Трамвай дійшов до Червоноармійської, зупинився. Дівчина глянула на Миколу, наблизилась до виходу. — Мені пора. Дозвольте… Вона вистрибнула з трамвая. Пролунав дзвінок. І тоді Микола, ні про що не думаючи, незважаючи ні на кого, кинувся вслід за нею.

Вона йшла по правому боці вулиці. Микола перейшов на лівий бік. Нервово м’яв у руках дипломну книжку, поглядав на дівчину, з кожною хвилиною втрачаючи сміливість… Дівчина помітила його, раз у раз поглядала на нього через вулицю. Це надало сміливості Миколі. Він вихопив з кишені блокнот, знайшов огризок олівця. Натикаючись на стовпи, на людей, похапцем почав писати:

«Дорога незнайомка…»

Зупинився, з досадою почухав потилицю. Банально! Ніби в якомусь сентиментальному романі. Та й що він їй напише? Що хоче зустрітися! Що вона йому подобається? Хіба можна передати словами те почуття, яке виникло в душі, коли він сам не може дати йому назви?

Микола рішуче порвав листочок, подивився знову на правий бік вулиці. Дівчина зникла. Погляд хлопця не бачив її серед потоку людей. Ех, розтяпа! Боягуз!

Микола метнувся через вулицю. Він не зважав на свисток міліціонера, на сигнали автомашин. Метушився серед людей, заглядав у лиця дівчат. Нема! Він був ладен рвати волосся на голові. Що ж тепер буде? Як він без неї житиме? Хіба знайдеш її у великому місті, не знаючи навіть ім’я?

І раптом Микола побачив її. Дівчина стояла біля сатураторного візка і пила газовану воду. Дивилась на нього. І Микола відчув якимсь невідомим чуттям, що вона чекає його, хоче, щоб він підійшов.

Хлопець рішуче догнав її, пішов поруч. Вона не обернулась, тільки матово-біла щока її запаленіла. Вони вийшли до Ботанічного саду. Тут було затишно. На голови перехожих падали одцвітаючі свічки каштанів. Плакучі верби пестливо торкалися ніжно-зеленими косами людських плечей і облич.

Микола кашлянув. Дівчина зупинилася, підняла вгору вії. Їхні погляди зустрілися… і не могли розійтися. Хлопець не бачив ні стоптаних білих черевиків, схожих на козячі ратиці, ні старенького плаття. Він купався в синьому джерелі, що струмилося з новоодкритого світу — світу її очей. Біля серця солодко защеміло, воно билося глухими, лункими ударами, ніби теж хотіло пробитися в юний, весняний світ, щоб побачити її… її… Вона… Одне слово… і більше не треба жодних. Вона! Одна в цілому бутті! Вона марилась в снах, мріях, видіннях, в музиці, в піснях, вона малювалася на сторінках книг, дивилася а блакиті неба, з квітів, обзивалася в шепоті дерев, в подиху травневих вітрів…

А тепер вона стоїть перед ним в образі дівчини. І Микола знає, відчуває, що це не перша зустріч, — він знає, що так було вічно… завжди… Та й справді — хіба без неї можна жити? Хіба вона може не існувати? Розлука буває не назавжди… І вони теж були в розлуці… А тепер зійшлися. Навіки… Довго стояли вони, зачаровано дивлячись одне на одного.

— Я… Микола…

— А я… Оленка, — почувся несміливий голос. Микола аж засміявся від щастя. Оленка!

Оленка! Яка гармонія в одному слові. Оленка! Ціла симфонія в цьому імені! Саме це ім’я марилось і в снах, і наяву…

Три дні зустрічалися Микола і Оленка. Ходили по алеях над Дніпром, між рядами каштанів і лип, і все говорили, говорили. Про свої мрії, про навчання, про музику, книги. І лише про почуття, яке в обох пломеніло в очах, рвалося з грудей, чулося в кожному русі, в кожному погляді, не говорили…

Хлопці в гуртожитку помітили незвичайний стан Миколи. Роз’їжджаючись додому, жартували:

— Еге, закохався Горенко… Прощай тепер сільський клуб. Не поїде ентузіаст на ниву народну!..

Микола, справді, відкладав поїздку додому. Він повертався з побачення, бив себе кулаками по голові, картав за те, що не сказав Оленці того, що думав, писав вірші. В одному з них він намагався виправдати свою несміливість.

Та ось сьогодні допомогла воскресла бджола. Микола вирішив більше не ждати. Він летів по вулицях Києва, мов на крилах. В душі органом звучало тільки одне: сьогодні він знову буде бачити Оленку, дивитиметься в її ніжні очі, чутиме тихий, грудний, неповторний голос.

Він згадав про клятву крові? Еге, треба ж дістати вина! Чи вистачить грошей? Микола вивернув кишені, знайшов дві потріпані троячки, один карбованець і жменю мідяків. Сім карбованців і сорок копійок. На дороге вино не вистачить. Ну та дарма… Хай буде дешеве…

Микола рішуче повернув до «Гастронома»…

Мати Оленки працювала в аптеці продавцем. До неї зараз поспішала дочка, щоб поділитися своєю радістю. Оленка не пам’ятала жодного слова з того, що було переговорено з Миколою вчора, сьогодні. Вона пливла на хвилях п’янкої радості, самозабуття, бачила тільки якесь сяйво перед собою… і тим сяйвом був блиск його очей. Оленка не допускала думки про кохання. Вона не могла думати так. Це було соромно. Це було лиш на сторінках книг. А в них щось інше. Незрозуміле. Дивне… І приємне. Мертва бджола, яка потім ожила… Клятва крові…

Вона стріпнула головою, ніби відганяючи неймовірні видіння, тихенько засміялася. Хлопці довгими захопленими поглядами проводжали її. Оленка не бачила нікого. Музика любого голосу звучала в її вухах, в просторі ввижалися глибокі сірі очі, високий блідий лоб.

Оленка зайшла в аптеку, проштовхалася до ручного відділу. За прилавком стояла повна красива жінка з владним суворим лицем. Вона помітила дочку і строго осміхнулася. Вийшла з-за прилавка. Оленка кинулася до неї, цмокнула в щоку.

— Що з тобою? — здивувалася мати. — Ти якась чудна сьогодні! Очі горять… щоки червоні… Ти випадково не випила?..

— Що ти, мамусько, — зашепотіла Оленка. — Як могло тобі прийти в голову… Я хотіла сказати, що познайомилася…

— Познайомилася? З ким? — З хлопцем…

— Цього ще не вистачало, — занепокоїлася мати. — А хто він?

— Микола, мамочко!

— Я не про те питаю, дурненька! Хто він за професією?

— Композитор. Красивий, розумний… Якби ти бачила його, ти похвалила б мене…

— Композитор — це непогано! — строго сказала мати.

В цей час інша продавщиця гукнула:

— Маріє Іванівно! Мати оглянулась. До її відділу вже зібралася черга. Чувся незадоволений гомін.

— Приведи його завтра до нас. Я запрошу Олену Антонівну. Вона одразу скаже, чого він вартий. А тепер іди… Мені ніколи.

Оленка вийшла з аптеки, полегшено зітхнула. Вона сподівалася бурі, а вийшло все гаразд. Навіть можна буде познайомити Миколу з батьками. Ось тільки недобре, що мати запросить Олену Антонівну. Оленка не любила її. Це була п’ятдесятип’ятилітня обивателька, яка ніде не працювала, отримуючи пенсію за покійного чоловіка. Вона мала великий вплив на Марію Іванівну, і кожне слово її було законом для мами. Та дарма! Хай говорить, що їй заманеться. А сьогодні попереду — велика радість. Вони з Миколою знову зустрінуться, будуть ходити в сяйві зірок під кронами столітніх дерев, і в і н читатиме їй вірші про кохання, про дивовижні мрії, про наступні дороги життя…

І найголовніше — сьогодні таємнича, хвилююча клятва крові. При думці про неї душа Оленки завмирала в передчутті чогось невідомого, що мало змінити все її життя…