Юнак схвильовано зітхнув, опустив погляд униз.

— А що ви… загадали?

Вона несміливо і трошки лукаво зиркнула на нього.

— А ви? Що загадали?

— Я… про вас…

— І я… про вас…

— А що саме?.. — Скажіть ви…

— Я скажу… я задумав, чи не розлучимось ми… чи будемо завжди друзями…

— І я… те саме…

Вії піднялися і знову опустилися.

Ой мабуть, не зовсім так задумали хлопець і дівчина!

Хлопець несміливо торкнувся пальцем руки дівчини, прошепотів:

— Знаєте що… давайте поклянемось!

— Поклянемось?

— Еге. На вічну дружбу. Клятвою крові.

— Як це клятвою крові? — схвильовано запитала дівчина.

— Так робили наші предки, — таємничо прошепотів хлопець, схилившись до її вуха. — Коли хотіли стати кровними друзями, побратимами. В келиху з вином змішували свою кров… і випивали…

Очі дівчини округлилися, запломеніли вогниками цікавості і рішучості.

— А потім?

— Потім треба клястися. На вічну дружбу. Хто зраджує друга, того карає клятва крові. Де б він не був — на землі чи на морі, під водою чи під землею — всюди його наздожене страшна кара…

Вуста дівчини відкрилися, очі замріяно сягнули десь в безмежжя.

— Я згодна…

— Тоді сьогодні… Ввечері… О восьмій годині. Або краще о дев’ятій.

— Гаразд. Я прийду…

— Біля Володимира… Чуєте, Оленко?

— Чую, Миколо…

Вона пішла по алеї. Хлопець не зводив погляду з її трохи вуглуватої, милої постаті в простенькому синьому платті.

Вона зупинилась, оглянулась. Ледве помітно махнула рукою.

СНИ НАЯВУ

Микола йшов по вулиці і нікого не бачив. Він співав щось собі під ніс, всміхався до перехожих, дерев, весняного вітру. Зустрічні люди лаялися, натикаючись на нього, а потім, побачивши на його обличчі блаженну посмішку, говорили вслід, знизуючи плечима:

— Божевільний або п’яний… Не інакше…

А він міряв потертими черевиками Хрещатик, плив у святковому потоці юрби, марив наяву, забувши про все на світі.

Він знову побачить сьогодні ввечері її. Загляне в бездонні очі, торкнеться тремтливих рожевих пальців, почує ніжний хвилюючий голос. Як дивно, як неймовірно!..

Коли це сталося? Чи це завжди було?

Не можна повірити, щоб коли-небудь не існувало Оленки, не може бути, щоб Микола жив без неї. Вона існувала, йшла поряд, він знав про це, тільки не хотів турбувати її… Як це було?..

Кілька днів тому Микола одержав диплом в консерваторії. Він закінчив композиторський відділ. Були поздоровлення, був концерт, веселий галас товаришів, а потім — самотність. Друзі віднині йшли на свої облюбовані дороги. У Миколи теж був свій шлях. Він збирався їхати в рідне село над Дніпром, щоб там працювати в клубі.

Микола не одразу зважився на цей крок. Перед тим було багато шукань, роздумів, сумнівів. Шлях до великої музики почався з дитинства, коли він побував на симфонічному концерті в Києві. Той вечір в Пролетарському саду врізався в свідомість хлопця навічно. Сплелося все в єдиному гармонійному акорді — темно-синє небо над Дніпром, задумливі каштани і дуби, принишклі люди і могутній прибій райдужних звуків.

Микола сприйняв тоді музику, як рідну стихію, як лебідь вперше сприймає воду, як сокіл— повітряний простір, як сліпонароджений — перші промені безмежного розмаїтого світу після щасливої операції.

Виконували Бетховена. Героїчну симфонію. Ураган мелодії переслідував Миколу, не давав спати, сплітався з його повсякденним життям, змушував мріяти. І вже в сьомому класі він безповоротно вирішив стати композитором.

Дехто з дорослих насміхався над ним, подейкував:

— Закортіло Миколі бути лірником. На легкий хліб потягнуло. В колгоспі, бач, йому важко.

Паличкою махати, звичайно, легше, ніж вилами гній накидати…

Микола не розумів, що часто в тих словах треба було шукати не безпричинну злобу, а багатовіковий біль за втраченими можливостями, гнів стихії, яку так довго тримали в полоні, не даючи їй достойної роботи. І хоч хлопця проводжали в Київ не лише глумливими, а й добрими, сердечними словами, він довго зберігав у душі гіркоту, образу і навіть мстиве бажання — довести насмішникам, що вони обмежені, грубі люди.

Та згодом плетиво образи, дитячої гордості і наївних бажань розвіялося назавжди. Добрий імпульс цьому дало останнє побачення з учителем співів Яковом Степановичем. Це було на третьому році навчання в консерваторії. Микола приїхав до рідного села на канікули. Йому передали, що Яків Степанович дуже хворий і незабаром помре. Микола відвідав його в невеликій хатині біля школи.

Надовго хлопець запам’ятав той вечір, висхлі руки вчителя, його ледве чутний голос і дивні, потойбічні очі. Погляд їх був прозорий, ніжний і вимогливий.

— Я радий, що ти прийшов, Миколо, — шепотів учитель. — Хотілося перед смертю сказати тобі кілька слів…

— Ви не вмрете, учителю…

— Не говори зайвого, — спокійно заперечив Яків Степанович. — Треба завжди бути щирим… а тим більше перед кінцем…

Помовчавши, вчитель запитав, дивлячись в очі юнака:

— Ти любиш музику, Миколо?

— Дуже, Якове Степановичу…

— Я знаю. Бачу… Думаю, що станеш добрим композитором… Тільки скажи… де ти будеш жити?.. Працювати?..

— Не знаю, — розгубився Микола, — Може, в Києві…

— В Києві, — повторив учитель. — Чому так тягнуться в місто? Для чого? Ну, я розумію тих, хто збирається стати слюсарем, токарем… працювати на заводах чи в установах… А ти… чого ти там шукаєш?

Микола мовчав, захоплений зненацька справедливим докором. Вчитель взяв його руку в свою висохлу гарячу долоню і палко зашепотів:

— Я не хочу тебе ні в чому переконувати… Якщо в душі людини живе зерно добра і правди, то воно розквітне… обов’язково. Я хочу, щоб ти правильно зрозумів мене… Ти свою музикальну душу одержав тут, серед трударів землі, села. Згадай, Миколо, що народ вічно зберігає в лоні своєму пісню і казку… а з того чудового джерела брали початок наші великі піснярі… так було завжди… І ти не повинен бути винятком…

Старенького вчителя поховали над Дніпром, на старому цвинтарі. На свіжу могилу спадало жовте листя, в небі пливло бабине літо. Було сумно і ясно. Микола дивився у далину і потай дивувався, що йому не хотілося плакати. Навпаки, в душі дзвеніла радісна струна. І в її звучанні чувся Миколі голос старенького вчителя, який говорив, що життя продовжується, народжується, розвивається… Що треба йти в середину його потоку, а не крутитися у вирі, хай навіть дуже великому…

Хлопець зрозумів Якова Степановича… А може, просто відкрив цю думку в своїй душі — повернути те, що здобув, назад, в те джерело, звідки вийшов. Останній рік був сповнений роздумами, суперечками з товаришами, боротьбою з самим собою.

І ось прийшло остаточне рішення. Він повертається до рідного села. Дехто сміявся, кажучи, що працювати в сельбуді з освітою композитора все ’дно, що грати симфонію на балалайці, та Микола не зважав на це. Він знав, куди йде, бачив мету, далекі обрії майбутнього. Тільки чогось ще не вистачало. Серце бажало, щоб поряд хтось ішов… в житті, в мріях, в дерзанні…

І ось… зустрілася вона.

Микола у трамваї протискувався до виходу. Схилився до якоїсь дівчини, ввічливо запитав:

— Ви зійдете тут?

— Ні.

— Дозвольте пройти.

— Прошу…

Микола ступив на східці, випадково оглянувся. І остовпів.

На нього зиркнули великі сині очі, обрамлені чорними віями. Над ними крильми розліталися густі брови, що зрослися на переніссі. Дівчина ніяково всміхнулася. Трамвай зупинився. Кондукторка назвала зупинку, смикнула за мотузку дзвінка.

— Вам сходити? — тихо озвалася дівчина.

Микола не рухався з місця. Він стояв стовпом, несміливо поглядаючи на неї. Що трапилося, хлопець не знав. Він тільки серцем усвідомлював одне: нізащо не можна залишити її, не познайомившись, бо не можна буде жити без неї. Трапилось таке, чого ніяк не збагнути… Але що робити, як звернутися до неї? Може, вона розсердиться, вилає, осоромить…


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: