла йому в коханні, щосили стискала коліна і просилаповернути духівництву школи та конфісковане урядом майно, повернути церквівідібрані цукроварні та храми, обернуті на казарми, - однак він одвертався достіни: “я швидше відмовлюся від ненаситних мук твого бездонного кохання, аніжзламаю своє слово задля цієї сарани господньої, яка віками виїдає печінкивітчизні! нізащо!..” - “та все ж вони повернулися, мій генерале!” - вонинепомітно просочувалися в країну крізь найменші щілини, згідно з його негласнимрозпорядженням, вони без зайвого шуму висаджувалися в потаємних бух-тах, їмзаплатили величезні гроші - як відшкодування збитків; церкві було повернутоекспропрійоване майно, скасовано закони про цивільний шлюб, про розлучення, провідокремлення школи від церкви, - всі ті накази, які він, розлючений, самвіддав колись на блазенському святі канонізації його матері БендісьйонАльварадо, царство їй небесне, - “якого ще дідька тобі треба?” - проте ЛетісіїНасарено цього було замало," вона попросила бiльшe: “притули вухо до могоживота, послухай, як співає дитя, котре там росте!..” - вона сама прокинуласясеред ночі, налякана цим глибоким голосом, який розказував про райські води їїнутра з його тихими вечорами й духом Смоли, цим внутрішнім голосом, якийрозповідав про її набряклі нирки, про ніжну силу її чрева, про теплу бурштиновусечу, яка спить іще в її джерелах, - і він притулив до її живота вухо, в якомуменше дзвеніло, і почув таємничу мову живої істоти, - “це дитя нашого смертногогріха, наш син, зачатий у розпусті, наречуть його Емануїлом, бо це божественнеім’я, і на чолі в нього буде біла зірочка - знак його високого походження, івід матері він успадкує дух самопожертви, а від батька - велич, і матиме віндолю незримого керманича, - але його вкриють ганьбою небеса і знеславить усявітчизна, якщо він буде байстрям, якщо ти не освятиш перед вівтарем того, щостільки літ було гріхом, розпустою, блудом, блюзнірством!..” - і тоді вінринувся крізь серпанок старої шлюбної москітної сітки і вибіг геть, клекочучи,мов той корабельний казан, і з глибини його душі вирвався лютий крик: “нізащо!я швидше вмру, ніж одружуся!” - він тягнув свої величезні ноги таємногонареченого покоями палацу, який став йому чужий, палацу, який знову сяяв урозкошах після нескінченно довгої ночі офіційної жалоби, - з карнизів було позриванозітлілий креп, у вікна лилося сонце і віяв вітер з моря, на балконах цвіликвіти, лунали військові марші, - то виконували його наказ, якого він не віддавав, а проте то був, без сумніву, його наказ, в ньому вчувався його спокійний голос, його владнарішучість, отож він із усім згодився: “гаразд!” - і знову відчинилися замкнутіхрами, монастирі й цвинтарі були повернуті колишнім власникам, чернечимгромадам, - згідно з іншим його наказом, якого він також не віддавав, алесхвалив: “гаразд!” - і було відновлено колишні храмові празники та великийпіст; у навстіж відчинені балконні двері долинав радісний спів юрби, яка ранішевславляла його, а нині, стоячинавколішках під палючим сонцем, співала хвалу господу: “Всевишнього на корабліпривезли, мій генерале!” - і справді, його привезли, згідно з наказом ЛетісіїНасарено, згідно з її законом, прийнятим у спальні, одним із тих численнихзаконів, які вона впроваджувала на свій розсуд, а він потім мусив схвалювати їхпублічно, щоб ніхто, бува, не подумав, ніби влада його похитнулася, - адже цеЛетісія була тою потайною силою, яка рухала нескінченні процесії, що їх вінбачив з вікна спальні, - численністю вони переважали орди фанатиків за часівканонізації його матері Бендісьйон Альварадо, чий образ стерся з пам’яті людей:лахміття її весільного вбрання та прах її зітлілих кісток було розвіяно повітру, а нагробну плиту в її склепі перевернуто написом униз, щоб на віки вічніне залишилося навіть її імені, не збереглося навіть згадки про вмерлуптахівницю, яка перефарбовувала сірих пташок на іволг, - “і все це за твоїмнаказом, бо ти не хотіла, щоб пам’ять про іншу жінку бодай малою тінню падалана моє кохання до тебе, Летісіє Насарено, суча дочко!” Вона одмінила його, хочвін був уже в такому віці, коли людину змінює лише смерть, - усілякимихитрощами в ліжку їй таки вдалося подолати його дитячий опір, його затяте“нізащо! я швидше вмру, ніж одружуся!” - вона примусила його надягти новийбандаж, - “бо цей уже теліпається, наче дзвіночок вівці, що заблудилася вночі!”- вона примусила його взути лаковані чоботи, в яких він танцював перші вальсиіз королевами краси, примусила начепити на закаблук лівого чобота золотуострогу, подаровану адміралом усіх океанів, щоб він аж до смерті носив її як символ найвищої влади, примусилавдягти кітель із золотим шитвом, позументами і величезними, наче в статуї,еполетами, яких він не носив ще з тих пір, коли за фіранками президентськоїкарети ледве можна було розгледіти замислений профіль, сумовиті очі,меланхолійну руку в атласній рукавичці; примусила напахтитися чоловічимипарфумами, пристебнути бойову шаблю, начепити всі медалі й стрічку лицаря ГробуГосподнього, якою його нагородив папа римський на віддяку за повернуте церквімайно, - “ти вирядила мене, наче той вівтар на свято!..” - і тоді вона повелайого в похмурий конференц-зал, де, здавалося, й справді пахло свічками, як напохороні, бо вікна були заквітчані вінками з апельсинового цвіту, а по стінахвисіли прапори та зображення державного герба, і він дався, щоб його уярмиланаречена-послушниця, в котрої стан під легенькою мусліновою сукнею був щосилиперетягнутий цупкою полотняною спідницею, бо треба ж було якось приховати своюганьбу, грішний плід семи місяців таємних розкошів; вони стояли спітнілі йзакляклі, бо невидиме людське море чигало навколо похмурої святкової зали,входити до якої він заборонив, а вікна наказав позатуляти, - зала булабезлюдною, бо ні одна жива душа в цілому світі не мала знати про це нечуванетаємне весілля без свідків; Летісія Насарено задихалася від спеки, дитинабилася в ній, плаваючи серед мілин по темних плесах її чрева, - то мав бутихлопець, бо він так вирішив, і то справді був хлопець, він співав у глибинах їїєства тим самим потаємним голосом, яким архієпископ в урочистому облаченні приглушенославив господа, - аби не почули навіть вартові, які дрімали в коридорах; істрах того заблуканого в темряві водолаза був такий самий, як страх бідолашногоархієпископа, котрий мало богові душу не віддав, коли треба було спитатинезбагненного старого те, про що ніхто зроду-віку не наважився питати його: “чи згодні ви взяти собі задружину Летісію Мерседес Марію Насарено?” - і він ледь помітно моргнув:“згоден”, - і ледь чутно забряжчали бойові медалі в нього на грудях, бо серцейого стислось, проте голос пролунав так владно, що страхітлива дитинаповернулася в чреві і густими водами рушила на світ божий, і тоді ЛетісіяНасарено зігнулася вдвоє, ридаючи: “господи милосердний, зглянься над своєюсмиренною рабою, що забула твої святі закони заради плотських утіх! покірноприймаю кару твою, боже!..” - рвучи мереживні мітенки, щоб люди не почулихрускоту її кісток, усе ще намагаючись приховати свою ганьбу під цупкоюполотняною спідницею, розтерзана серед паруючої калюжі власних вод, вонадістала з- під муслінових згорток недоношене маля, безпорадне, як новонародженетелятко, - вона підняла його, щоб розглянути при тьмяному сяйві свічокімпровізованого вівтаря, і побачила, що це хлопчик, - “як ви й хотіли, мійгенерале!” - кволий та боязкий хлопчик, якому судилося зватися Емануїлом інічим не прославити цього імені, - він дістав звання дивізійного генерала зусіма повноваженнями та владою тієї миті, коли батько поклав його на жертовнийкамінь, своєю шаблею перерізав пуповину і визнав його своїм єдиним і законним сином:“панотче, охрестіть його!” Ця нечувана подія стала прологом до нової епохи,першою прикметою лихих часів, коли війська ще до світанку перекривали вулиці,примушуючи людей зачиняти вікна та балконні двері, прикладами розганяли юрбу наринку, щоб ніхто не бачив, як з’являється на мить і хутко зникає блискучеброньоване авто з золотими ручками на дверцятах, виготовленими в президентськійзброярні, - ті, хто наважувався порушити заборону, причаївшись на даху, бачиликрізь розшиті в кольори державного прапора фіранки не того тисячолітнього вояказ меланхолійною рукою в атласній рукавичці, якого вони звикли бачити в цьомуавтомобілі, а колишню послушницю, приземкувату, в солом’яному капелюшку зфетровими квітками, - і в палантині з блакитних песців, хоч спека буластрашенна; рано-вранці щосереди вона виходила з авто біля ринку в супроводівійськової охорони, ведучи за руку трирічного дивізійного генерала, - він бувтакий тендітний, що скидався на дівчинку, вдягнену в парадний мундир із золотимшитвом, - здавалося, що той мундир росте разом з дитиною, бо Летісія Насареновирядила сина у військове ще до того, як у нього прорізалися зуби, - вонавозила його в колясці, щоб він головував на офіційних церемоніях замістьбатька, вона носила його на руках, щоб він міг оглянути свої війська, підіймаланад головою, коли публіка на стадіоні вітала його оваціями, давала йому грудь увідкритому автомобілі на парадах у дні національних свят, зовсім не зважаючи надвозначні жарти, які викликав малий генерал, що присмоктався до материноїгруді, наче телятко до дійки; він з’являвся й на дипломатичних прийомах,тільки-но навчившись обходитися без няньки, - тоді ж він почав носити бойовімедалі, які вибирав на свій смак зі шкатулки з нагородами, подарованої йомубатьком; це був серйозний, дивний хлопчик - у шість років він уже вмівповодитися на людях: тримаючи в руці келих із фруктовим соком замістьшампанського, він розмовляв з дорослими, як рівня, і так невимушено талюб’язно, що всі чудувалися, від кого б то він міг успадкувати ці риси вдачі;але часом ніби темна хмара огортала святкову залу, час зупинявся, і блідогонаступника престолу, наділеного найвищою владою, змагав сон, навколо шепотіли:“тихше, маленький генерал заснув...”- і ад’ютант брав його, сонного, на руки тавиносив із зали, де всі боялися н поворухнутися, де уривалися на півсловідіалоги знатних убивць та цнотливих сеньйор, котрі, ховаючи в’їдливі посмішкиза віялами, насмілювалися шепотіти: “який жах! коли б тільки генерал знав!..” -бо з його благословення поширюваласявигадана ним самим легенда, буцімто він і гадки не має про все, що діється,адже його велич просто не дозволяла йому звертати увагу на привселюдні витівкихлопчиська, єдиного з усіх зачатих нимдітей, кого він визнав своїм сином, - так само він не міг зважати й на непомірні претензії своєї єдиної законноїдружини Летісії Насарено, яка щосереди вдосвіта з’являлася на ринку, ведучи заруку свого іграшкового генерала, в супроводі галасливого почту з казарменихкуховарок та бандюг-ординарців; самі на себе не схожі в непевному світлі ранку,коли сонце ще не зійшло над Карибським морем, вони забродили по пояс у смердючуводу бухти, щоб пограбувати суденця з залатаними вітрилами, що привозили квітиз Мартініки та імбир з Парамарібо і кидали якір у колишньому невільничомупорту; грабіжники хапали все, що трапляло під руку, відбирали в рибалок їхнійулов, забирали навіть ту рибу, яку кидають свиням, - вони відганяли свинейприкладами і згрібали їхній харч у кошики біля старовинних ваг, на яких колисьзважували рабів, - тими вагами користувалися ще й нині; якось, давним-давно, він на власні очі бачив тут неймовірновродливу сенегальську рабиню, - вага заплаченого за неї золота перевищувала їївласну; “вони спустошили все, мій генерале, - куди тій сарані чи циклону!..” -та він був незворушний, хоч скандал от-от мав вибухнути, бо Летісія Насареночинила те, чого й він не наважився бробити, вона вривалася до ринку, де продавали птицю й городину, а за нею біглибродячі пси, оскаженіло гавкаючи на її хутра, - блакитні песці дратували собаксвоїми чудними скляними очима; наче гордовита повелителька, проходила вонагігантським склепом посеред мистецьких залізних колон, під залізними гілками,на яких росло величезне листя з жовтого скла і яблука з рожевого скла, під рогамидостатку із синього скла, які розсипають казкове багатство рослинного світу, -Летісія вибирала на прилавках найсмачніші фрукти і найніжніші овочі, але вонизморщувались, тільки-но вона доторкалася до них, бо від одного дотику її рукбрався пліснявою ще гарячий хліб, і навіть золота обручка в неї на пальціпочорніла, - проте Летісія не хотіла нічого й знати, а лаяла перекупок, котрі,мовляв, поховали все краще, а для президентського столу залишили тількинепотріб: “та цими паскудними манго хіба що свиней годувати, злодюги ви такі!..забирайтесь під три чорти зі своїми гарбузами, байстрючки нещасні!  якого не візьмеш, аж торохтить усередині!.. аце, по-вашому, волове м’ясо? та воно ж смердить так, хоч носа затикай, по ньомувже черви лазять! це ж не віл, а здохлий од чуми осел, сучі ви дочки!..” -репетувала вона, аж хрипнучи від прокльонів, поки служниці та ординарцінапихали свої кошики усім підряд, що було їстівного, - пронизливий піратськийвереск Летісії заглушував навіть гавкання собак, що казилися від люті, бо передочима в них нахабно теліпалися білясті хвости песців, яких для Летісіїпривозили живими з острова принца Едуарда, - а її лайка була куди гострішою,ніж уїдливі репліки зухвалих гуакамайо, котрих їхні господині потай навчаликричати те, чого не могли сказати їй у вічі самі: “Летісія - злодійка,повійниця-черниця!” - вигукували папуги, сидячи на залізних гілках, назапиленому листі з різнобарвного скла аж під куполом ринку, де вони булинедосяжні для руйнівного вихору цього допотопного піратського танцю, щоповторювався удосвіта щосереди протягом усього бурхливого дитинства маленькоголжегенерала, чий голос ставав ще ніжніший, а жести - ще витонченіші, коли віннамагався прибрати мужнього вигляду, тягнучи за собою по землі шаблю картковогокороля, - він незворушно спостерігав за пограбуванням ринку, тримався спокійно,гордовито, з гідністю, як того навчала мати, - щоб люди бачили в ньому вродженеблагородство, коли вона змішувала все з багном, скаженіла, наче розлючена сука,лаялася, мов останній п’яниця, а старі негритянки в строкатих тюрбанах терплячевислуховували всі образи, мовчки спостерігали за тим грабунком, не змигнувши йоком, мовби й не дихаючи, - сиділи незворушні, як ідоли, та знай собі жувалитютюнові кульки і листя коки - те заспокійливе зілля допомагало їм зноситинаругу, витримувати нашестя цієї ненажерної сарани, - і от нарешті ЛетісіяНасарено, розштовхуючи наїжачених псів, тягла свого нікчемного вояку до виходуі, як завжди, гукала вже з дверей: “рахунки можете надсилати урядові!” - ажінки ледь чутно зітхали: “господи, якби генерал тільки знав!.. коли б хочхто-небудь йому розказав про все!..” - вони свято вірили, ніби він до самісінької смерті сном-духом невідав нічого з того, що знали всі: його єдина й законна дружина ЛетісіяНасарено привласнювала на індуських базарах потворних скляних лебедів, дзеркалав рамах з черепашок, коралові попільнички, заграбастала собі з крамничоксірійців усю тафту, з якої робили траурні стрічки, хапала цілими пригорщамиамулети й разки намиста з золотих рибок у мандрівних ювелірів, і ті кричали їйу вічі: “ти справжня лисиця, куди тим летісіям, які в тебе на шиї висять!” -вона гребла все, що їй під руку потрапляло, вдовольняючи свій грубий смак ізвичку випрошувати всякі речі, хай навіть непотрібні, - це було єдине, щозалишилося в ній від колишньої послушниці, але якщо раніше їй доводилосяжебрати в під’їздах віце-королівського кварталу, де пахло жасмином, то нинівона могла напакувати військові фургони всім, чого душа забажає, - та ще й без ніякоїплати, відбувшись лише своїм звичним: “рахунки можете надсилати урядові!” Цебуло все одно, що сказати: “гроші вам заплатить Господь бог”, - адже тоді ніхтоне знав напевне, існує чи ні той уряд, та й віндавно вже зробився невидимий; ми бачили тільки фортечні мури на пагорбі передВійськовою площею, президентський палац із балконом, звідки раніше луналилегендарні промови, бачили вікна, на яких стояли горщики з квітами і висілимереживні фіранки, - вночі будинок здавався кораблем, який пливе по небу, -його видно було не лише з будь-якого куточка міста, а й за сім ліг із моря,надто ж після того, як палац почали освітлювати кулястими ліхтарями, а стінипофарбували в біле - на честь приїзду славетного поета Рубена Даріо; втім,жодна з цих прикмет не могла бути неспростовним доказом того, що він насправді існує в цьому палаці, -навпаки, ми схилялися до думки, що всі ці ознаки життя - лише хитрощівійськових, які мали спростувати вперті чутки, ніби він на старість ставзабобонний і, зрікшись усіх благ та почестей, дарованих владою, наклав на себетяжку епітимію, дав покаянну обітницю прожити решту своїх днів у суворійпокуті, смиряючи душу свою волосяницею, умертвляючи плоть усілякими ланцюгами,- казали, що він нібито їсть лише чорний хліб, п’є звичайну колодязну воду,спить на голій кам’яній підлозі в затворницькій келії монастиря біскаиок, - щобспокутувати свій страшний гріх, адже він володів жінкою всупереч її волі,по-блюзнірському зачав сина з черницею, яка лише завдяки силі господній ще недоскочила найвищого сану, - однак у йогобезмежному царстві скорботи все залишалося як завше, бо Летісія Насаренозаволоділа ключами від його влади, і їй досить було сказати, ніби це сампрезидент наказав рахунки подавати урядові, - - одвічна формула, яку, здавалосяспочатку, не так уже й важко обминути, а проте з часом вона ставала всестрашнішою, - минуло багато літ, поки група найрішучіших кредиторів наважиласяприйти до урядового палацу, захопивши з собою валізу несплачених рахунків: “напревеликий подив, нам не сказали “так” або “ні”, - хтось із вартових провів насдо скромної приймальні, де нас зустрів морський офіцер, дуже люб’язний і зовсімще юний; - приємно усміхаючись, він насамперед запропонував нам випити запашноїкави - з президентських плантацій, а потім показав нам білі, чудово освітленікабінети з дротяними сітками на вікнах та вентиляторами під стелею, і всенавколо було таке світле й чисте, все свідчило про гуманність, отож миспантеличено питали самі себе: “де ж тут сморід влади, де той дух ліків тапарфумів? де її скнарість і жорстокість? погляньте лишень на цих стараннихслужбовців, одягнених у шовкові сорочки, вони керують вітчизною без поспіху,без зайвого галасу!..” - а тим часом офіцер провів нас до невеличкоговнутрішнього подвір’я, де Летісія Насарено власноручно підстригла трояндовікущі, щоб очистити ранкове повітря від гидкого духу прокажених, сліпих тапаралітиків, яких відіслали вмирати в забуті притулки; він показав нам колишнійбарак наложниць, заіржавілі швацькі машинки, казармені ліжка, на яких рабині згарему спали часом і по троє, - ці осквернені келії незабаром мали знести, а наїхньому місці збудувати сімейну каплицю; він показав нам крізь вікно священнийкуточок президентського палацу - навіс із живих квітів, золотавих від сонячногопроміння, де на зеленій дерев’яній веранді вінсаме кінчав снідати з Летісією Насарено та сином - єдиними людьми, які малиправо сідати з ним за стіл; вінпоказав нам легендарну сейбу, в затінку якої вішали полотняний гамак кольорівдержавного прапора, де він спочивавпо обіді, коли спека була найбільша; він показав нам корівню, сироварню,пасіку; ми вже верталися назад, - тією самою стежкою, кудою він ходив щоранку дивитися, як доїтимутькорів, - коли це наш провідник зненацька зупинився, вражений якимосьвідкриттям, і показав пальцем на слід чобота, відбитий у багні: “гляньте, це його слід!” - і ми заклякли над тимвідбитком здоровенної грубої підошви: велич і сила відчувалися в ньому і,здавалось, там іще зберігся запах звиклого до самотності тигра, - то був слідсамої влади, і, споглядаючи його, ми наблизилися тоді до її таємниці більше,аніж той, кого ми вибрали, щоб він побачив президента на власні очі, - бо натой час військове керівництво починало боротьбу проти вискочки, яка захопила всвої руки більшу владу, аніж її мали верховне командування, уряд, він сам, -Летісію Насарено так далеко завела її королівська пиха, що генеральний штабвирішив ризикнути й пропустити до ньогоодного з нас, - “тільки одного! хай спробує хоч натякнути генералові, щодіється в нього за спиною!..” - “отак мені й довелося побачити його, він бувсам у задушливім кабінеті, де на білосніжних стінах висіли гравюри ззображеннями англійських верхових коней, - сидів під вентилятором у зручномукріслі, відхилившись назад, на ньому був білий пом’ятий бавовняний мундир змідними ґудзиками, без ступеневих знаків, правицю в атласній рукавичці вінпоклав на письмовий стіл, де не було нічого, крім трьох пар однакових маленькихокулярів у золотій оправі; позад нього стояла шафа з запиленими книжками, якіскидалися на бухгалтерські гросбухи в палітурках із людської шкіри, а праворучбуло відчинене вікно, затягнуте дротяною сіткою, - звідси виднілося все місто,мов на долоні, і все небо, де не було ні хмаринки, ні пташинки - аж до того берегаморя; і мені стало зовсім легко, бо він здавався не таким владним, якперший-ліпший з його наближених, і вигляд у нього був якийсь домашній, нетакий, як на фотографіях, - на нього жаль було дивитися, здавалося, що все вньому - зістаріле та обважніле, що він украй виснажений якоюсь невиліковноюхворобою, - він не мав сили навіть сказати “сідайте”, а лише скорботно показавмені на крісло рукою в атласній рукавичці; він вислухав мене, ні разу неглянувши на мене, тільки важко, з присвистом дихав, сповнюючи кімнату духомкреозоту, а потім став уважно вивчати рахунки, - я пояснював йому справу,вдаючись до шкільних прикладів, бо він не сприймав абстрактних понять, - отож япочав з того, що Летісія Насарено заборгувала нам за стільки тафти, що якби тойкрам розстелити в довжину, то його вистачило б звідси до Санта-Марія-дель-Алтарі назад - себто нам повинні заплатити за сто дев’яносто морських ліг цієїтканини, - і він сказав, ніби сам до себе: “ага”; наприкінці я підсумував -мовляв, увесь борг, звісно, зі знижкою для його превосходительства, рівно вшість разів більший від головного виграшу в лотереї за десять років, - і вінзнову мовив: “ага”, - та нарешті поглянув на мене, - він був без окулярів, і япобачив, що очі в нього боязкі й співчутливі, і тоді він сказав якимось дивним,схожим на звуки фісгармонії голосом, що наші доводи - переконливі йсправедливі: “кожному своє, - сказав він, - рахунки можете надсилати урядові”.Таким він був у ту епоху, коли Летісія Насарено взялася переробити його на свійлад, всупереч дикунському вихованню Бендісьйон Альварадо: передусім вонавідучила його їсти на ходу, з тарілкою в одній руці і ложкою в другій, - тепервони їли втрьох за пляжним столиком під навісом із квітів, він сидів навпротисина, а Летісія Насарено - збоку, вона навчала їх, як треба поводитисявихованій людині, а також - як треба правильно їсти, щоб їжа пішла на користь:сидіти слід прямо, виделку тримати в лівій руці, а ніж - у правій, стараннопережовувати кожен шматок - п’ятнадцять разів за однією щокою, п’ятнадцятьразів - за другою, рота не розтуляти й голови не нагинати, - вона не зважала найого протести: “це якась казармена муштра!..” - а провадила своєї; вонапривчила його читати по обіді офіційну газету, патроном і почесним редакторомякої вважався він сам: тицяла йому ту газету в руки, тільки-но він лягавподрімати в гамаку під гігантською сейбою, яка росла посеред їхнього родинногопатіо: “глава держави має знати, що діється в світі!” - Летісія надягала йомуокуляри в золотій оправі й залишала напризволяще - спотикатися, читаючи статтіпро самого себе, а сама тим часом навчала сина спорту послушниць - грі в м’яча;він роздивлявся в газеті свої фото -такі давні, що на деяких був і не він, а його двійник, той, котрий помер колисьзамість нього, - він не міг тепернавіть імені згадати; він бачив на фото себе - головуючого щовівторка назасіданнях кабінету міністрів, хоч не відвідував їх ще від появи комети; вінзнаходив у газеті історичні вислови, які йому приписували грамотії-міністри, -читав, куняючи, аж поки його зовсім не зморювала задуха хмарного серпневогодня, і він непомітно поринав у трясовину сієсти, бурмочучи собі під ніс: “ну йпаскудна ж газета, дідько б її взяв, як тільки люди її читають!” - а проте дещоз того нудного читання таки зоставалося у нього в голові, бо після короткогонеглибокого сну він прокидався з якоюсь новою ідеєю, котру йому підказалигазетні повідомлення, - він передавав накази своїм міністрам через ЛетісіюНасарено, а ті передавали нею ж таки свої відповіді, намагаючись розпізнати його думки в її думках, - “бо ти сталатією, ким я хотів тебе бачити, - тлумачем моїх найвищих задумів, моїм голосом,моїм розумом і моєю силою”, - вона була його найвірнішим і найуважнішим слухому цьому безперервному гуркоті лавин неприступного світу, який насувався нанього зусібіч, - а втім, насправді останніми оракулами, що визначали його долю,були анонімні послання на стінах убиралень для челяді: саме ці посланнярозкривали таємниці, яких ніхто не наважився б розповісти йому, - “навіть ти,Летісіє!” - він читав їх щоранку, повертаючись із корівника, поки ще ординарціне встигли їх стерти: він навмисне звелів щодня білити стіни у вбиральнях, щобніхто не міг стриматися від спокуси вилити на них свою приховану злобу, - тут він дізнавався про всі прикрощі своговерховного командування, про таємні заміри тих, хто піднісся в захистку його влади, тримаючи камінь за пазухою,бо ненавидів його в глибині душі, -він почував себе цілковитим господарем усієї своєї влади, коли йому вдавалосярозгадати загадку людського серця, тільки раз поглянувши у викривальне дзеркало- писання якогось підляка; він знову почав співати, як багато літ тому назад, -рано-вранці, вгадуючи оком крізь серпанок москітної сітки тіло своєї єдиної ізаконної дружини Летісії Насарено, подібне до туші викинутої на містину самицікита, виспівував: “прокинься, бо вже світає, ранок у серці моєму встає! море намісці, життя триває, - прокинься, Летісіє!” - життя тривало, неймовірне життяєдиної з- поміж усіх жінок, якій вдалося домогтися від нього всього, крім однієї дрібнички: привілею прокидатися щоранку водній постелі з ним, бо після любощіввін ішов до своєї холостяцької спальні, чіпляв біля дверей лампу - на випадокнагальної втечі, - зачинявся на три замки, три засуви і три защіпки, лягавницьма на підлогу, самотній і вдягнений, - “так само, як щоночі до тебе і якщоночі після тебе”, - аж до останньої своєї ночі самітного утопленика; та насвітанку, доглянувши за доїнням корів, він повертався до неї в спальню, дестояв дух нічного звіра, - “щоб знову давати тобі все, чого лиш забажаєш”, -дарувати їй нечувані багатства, більші, аніж величезна спадщина його матеріБендісьйон Альварадо, більші, аніж усі скарби, про які тільки може мріятилюдина на цьому світі, - але й то ще було не все, бо він обдаровував не самуїї, а ще й силу-силенну її родичів, які прибували один за одним із якихосьбогом забутих антильських острівців, - голота та й годі, що не мала нічого,крім прізвища Насарено, цього грубого роду зухвалих чолов’яг та жадібних жінок,які прибрали до рук торгівлю тютюном, сіллю, питною водою - давні привілеї,даровані військовим: таким чином вінобмежував інші претензії своїх честолюбних воєначальників, а тепер ЛетісіяНасарено потихеньку відбирала ті привілеї, нібито за його наказом, насправді ж - самочинно, йому просто нічого вже незоставалося, як згоджуватися з її розпорядженнями; на догоду їй він скасувавзастарілий, варварський спосіб страти четвертуванням, коли засудженогорозривали на шматки, прив’язавши до коней, - замість цього спробували освоїтиелектричний стілець, подарований йомукомандуючим десантними військами для того, щоб і ми могли прилучитися донайцивілізованішого способу страти; вінвідвідав страхітливу лабораторію в портовій фортеці, де було відібрано найвиснаженішихполітичних в’язнів, щоб на них потренуватися, як треба керувати тим трономсмерті, - коли його вмикали, він пожирав усю електроенергію з міської мережі,отож ми завжди знали точний час смертельного експерименту, бо зненацька впортовому борделі гасло світло, і ми, заціпенівши від жаху в пітьмі, хвилинумовчали, а потім випивали чарку за упокій душі страченого - та ще и страченогоне раз, а кілька разів, адже більшість смертників не помирали відразу - вонизависали на ременях напівмертві, і тіла їхні димували, наче смажене м’ясо, а згрудей виривався хрипкий стогін нелюдського болю, - аж поки, після кількохневдалих спроб, хтось не витримував і, зглянувшись, пристрелював бідолашнужертву, - “і все це - для того, щоб зробити тобі приємне, Летісіє! заради тебеспорожніли в’язниці, заради тебе я дозволив повернутися в країну своїмворогам!” - а також урочисто обнародував на Великдень указ про заборонупереслідувати вільнодумців за їхні погляди або за вчинки: “це - особиста справакожного!” - в розпал своєї осені він був щиро переконаний в тому, що навітьнайзапекліші його вороги мають право на спокій, яким у дивовижні січневі ночівтішався він разом з Летісією Насарено - єдиною в цілому світі жінкою, котрасподобилася бачити його без сорочки, в самих тільки спідніх, сподобилася бачитийого величезну грижу, позолочену місячним сяйвом на терасі президентськогопалацу, - вони удвох милувалися загадковими вербами, що їх прислали правителіВавилонії для його саду дощів,милувалися грою сонячного проміння в струменях зливи, Полярною зіркою, яказаплуталася між листям; вони удвох досліджували всесвіт за шкалою радіоли,крізь глузливий посвист летючих планет слухали уривок радіоп’еси - щоденнупередачу з Сантьяго-де-Куба, і, стривожені, нетерпляче ждали продовження: “отлихо! чим же воно все скінчиться? хоч би дожити до завтра!”; перед сном вінгрався з сином, розповідав йому про зброю: це була єдина з усіх придуманихлюдьми наук, яку він знав досконало;а ще він завжди повчав сина: “ніколи не віддавай наказу, якщо ти не певен, чийого виконають!” - він примушував хлопчика повторювати це правило безліч разів,щоб той запам’ятав назавжди, що єдина помилка, якої не може дозволити собінаділена владою людина, - це віддати наказ, не впевнившись спершу, що його будевиконано, - то швидше була порада навченого гірким досвідом діда, а не мудрогобатька, та хлопчик не забув би її ніколи, хоч би й прожив стільки, як він, бовперше почув це правило тоді, коли батько вчив його, шестилітнього, стріляти зважкої гармати: як ми гадали, саме від її страхітливого пострілу й почаласямоторошна буря - без дощу, але з блискавицями та громом, який нагадував гуркітвулкана, - жахливий полярний вітер з Комодоро Рівадавіа повивертав усі морськінутрощі і заніс геть цирк-шапіто, який стояв на майдані біля колишньогоневільничого порту, - ми витягали неводами слонів, утонулих клоунів, жираф,яких вихор позакидав на трапеції, - так вони тепер і плавали разом зтрапеціями; шалена буря ледь не потопила навантажений бананами корабель, який черезкілька годин кинув якір у нашому порту, - на борту його був молодий поет ФеліксРубен Гарсіа Сарм’єнто, що згодом прославився під ім’ям Рубена Даріо; очетвертій море, на щастя, заспокоїлося, в прозорому знову повітрі роїласякомашня, - і він визирнув у вікноспальні й побачив невеличкий білий пароплав, який, похилившись на правий борт,спокійно плив по заводях вимитого бурею надвечір’я, - на капітанському місткустояв капітан, особисто керуючи складним маневром швартування, - з пошани дославетного пасажира в куртці з темного сукна та жилеті; він нічого не чув про цього чоловіка, аж поки наступної неділіЛетісія Насарено не попросила, як про нечувану милість: “ходімо сьогодні навечір поезії в Національний театр!” - і він згодився. Протягом трьох годин мистоячи чекали його в душній залі, спітнілі в парадних костюмах, які наспримушено було вдягти в останню мить перед концертом, - нарешті, зазвучавнаціональний гімн, і ми, аплодуючи, повернулися до урядової ложі, де з’явиласяприземкувата послушниця в капелюшку з пишним пір’ям і в хутрах, накинутихповерх сукні з тафти; не відповідаючи на вітання, вона сіла поруч з одягненим угенеральський мундир інфантом, котрий у відповідь на наші оплески згорнуврукавичку так, що вона нагадувала квітку ірису, і помахав нею публіці: матиказала йому, ніби в давні часи так робили принци; нікого більше ми не побачилив президентській ложі, але були певні, що він там, - невидимий, він своєюприсутністю оберігав наші душі від сум’яття поезії, визначав силу нашої любовіі навіть час нашої смерті, - з темного кутка ложі, незримий сам, він бачивмогутнього мінотавра, чий голос, ніби гуркіт грому на морі, змусив йоговознестись над землею і над часом - і, всупереч власній волі, він поплив крізьзолоті звуки дзвінких сурм туди, де зводилися тріумфальні арки Марса й Мінерви,тріумфальні арки слави, - “не вашої слави, мій генерале!” - він побачивмогутніх героїв, атлетів-прапороносців, чорних мисливських псів, невтомнихбойових коней з залізними копитами, піки і списи лицарів з жорсткими плюмажами,він бачив, як ті воїни захопили чудернацьке чуже знамено, - “прославивши цим невас, мій генерале!” - він бачив лави хоробрих юнаків, котрі кидали викликсонцям червоного літа і сніговіям крижаної зими, і ночі, і морозові, йненависті, і смерті, - заради вічної слави безсмертної вітчизни, величнішої таславетнішої, ніж та, яку бачив колись у маренні він, босий солдат, - і вінвідчув себе вкрай нещасним і таким мізерним у цьому гуркоті схожих на землетрусовацій, і теж приєднався до них із темряви свого кутка, вражений: “матінко моярідна Бендісьйон Альварадо, оце так тріумф!., хіба можна зрівняти з цим, як тіпаскуди зустрічають мене!..” - думав він, жалюгідний і самотній, страждаючи відзадухи та москітів, від цих роззолочених колон і вилинялого оксамиту почесноїложі, - “і як це той індіанець, чорти б його взяли, примудрився написати такучудову штуку тією самою рукою, якою підтирається?..” - чудувався він, такийзахоплений щойно відкритою красою поезії, що тинявся по всьому палацу, наче тойслон у неволі, намагаючись ступати своїми величезними ножищами в такт ударамлитавр, які кликали до бою, засинав, зачарований ритмом звучного пристрасногохоралу, який Летісія Насарено декламувала йому в затінку тріумфальних ароквелетенської сейби на їхньому патіо; він записував вірші на стінах убиралень,намагався прочитати напам’ять усю поему на теплому олімпі з коров’ячих кізяків,на своїй фермі, - коли це раптом задвигтіла земля від динамітного заряду, щопередчасно вибухнув у багажнику президентського автомобіля, який стояв укаретному сараї, - “це було щось жахливе, мій генерале!..” - рвонуло так, що мий через багато місяців ще знаходили по всьому місту знівечені решткиброньованого автомобіля, яким Летісія Насарено з сином мали їхати того дня до ринку,бо якраз була середа, - “отож, замах був учинений саме на неї, мій генерале!” -і він ляснув себе по лобі: “хай йому біс, як же це я раніше не здогадався!” -він дивувався: що сталося з його легендарним чуттям? адже протягом останніхмісяців написи на стінах убиралень були спрямовані не проти нього, як завжди,не проти котрогось із цивільних міністрів, а проти нахабних Насарено, які от-отзахоплять усі прибуткові місця, що по праву належать верховному командуванню, -а також, проти церковників, котрі одержують від світської влади забагато вигод;він не надавав тому значення: безневинні прокльони на адресу його матеріБендісьйон Альварадо з часом ставали звичними, ніби лайка папуги, пасквілями,які визрівали в теплій безкарності вбиралень, і, зрештою, стримувана злістьвиводила людей на вулиці, - він сам часом пришвидшував цю розв’язку, правда,ситуації тоді були не такі скандальні, - але він і гадки не мав, що вони можутьотак розлютитися: “подумати тільки, підклали двісті фунтів динаміту натериторії президентського палацу, бандюги!” - як це могло трапитися, що йоготак зачарували переможні сурми поезії, аж він, зі своїм тонким нюхомобважнілого тигра, вчасно не вчув знайомого старого запаху, милого серцю запахунебезпеки? він терміново скликав верховне командування, чотирнадцять тремтячихвоєначальників, - “і ми після довгих років усталеного ладу, протягом яких нампередавали накази через посередників, побачили за два кроки від себенезбагненного старого, чиє реальне існування було найпростішою з його загадок,- він прийняв нас у конференц-залі, сидячи на троні в мундирі рядового, віднього тхнуло сечею, наче від скунса, а на носі він мав окуляри в золотійоправі, - ми вперше бачили його в окулярах, навіть на останніх портретах він щебув без них; він видався нам набагато старішим та немічнішим, ніж ми тогосподівалися, і лише його мляві руки - він чомусь цього разу не вдягнув своїхатласних рукавичок - скидалися на руки якоїсь іншої людини, молодшої тамилосерднішої за цього вояку, а решта все в ньому було похмуре й незрозуміле, іколи ми придивилися до нього ближче, то побачили, що в ньому залишився останнійдух життя, але то був дух незаперечної і руйнівної влади, і він сам насилустримував своє властолюбство, наче норовистого, неприрученого коня; він немовив ні слова, навіть головою не кивнув, коли ми віддавали йому честь якверховному головнокомандуючому та сідали навпроти нього в розставленінапівколом крісла; нарешті він скинув окуляри й почав так пильно вдивлятися вкожного, що нам здалося, ніби він бачить нас усіх наскрізь, бачитьнайпотаємніші наші думки, безжально вивчає всі наші заміри, - так вінвидивлявся, аж поки не встановив, точно, наскільки змінився кожен із нас відтого напівзабутого дня,, коли він присвоїв нам найвищі звання, навмання тицяючипальцем”, - тепер він упевнився, що організатори замаху - серед цихчотирнадцяти таємних ворогів, але почувався таким самотнім та беззахисним передними, що тільки ледь помітно блимнув очима, наче та ігуана, і, звівши голову,закликав їх до єдності: “нині, як ніколи, нам конче потрібна єдність, бойдеться про благо вітчизни та про честь збройних сил!” - він порадив їм діятиобережно, але рішуче, і поставив почесне завдання: знайти організаторів замаху,котрих мають судити з усією суворістю воєнних законів, - “у мене все,сеньйори”, - - скінчив він, певний, що винуватець - хтось із них, якщо взагаліне всі вони винуватці; нещадно ясна правда смертельно поранила його душу: вінзбагнув зненацька, що віднині життя Летісії Насарено залежить не від божої ласки,а від його власної мудрості, від того, чи зуміє він відвернути цю страшнузагрозу, відвернути те неминуче, що рано чи пізно станеться, будь вонопрокляте!.. Він змусив Летісію Насарено відмовитися від участі в усілякихгромадських заходах, змусив найзажерливіших її родичів поступитися військовимсвоїми привілеями” тих Насарено, що були метикованіші, він призначивповноважними консулами, а найзапекліших знаходили в рівчаках де-небудь білябазару; вперше за багато літ він, нікого не попередивши, прийшов на засіданнякабінету міністрів і знову сів у своє порожнє крісло - з рішучим наміромобмежити втручання церкви в державні справи, “щоб урятувати тебе від твоїхворогів, Летісіє!” - і, ясна річ, після цих рішучих заходів якнайглибшепрозондував верховне командування: як виявилося, сім воєначальників таки вірнійому, та й головнокомандуючий був його давній приятель, але де було знайтиуправу на решту? - ті шість нерозгаданих загадок здовжували йому ночі, мучилийого невідступним кошмаром, - йому ввижалось, як Летісію Насарено вбивають унього на очах, дарма що він робив усе, щоб її вберегти: наказав куштувати їжу,яку їй давали, - відколи в хлібі трапилася риб’яча кістка; наказав щодняперевіряти склад повітря в її кімнатах - боявся, щоб не підсипали, бува, отрутив балончик з аерозолем від комах; він лякався, коли вона за обідом здаваласяйому блідою або в час любощів зненацька втрачала голос; його жахала думка, що вту воду, яку п’є Летісія, можуть укинути мікробів жовтої лихоманки, а в краплі,якими вона закапує собі очі, - купоросу; різні хитромудрі способи вбивстваспадали йому на думку, отруюючи кожну його мить, - серед ночі він раптовопрокидався від кошмару: йому ввижалося, ніби Летісія Насарено стікає кров’ю відякогось індіанського чаклунства, - приголомшений усіма тими небезпеками,реальними й вигаданими, він заборонив їй виходити з дому без супроводу лютоїпрезидентської охорони, яка дістала право стріляти в кожного підозрілого, - “тавона виходила, мій генерале!” - він дивився з балкона, як вона сідає з сином уновий броньований автомобіль, і, тамуючи в собі лихе передчуття, благословлявїх на прощання та молився подумки: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, захистиїх! зроби так, щоб кулі відскакували від її корсажу, відведи трутизну, - хайзловмисники схаменуться!..” - він не мав ані хвильки спокою, аж поки одВійськової площі не чулися сирени ескорту, аж поки він не бачив на власні очі,як Летісія Насарено з хлопчиком ідуть подвір’ям у сяйві маяка, - вонаповерталася радісно збуджена, а слідом ішли озброєні до зубів охоронці, несучиживих індиків, орхідеї з Енвігадо, низки кольорових ліхтариків для різдвяноїночі, про яку вже нині сповіщали святкові гасла та вогні ілюмінації, - це вінзвелів зарані прикрасити місто, щоб хоч якось приховати свою тривогу; вінстрічав Летісію на сходах: “жива, слава богу!” - вдихав нафталіновий дух їїпесців, гіркий запах поту, запах її волосся, підстриженого коротко, наче ухворої, допомагав їй віднести здобич у спальню, невідступно почуваючи дивовижнувпевненість: оце зараз він втрачає останні крихти свого клятого щастя - бодайзовсім було не знати його! - відчай зростав у ньому, бо він уже ясно бачив, щовсе даремно: як би він не силкувався відвести біду, всі зусилля тількинаближали його невблаганно до тієї моторошної середи, коли він прийняв страшнерішення: “досить! к чорту все! хай нарешті станеться те, що має статися, -тільки швидше!..” - щойно він це подумав, як наказ його було блискавичновиконано: до кабінету вбігло два ад’ютанти з жахливою звісткою: на ринку ЛетісіюНасарено й хлопчика розірвали на шматочки і з’їли знавіснілі пси, - “вонизжерли їх живцем, мій генерале! але це були не наші звичайні пси, a мисливськісобаки з чудернацькими жовтими очима і гладенькою акулячою шкурою! хтосьнацькував їх на песців - шістдесят однакових собак, мій генерале!.. ніхто йотямитись не встиг, коли вони повискакували з- під прилавків і накинулися наЛетісію Насарено й хлопчика, - стріляти ми не могли, боялися, що й їхуб’ємо!..” - здавалося, що вони тонуть разом із собаками в пекельнійкруговерті, - лише на якусь мить з того виру благально здіймалися ефемерніруки, поки тіло щезало шматок за шматком; а навколо стояли люди, і на їхніхобличчях відбивався то жах, то співчуття, то радість; і ось нарешті всескінчилося - долі валявся тільки капелюшок Летісії Насарено, прикрашенийфетровими квітками, а закляклі від жаху зеленярки, схожі на ідолів, забризканихтеплою кров’ю, бурмотіли: “господи, цього не сталося б, якби генерал не хотів,або хоча б не знав про все!..” - та й по всьому, на вічну ганьбу президентськійохороні, яка не зробила жодного пострілу і врятувала самі лише обгризені кості,розкидані серед закривавлених овочів, - “та ще ми знайшли хлопчикові медалі,його шабельку без китиці, сап’янові черевички Летісії Насарено, які чомусьплавали аж у бухті, за лігу від ринку, намисто з барвистого скла, плетенийгаманець, - віддаємо все вам у руки, мій генерале, разом із цими трьомаключами, обручкою з почорнілого золота і п’ятдесятьма сентаво - п’ять монет подесять сентаво, ось ми кладемо їх на письмовий стіл, порахуйте, будь ласка, - абільше нічого, мій генерале, це все, що від них зосталося!..” Йому було боднаково, що від них зосталося, коли б він знав тоді, що мине всього лишекілька не таких тяжких років - і він геть забуде про все, в його пам’ятізітреться останній слід тієї фатальної середи, - та зараз він плакав од люті,криком кричав од люті, і не міг заснути від нестерпного виття собак, якихпереловили і тримали на ланцюгу в патіо: “що з ними робити, мій генерале?” - вінніяк не міг вирішити, приголомшено запитував себе, чи, вбивши собак, не вб’ютьтаким чином удруге й Летісію Насарено та хлопчика в їхніх утробах? він наказавзруйнувати залізне склепіння овочевого ринку і на тому місці закласти сад - ізмагноліями та перепілками, і спорудити мармуровий хрест - “вищий за маяк, і хайсяйво його буде яскравіше від сяйва маяка” - щоб у пам’яті прийдешніх поколінь,скільки й роду людського, зостався навіки спомин про історичну жінку, котру вінсам забув ще до того, як монумент було зруйновано, його підірвали вибухівкоюякоїсь ночі, і нікого це не вразило; щодо магнолій, то їх пожерли свині, і змеморіального саду зробилося брудне смердюче болото, - втім, він про це ніколитак і не дізнався, і не тільки тому, що наказав своєму особистому шоферовіоб’їжджати колишній овочевий ринок десятою дорогою, - “навіть якщо тобі дляцього доведеться об’їхати весь світ!”, - а й тому, що більше не виїздив умісто, - відтоді, як переселив свої міністерства в будинки з сонцезахисногоскла, а сам зостався зі жменькою челяді в занедбаному домі, де й сліду нелишилося від королівських діянь Летісії, - він сам так розпорядився; день придні тинявся він спорожнілим палацом, не маючи ніякого діла, - хіба що часомвіддавав якісь незначні вказівки верховному командуванню або приходив назасідання кабінету міністрів, якщо треба було вирішити якесь заплутане питання,- та ще приймав у себе надокучливого посла Вільсона, котрий сидів з ним до ночіпід сейбою, приносив йому балтиморські цукерки та кольорові журнали зфотографіями голих жінок, - клятий посол заповзявся вмовити його, щоб вінвіддав територіальні води країни за проценти величезного державного боргу; віндавав послові вибалакатися, а сам робив вигляд, що чує все - або нічого не чуєз того, що йому кажуть: залежно від того, чи вигідно йому було чути, чи ні, -він боронився від послового красномовства, слухаючи, як дівчатка з сусідньоїжіночої школи співають пісню про строкату пташку на зеленій гілці; коли вжесутеніло, він випроводжав посла до сходів, намагаючись пояснити йому, що можевіддати все, крім моря: “як це так - зостатися без моря під вікнами? та витільки подумайте собі, що я робитиму один у такому здоровенному домі, якщо небачитиму моря? гляньте, яке воно при заході, чисто тобі палаюча трясовина; і небачити цього щовечора? а як я житиму без грудневих вітрів, що, завиваючи,вриваються в розбиті вікна, без зелених спалахів маяка, - я, котрий покинувтумани свого плоскогір’я і, палаючи в лихоманці, кинувся у вир війни зафедерацію, - не думайте, що я зробив це з патріотичних почуттів, як пишуть урізних там енциклопедіях, або з авантюризму, та й на принципи федералізму менібуло начхати, Господь з ними, - ні, любий мій Вільсоне, я хотів побачити море!отож ви краще придумайте щось інше!” - казав він послові на прощання,поплескуючи його по плечу, а потім ішов запалювати лампи в порожніхканцеляріях, - якось увечері він наткнувся на корову, котра блукала коридорами,і погнав її до сходів; бідолашна тварина зачепилася ратицями за дірявий килим і,спіткнувшись, покотилася сходами й скрутила собі в’язи, на превелику радістьзголоднілим прокаженим, які мерщій заходилися білувати її, - після смертіЛетісії Насарено всі прокажені, сліпі та паралітики повернулись у своїтрояндові хащі і знову канючили цілющу сіль з його рук, - він слухав, як вониспівають зоряними ночами пісню давніх славетних часів і сам підспівував їм:“Сусанно, прийди, Сусанно!..”; щодня о п’ятій він визирав у віконце комори - зішколи саме виходили дівчатка, він милувався їхніми блакитними фартушками,гольфами, кісками, - “матінко, як ми чимдуж бігли геть від цього привиду зсухотними очима, коли він манив нас із-за ґрат своїми скарлюченими пальцями вподертих рукавичках: “дівчинко, дівчинко, ходи-но до мене!” - кликав він нас”,- вони втікали, налякані, а, він думав: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, ну йдівчата зараз пішли!..” - і сам із себе посміювався; але до нього повернулосьзвичне самопочуття, коли його особистий лікар, міністр охорони здоров’я,котрого він час від часу запрошував на обід і котрий завжди оглядав при тійнагоді його очі та слухав пульс, одного разу спробував примусити його питимікстуру проти склерозу, - “щоб залатати дірки, в які, мовляв, витікає мояпам’ять, - ви бачили таке, буду я пити якусь гидоту! та я зроду нічим нехворів, хіба що лихоманкою у війну! к чорту всіх лікарів!” - і відтоді вінобідав сам, повернувшись спиною до всього світу, - неабиякий ерудит посолМеріленд казав йому, що саме так обідали марокканські королі, - він тримав ножав правій руці, а виделку - в лівій, сидів за столом прямо, як навчала йогострога наставниця, котру він геть забув; він нишпорив по всьому палацу,розшукуючи свої тайники з медом, а знайшовши, відразу ж забував, де вони є, ізнову розпочинав пошуки, раз по раз натрапляючи в різних потайних шпаринах назгорнуті в трубочку записки, які писав колись, щоб нічого не забути тоді, коливже не могтиме нічого згадати, - в одній із них він прочитав: “завтравівторок”, - у другій було таке: “вензель вишито червоний на хустині білій,вензель імені чужого, а не твого, милий”, - а третя вже зовсім йогозаінтригувала: “люба моя Летісіє Насарено, поглянь, що стало зі мною без тебе!”- прочитав він, украй здивований: ім’я Летісії Насарено часто згадувалося в тихцидулках, і він не міг добрати, хто ж це був такий нещасний, що залишив напапері цілий потік зітхань і скарг, - “але ж це моє письмо!..” - єдиниминаписами, які в ту пору прикрашали стіни вбиралень, були ті, що він собі нарозраду сам писав лівою рукою: “ХАЙ ЖИВЕ ГЕНЕРАЛ!” - “хай таки живе, чорти бвас ухопили!”; він остаточно вилікувався від гніву на себе самого - за те, щобув найслабшим з- поміж усіх солдатів сухопутних військ, флоту й авіації,побиваючись за якоюсь там послушницею, від котрої не зосталося нічого, крімімені, записаного олівцем на клаптях паперу, як зрозумів він, коли навіть недоторкнувся до речей, що їх поклали на письмовий стіл ад’ютанти, - дивлячисьубік, наказав: “заберіть ці пантофлі, ці ключі, заберіть усе, що може нагадатимені про мертвих”, - він звелів віднести все, що від них залишилося, в спальнюЛетісії, де минули його шалені сієсти, - “позабивайте к чорту там вікна ідвері, і щоб ногою туди ніхто не смів ступити, навіть якщо я сам наказуватимувам!”; протягом багатьох місяців його щоночі тіпало з жаху, коли він чувмоторошне виття собак, які сиділи на ланцюгу в патіо, і нічого не міг із нимивдіяти, адже будь-яке насильство завдало б болю й небіжчикам; він шукавзабуття, тремтячи від люті в своєму гамаку, бо добре знав, хто вбив йогокревних, і змушений був терпіти приниження, бачачи вбивць у своєму власномудомі, але тоді він не міг із ними поквитатися, йому бракувало для цього сили;він заборонив влаштовувати урочисту панахиду, не приймав візитів співчуття, неоголошував жалоби, - чекав свого часу, погойдуючись у гамаку під сейбою, і,коли останній його приятель з’явився до нього і від імені верховногокомандування висловив гордість за ту витримку, з якою народ зносить трагедію,адже у всій вітчизні панує спокій і лад, він лише осміхнувся: “не будьте йолопом”друже, який там у дідька спокій і лад! просто цим людям наплювати на моє горе!”- він перечитував газету від початку й до кінця, вишукуючи в ній щось певніше,ніж вигадані урядовим прес-центром інформації, він звелів поставити біля себерадіолу, щоб почути врешті-решт повідомлення, яке передали всі радіостанції,від Веракруса до Ріобамби: що служба національної безпеки натрапила на слідорганізаторів замаху, - і він пробурчав: “аякже, сучі сини!” - їх упізнали, -“аякже!” - і загнали мінометним вогнем у якийсь приміський бордель, - “от івсе, - зітхнув він, - бідолашні люди!..” - а проте лежав собі й далі в гамаку,нічим не зраджуючи своїх віроломних замірів, - тільки молився подумки: “матусюмоя Бендісьйон Альварадо, дай мені сили для помсти, не покидай мене, матусю,надихни мене!..” - певний, що мати почула його молитву, він нарешті розрадивсяу своєму горі, отож був цілком спокійний, коли до нього з’явилися воєначальникиз верховного командування, відповідальні за охорону громадського порядку, і доповіли:“мій генерале, троє злочинців убиті під час перестрілки, двох спіймано, заразвони в казематах бази Святого Ієроніма!” - і він, сидячи в гамаку з глекомфруктового соку, сказав: “ага!” - “і налив кожному з нас по склянці соку своєютвердою рукою вправного стрільця, - він був тоді навдивовижу мудрий та уважний,здогадався навіть, що я хочу курити й дозволив мені те, чого не дозволяв досіжодному військовому на службі!..” - “під цим деревом усі ми рівні”, - сказаввін і спокійно вислухав детальну історію вчиненого на ринку злочину: як ізШотландії окремими партіями привезли вісімдесят двох цуценят мисливськоїпороди, з яких двадцять двоє потім здохло, а решта шістдесят були вишколенішотландським дресирувальником, який зі злочинною метою прищепив їм скаженуненависть не лише до песців Летісії Насарено, але й до неї самої та дохлопчика, - “для цього він користувався деякими предметами туалету, спеціальновикраденими з президентської пральні, - оцим корсажем Летісії Насарено, цієюось хустинкою, цими панчохами, а також оцією уніформою, - ви впізнаєте ці речі,мій генерале?” - та він тільки сказав: “ага!” - навіть не глянувши на ті речі,і слухав далі розповідь про те, як дресирували собак: їх навчили не гавкати,коли не слід, привчили до людського м’яса, тримали під замком, - не випускалина світ божий протягом кількох років, поки їх дресирували на фермі, яка колисьналежала китайцям, за сім ліг від столиці, - там були опудала в одязі ЛетісіїНасарено та хлопчика, а ще собакам показували альбоми з газетними вирізками, наяких були фотографії обох жертв, - “ось ці альбоми, погляньте, мій генерале, мипринесли їх вам, щоб ви оцінили, як ретельно робили свою справу ці виродки!..”- але він, не дивлячись, сказав лише: “ага!” - і, нарешті, йому розповіли, що злочинці,ясна річ, діяли не самі по собі, - вони були агентами підривної організації,центр якої знаходиться за кордоном: “емблема змовників - оце гусяче перонавперехрест із кинджалом”, - “ага!” - “всі вони переховувались відвоєнно-польового суду після злочинів, учинених проти національної безпеки; оцітроє - ті, що вбиті, ось їхні фотокартки з поліцейських досьє, а ці двоє -живі, чекають у в’язниці вашого суду, мій генерале, це брати Маурісіо та ГумароПонсе де Леон, двадцяти восьми і двадцяти трьох років, перший дезертирував ізвійська, певних занять не має, постійного місця проживання - теж, а другий -викладач керамічної справи в училищі прикладного мистецтва; побачивши цих двох,собаки так зраділи, що вже цього достатньо, щоб довести вину злочинців, мійгенерале!” - він знову сказав тільки “ага!” - проте цього дня відзначив унаказі трьох офіцерів, які завершили розслідування злочину, і нагородив їхмедаллю “За військові заслуги перед вітчизною” - на урочистій церемоніїнагородження було затверджено склад воєнно-польового суду, який засудив братівМаурісіо та Гумаро Понсе де Леон до розстрілу: “вирок має бути виконаний черезсорок вісім годин від моменту його винесення, - хіба що ви їх помилуєте, мійгенерале, тут ви хазяїн!” Він лежав у гамаку, замислений і самотній, байдужийдо клопотань про помилування, що надходили з усіх кінців світу, - слухав порадіо пустопорожню балаканину в Лізі Націй, слухав, як його лають сусіднікраїни, слухав поодинокі схвальні голоси, однаково уважно вислухав усіх своїхміністрів, коли ті прийшли до нього, одні - з боязкими закликами до милосердя,інші - з рішучими вимогами якнайсуворішої кари; він відмовився прийнятипапського нунція з особистим посланням самого папи, в якому той висловлювавсвоє пастирське занепокоєння долею двох заблуканих овець; він мовчки вислухавповідомлення про те, що вся країна стривожена його мовчанням, почув далекіпостріли, відчув, як задвигтіла земля від вибуху, що ні з того ні з сьогостався на військовому кораблі, котрий стояв на якорі в бухті, - “одинадцятьубитих і вісімдесят два поранених, мій генерале! корабель вийшов з ладу!” -“гаразд”, - сказав він, спостерігаючи з вікна спальні, як палахкоче нічназаграва над портом, - а в цей час для двох смертників почалася остання їхняніч, вони чекали виконання вироку на військовій базі Святого Ієроніма, - і в цюпору він пригадав їх такими, якими бачив на фотокартках: з однаковими густимибровами - зразу було видно, що це брати, він уявив, як вони тремтять зараз віджаху, самотні, з номерними табличками на шиї, при постійно ввімкнутому світлі вкамері смертників; він думав про них, усвідомлюючи всю свою відповідальність,але жодним порухом не виказував своїх намірів, - і, нарешті, скінчившиповсякденні справи, попрощався з черговим офіцером, який чатував під дверимаспальні, щоб негайно сповістити кого слід про його ухвалу, навіть якщо вона буде прийнята до перших півнів, - “надобраніч, капітане”, - кинув він, не глянувши на офіцера, повісив лампу білядверей, замкнувся на три замки, три засуви і три защіпки і долілиць поринув утривожний сон, крізь легеньку завісу якого чув тоскне виття собак у дворі,сирени санітарних машин, тріскотняву петард і грім музики на якомусьпідозрілому святі в непроглядній нічній пітьмі, яка огорнула місто,приголомшене суворим вироком; він прокинувся опівночі - дзвонили дзвони собору,знову прокинувся о другій - і ледве заснув, як о третій його розбудила мжичка,що шкреблась у вікна, - і тоді він звівся з підлоги, звівся важко й незграбно,наче віл,, котрий спочатку встає на задні ноги, потім - на передні, а вже потімзводить очманілу голову, і з морди в нього тягнеться нитка слини; він наказавчерговому офіцерові, щоб найперше забрали звідсіля собак: “вивезіть їх кудизавгодно, тільки щоб я не чув більше їхнього виття! хай їх утримують коштомуряду, аж поки вони самі не поздихають від старості”, - потім він наказавзвільнити солдат з охорони Летісії Насарено та хлопчика і, нарешті, звелівнегайно стратити братів Маурісіо та Гумаро Понсе де Леон: “це моє остаточнерішення!” - але не розстрілювати їх, як то ухвалив воєнно-польовий суд, азастосувати скасований раніше спосіб страчування - четвертувати, прив’язавши доконей, а їхні останки виставити напоказ по всіх усюдах його безмежного царстваскорботи, всім на пострах, - “бідолашні хлопці!..”; а він тим часом тягнув своївеличезні ножища пораненого слона і молився, тремтячи від люті: “матусю мояБендісьйон Альварадо, допоможи мені, не покидай мене, матусю, пошли менілюдину, яка помститься за цю безневинно пролиту кров!..” - він вимріяв цьогобогом посланого чоловіка, бачив його наяву в маренні свого злопам’ятства, шукаву незборимій тривозі, вдивляючись у вічі всім, кого стрічав, вслухаючись уневловні відтінки людських голосів; він прислухався до мови свого серця,зазирав у найдальші куточки своєї пам’яті - і вже втратив останню надію знайтитого, кого шукав, коли це раптом той сам з’явився, зачарувавши його з першого погляду: “такоговишуканого й гордовитого чоловіка ще не бачили мої очі, матусю!” - він буводягнений так, як одягалися колись аристократи: фрак Генрі Пула, з гарденією впетельці, брюки Пікавера, сріблястий жилет; і цей чоловік, що звик бути окрасоюнайвишуканіших салонів Європи, з’являючися скрізь зі своїм величезним,завбільшки з теля, похмурим доберманом, чиї очі були достоту людськими, -сказав йому: “Хосе Ігнасіо Саенс дела Барра до ваших послуг, ваше превосходительство!” - то був останній нащадокнашої аристократії, знищеної невблаганним вітром численних війн за федерацію,стертої з лиця вітчихни разом зі своїми марними мріями про велич, з великимимеланхолійними маєткам, з французьким проносом; то був останній блискучийпредставник роду, що не мав за душею нічого, крім своїх тридцяти двох років,знання семи мов, чотирьох значків учасника змагань зі стрільби в Довілі,невисокий, стрункий, смаглявий, зачесаний на проділ, з одним дофарбованим лідсивину пасмом у чорній метиський чуприні, з вольовими, різко окресленимиустами, з рішучим доглядом всевидющих очей, він ніби грав у крикет своєючерешневою тростиною, позуючи для кольорового фото на тлі ідилічних веснянихкраєвидів, зображених на гобеленах банкетної зали., - і він, щойно побачившицього чоловіка, зітхнув полегшено: “це він!” Хосе Ігнасіо Саенс де ла Баррастав до нього на службу з єдиною умовою: “ви даєте мені кошти - вісімсотп’ятдесят мільйонів песо, причому я не повинен буду звітувати за них нікому, ініхто наді мною не матиме влади, за винятком вашого превосходительства, а я, всвою чергу, зобов’язуюся протягом двох років вручити вам голови справжніхубивць Летісії Насарено та хлопчика”, - і він згодився: “гаразд”, - бо повіриву відданість Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра, повірив у його сили після того,як випробував на всі лади, щоб пізнати лабіринти його душі, границі його волі,всі його вразливі місця, перш ніж віддавати йому в руки ключі від своєї влади;останнім іспитом були нещадні партії в доміно, які Хосе Ігнасіо Саенс де лаБарра виграв одну за одною з нерозважною хоробрістю, адже не мав на те дозволу,- “а таки виграв! такого мужнього чоловіка ще не бачили мої очі, матусю!терпіння його було безмежне, і знав він усе чисто: знав сімдесят два способизаварювання кави, міг визначати стать у молюсків, знав нотну грамоту й азбукудля сліпих, а коли він мовчки дивився мені в вічі, я втрачав самовладання,губився перед цим незворушним обличчям, перед цими руками, які недбалоспиралися на рукоять черешневої тростини, і перстень із діамантом чистої водивиблискував у нього на підмізинці; мені було не по собі перед цим псом, щолежав біля його ніг, пильним і лютим навіть уві сні, звіром у живій оксамитовійобгортці, і перед цим чоловіком, чиє напахчене лосьйонами тіло було байдуже ідо ласки, і до смерті, - такої вродливої і владної людини ще не бачили мої очі!він без страху сказав мені, що я зовсім не схожий на військового, а просто ставвійськовим задля вигоди: “вояки - цілковита протилежність вам, мій генерале! целюди з примітивними амбіціями, вони прагнуть командувати, а не владарювати, іслужать комусь, а не чомусь, отож із ними легко справлятися, особливо ж - якщовикористовувати одних проти інших”, - я тільки й спромігся, що посміхнутися найого мову, бо мені стало ясно, як божий день: навіть я не зумію приховати своїхдумок від цієї блискучої людини, якій я віддав більше влади, ніж будь-кому за всіроки мого правління, - звісно, крім мого приятеля генерала Родріго де Агіляра,Господь його помилуй!” - він зробив Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барраповновладним господарем таємної імперії всередині своєї власної імперії - тобула незрима каральна служба, про яку офіційно нічого не мовилося - в їїіснування важко було навіть повірити, бо ніхто не відповідав за її діяльність,вона не мала ні назви, ні певного місцеперебування, а проте була страхітливоюреальністю, і переважала своїми жахами решту репресивних служб держави задовгодо того, як верховне командування відчуло її незриму всюдисущість, - “навіть вине могли передбачити силу цієї страшної машини, мій генерале!..” - “я таки йгадки не мав, що опинився в ненаситних щупальцях цього варвара, одягненого, мовпринц, попався тієї миті, коли дав свою згоду, переможений його нездоланнимичарами”, - і от Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра прислав у президентський палацмішок, де були ніби кокосові горіхи, - він звелів покласти мішок куди-небудь,щоб нікому не заважав, - “хоча б у ту шафу, де лежать архівні документи!” - ізабув про нього, а через три дні всіх душив жахливий трупний сморід, - вінпросочувався крізь стіни і вкривав дзеркала мутною смердючою плівкою; миобнишпорили всю кухню й корівню, шукаючи, звідки це так тхне, викурювали тойсморід із канцелярій, а він заповзав до конференц-залу, сповнював солодкуватимдухом зогнилої троянди найпотаємніші шпарки, куди не долинав і нічний вітрець,куди раніше не діставало навіть заразне дихання чуми, - смерділо звідти, де бнам і на думку не спало пошукати, - від мішка, наповненого ніби кокосовимигоріхами, що його прислав Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра як перший кроквиконання угоди, - там було шість відрубаних голів, кожна з відповідноюпосвідкою про причину смерті: голова сліпого аристократа, вихідця з кам’яноговіку дона Непомусено Естрада, дев’яноста чотирьох літ, останнього ветеранавеликої війни й засновника радикальної партії, померлого, згідно з посвідкою,чотирнадцятого травня внаслідок старечого колапсу; голова доктора НепомусеноЕстрада де ла Фуенте, сина вищезгаданого Непомусено Естрада, п’ятдесяти семиліт, лікаря-гомеопата, вмерлого, згідно з посвідкою, того ж дня, що й батько,внаслідок коронарного тромбозу; голова Ельєсера Кастора, двадцяти одного року,студента-філолога, померлого, згідно з посвідкою, від численних ран, завданихйому гострим пред- метом під час бійки в таверні; голова Лідісе Сантьяго,тридцяти двох літ, активної підпільниці, вмерлої внаслідок аборту; голова РокеПінсона, він же Хасінто-невидимка, тридцяти восьми років, фабрикантцікольорових повітряних кульок, вмерлого того ж дня, що й вищеназвана ЛідісеСантьяго, від алкогольного отруєння; голова Наталісіо Руїса, лідера підпільного“руху сімнадцятого жовтня”, тридцяти років, який, згідно з посвідкою,застрелився з револьвера через нещасливе кохання, - “всього шість голів,розпишіться в оцій квитанції”, - і вінрозписався, хоч у нього все нутро вивертало від цього смороду, і лише подумав,нажаханий: “матусю моя рідна Бендісьйон Альварадо, та що ж це за бестія!.. хтоб міг подумати - і це з його вишуканими манерами й квіткою в петельці!..” - ізвелів: “не присилайте мені більше цього в’яленого м’яса, Начо[12], змене досить вашого слова”, - але Саенс де ла Барра заперечив йому: “це чоловічасправа, генерале! а якщо у вас не вистачає духу, щоб глянути правді в вічі, тотак і скажіть!  тоді нате вам ваше золото- і зоставайтеся собі зі своїми давніми друзяками!” - “от тобі й маєш! та вінще й не за таке наказав би розстріляти рідну матір!..” - майнула в нього думка,але він прикусив язика і вголос промовив: “не гарячкуйте так, Начо, виконуйтесвій обов’язок!..” - отож зловісні мішки, повнісінькі схожих на кокосові горіхивідрубаних голів, і далі надходили до палацу, а він з важким серцем наказував,щоб їх віднесли якнайдалі, - і змушував себе скрупульозно прочитувати всісвідоцтва про смерть, а вже потім розписувався: “гаразд”, - так він розписавсяпро одержання дев’ятисот вісімнадцяти голів своїх найзапекліших супротивників -і вночі побачив уві сні себе самого в образі однопалого звіра, котрий залишаєна вкритій’ свіжим цементом рівнині сліди, які нагадують квітку наперстянки;щоранку він прокидався з присмаком жовчі в роті і натужно перераховував головина гнойовищі гірких спогадів, коли наглядав за доїнням корів, такий заглибленийу свої старечі думи, що не міг уже й розібрати, чи то в нього у вухах дзвенить,чи дзижчать комахи в пожухлій траві; “матусю моя Бендісьйон Альварадо, - думаввін, - де ж це в мене набралося стільки ворогів?., а справжніх винуватців ідосі не знайдено!” - і Саенс де ла Барра пояснив йому: “за кожні шість голівнаживаємо шістдесят ворогів, за кожні шістдесят - шістсот, а далі - шістьтисяч, шість мільйонів”, - “та це ж уся країна! ну його к бісу, ми так ніколине скінчимо!..” - на що Саенс де ла Барра незворушно відказав: “спіть спокійно,генерале! скінчимо, коли вони скінчаться”, - варвар, та й годі! Він ані на митьне втрачав упевненості в собі, ніколи не вагався, - здавалось, його сповнювалаякоюсь таємною силою постійна присутність настороженого добермана, який бувєдиним свідком зустрічей свого хазяїна з президентом, - першого разу він, правда, запротестував, коли Саенсде ла Барра увійшов до його кабінету, ведучи з собою на повідку звіра, чиїм’язи перекочувалися під шкурою, наче живе срібло, - він був увесь клубкомнервів, що підкоряється тільки непомітним командам єдиної в цілому світі людини- найхоробрішої і найнещаднішої; “залишіть собаку за дверима”, - наказав він, але Саенс де ла Барра заперечив:“ні, генерале, на світі немає такого місця, куди б я міг зайти, а Лорд Кьохель- ні!” - і пес увійшов, він дрімав біля ніг господаря, поки вони вели буденніпідрахунки відрубаних голів, але миттю зривався на ноги, важко дихаючи, колидоходило до суперечки, - “його жіночі очі заважали мені думати, я здригався відйого людського подиху; він скочив, готовий напасти, від його морди аж парапішла, і весь він заклекотів, мов той казан, коли я вдарив кулаком по столу”, -бо як було не розлютитися: серед інших голів у мішку цього разу лежала й головаодного з найстаріших його ад’ютантів, який до того ж був добрим партнером удоміно, стільки років вони грали разом, - “досить, ну його к чорту! порапокласти цьому край!” - проте Саенс де ла Барра, як завше, втихомирив його - недоказами, а своєю ласкавою нещадністю дресирувальника диких псів; він картав себе за те, що підкоряєтьсяцьому Саенсу де ла Барра, єдиному з усіх смертних, хто сміє поводитися з ним ніби з васалом, - наодинці з собоювін повставав проти цього панування, вкотре вирішував скинути з себе це рабськеярмо, яке мало-помалу витісняло всю йоговладу, - “треба негайно покласти цьому край! зрештою, Бендісьйон Альварадонародила мене не для того, щоб на мене погейкували, а для того, щоб явладарював!” - так вирішував він щоночі, але від тих його намірів не лишалося йсліду, коли Саенс де ла Барра заходив до кабінету - і він здавався, засліплений витонченими манерами, живою гарденією,звучним голосом, ароматними лосьйонами, смарагдовими запонками, накрохмаленимиманжетами, гарною тростиною, суворою вродою цієї найпотрібнішої інайнестерпнішої людини, - “не гарячкуйте так, Начо, - повторюване він, -виконуйте свій обов’язок!” - і знову одержував мішки з головами, підписувавквитанції, навіть не читаючи, поринав без упину в бездонні піски своєї влади,питав себе на кожному кроці, кожного ранку дивлячись із кожного вікна на море:“що це скоїлося в світі? либонь, уже й по одинадцятій, а в цьому домі, як накладовищі, - ані душі! чи тут є хто живий? - питався він, але нікого, крімнього самого, не було, - де ж це я, що й я сам себе не можу знайти?.. -допитувався він, - куди поділися мої босі ординарці, які розвантажували вкоридорах віслюків, нав’ючених городиною та кошиками з курми? де калюжі брудноїводи, розхлюпаної моїми галасливими жінками, котрі міняли у вазах зів’ялі заніч квіти на свіжі, мили клітки та вибивали палицями килими на балконах,виспівуючи влад: “Сусанно, прийди, Сусанно, чекаю тебе, кохана”? де моїсемимісячні вилупки, які гидили під дверима та малювали своєю сечею одногорбихверблюдів на стінах конференц-залу? що сталося з моїми урядовцями, котрілаялися, знаходячи в шухлядах своїх столів курей, які там неслися? де ті повії,що бігали у вбиральню з солдатами? де мої приблудні пси, які гасали по всьомудому, гавкаючи на дипломатів? хто це знову попроганяв моїх паралітиків зісходів, моїх прокажених - з трояндових кущів, моїх нахабних підлабузників -звідусіль?..” - останніх своїх приятелів ¡з верховного командування вінледве бачив за глухою стіною нових людей, котрі відповідали за його особистубезпеку; рідко випадала йому нагода побувати на засіданні нового кабінетуміністрів, призначеного не ним, акимсь іншим, - це були шість докторів наук у похоронних сюртуках, знакрохмаленими комірцями, вони вгадували всі його думки і вирішували державнісправи, навіть не порадившись із ним, - “та що це таке?! кінець кінцем, уряд -це я!” - але Саенс де ла Барра незворушно пояснив йому: “ви не уряд, генерале,ви - влада”; в і н нудився, граючи щовечора в доміно, дарма що супротивникамибули чудові гравці: йому не вдавалося програти жодної партії, які б хитромудріпастки на себе самого він не розставляв; хоч-не-хоч, він мусив миритися з тим,що обіду доводиться ждати цілу годину, - поки перевірять, чи не отруєна йогоїжа; він не знаходив меду в своїх тайниках, - “чорти б його побрали, хіба це тавлада, якої я прагнув?” - запротестував він якось, але Саенс де ла Барразаперечив йому: “іншої немає, генерале!” - бо тільки така влада була можлива вцьому палаці, в колишньому раю, що за інших часів вирував, наче недільнийярмарок, а нині заціпенів у летаргічному сні, як мертвий, і тепер йому нічого було робити, - хіба щочекати четвертої години дня, щоб послухати по радіо продовження роману пронещасливе кохання - щоденну передачу місцевої радіостанції; він лежав у своємугамаку, з непочатою склянкою лимонаду в руці, слухав і мучився, не знаючи, вмречи не вмре героїня роману, - “вона ж така молодесенька!” - і Саенс де ла Баррадізнався для нього: “так, генерале, вона вмре”, - “хай вона не вмирає! -наказав він, - якого дідька, хай живе до кінця роману, вийде заміж, народитькупу дітей і доживе до старості, як усі люди!” - і Саенс де ла Барра звелівпереробити сценарій, аби потішити йогоілюзією, ніби він править, - отож відтепер, за його наказом, ніхто більше не вмирав, герой і героїня, які спочаткуне кохали одне одного, благополучно йшли до вінця, персонажі, поховані впопередніх розділах, воскресали, а злих карали завчасно, щоб потішити генерала,- за його наказом увесь світ був щасливий, і йому самому легше було терпіти цебезглузде життя, де він давно вже почувався зайвим, бо коли годинник бив восьмуі він вирушав оглянути перед сном свої володіння, то виявлялося, що хтось і безнього вже поклав корму коровам та вимкнув світло в казармі президентськоїохорони; челядь уже спала, на кухнях був лад - підлога помита, столи, на якихрубають м’ясо, вишкрябані й протерті креоліном, - від них пахне духом лікарні,і жодного сліду крові немає; хтось уже позачиняв вікна на шпінгалети і замкнувканцелярії, хоч ключі від них були тільки в нього;лампи в коридорах, від вестибюля до спальні, гасли одна за одною, перш ніж віндоторкався до вимикача, - він ішов у темряві, тягнучи свої важкі ногиполоненого монарха повз темні дзеркала; тепер на острозі в нього бувоксамитовий чохол, - щоб ніхто не вистежив йогоза золотими зблисками її зірочки; він бачив у вікнах те ж саме січневеКарибське море, - як і завжди, воно скидалося на квітучу трясовину; вінзазирнув до кімнати Бендісьйон Альварадо, щоб упевнитися, чи на місці їїспадщина - меліса, клітки з давно здохлими пташками, скорбне ложе, на якомумати вітчизни гнила живцем, - “на добраніч, матусю”, - пробурмотів він, якзавше, - хоч давно вже ніхто не відповідав йому: “на добраніч, синку, спи збогом”; він пішов до спальні, присвічуючи собі лампою, - тією самою, яку тримавна випадок нагальної втечі, - і зненацька його як приском обсипало: начевуглини, спалахнули в пітьмі очі Лорда Кьохеля, і він відчув чоловічий дух, відчув на собі всю владну силу й презирствотого, хто стояв у темряві, - “хто там?” - спитався він, хоч добре знав, хто це:Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра в парадному костюмі прийшов нагадати йому, щосьогодні ¡сторична ніч: “дванадцяте серпня, генерале, велика дата!сьогодні ми святкуємо перше сторіччя з дня вашого приходу до влади, отож гостіприбули з усього світу, бо тільки раз за найдовше життя можна побувати натакому святі!..” - вітчизна святкувала - вся вітчизна, крім нього самого: якнаполегливо не вмовляв його Хосе Ігнасіо Саенс де ла Барра провести цю знаменнуніч серед свого народу, який радів і славив йогоз усіх сил, він раніше, ніж звичайно, зачинився на три замки, три засуви й тризащіпки в казематі-спальні, ліг долілиць на голу кам’яну підлогу, ліг, як був:у полотнянім мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою налівому закаблуці, підклавши під голову правицю замість подушки, - так самолежав він і тоді, коли ми знайшли його, подзьобаного грифами, вкритого морськимцвітом та паразитами, - і, крутячись із боку на бік у тривожному сні, чув, нібикрізь туман, далекі вибухи петард на святі без нього, чув бравурну музику,радісне калатання дзвонів, збуджений гомін люду, який потоками намулу пливзусібіч, щоб піднести до неба славу, котра не була його славою, - вінбурмотів, більше здивований, аніж засмучений: “матінко моя ріднесенькаБендісьйон Альварадо, вже сто років!.. хай йому біс, подумати тільки - стороків! як швидко летить час!..”