Дермот уже хотів стрибнути на нього, але Джек дістав з кишені страхітливий на вигляд револьвер.

— Це другий, — задоволене засміявся він. — Першого я поклав у шухляду твого комода, зразу ж як застрелив із нього старого Уеста. На що ти там дивишся через мою голову? На ті двері? Даремно. Навіть якби Клер і відчинила їх, — а для тебе вона могла б це зробити, — я підстрелив би тебе, перш ніж ти до них добіг би. Не в серце. Щоб не вбити, а тільки поранити, аби ти не зміг утекти. Я стріляю влучно, ти знаєш. Колись я врятував тобі життя. Дурень був. Ні, ні, я хочу, щоб тебе повісили, саме повісили. А ніж мені потрібен не для тебе. Він для Клер, чарівної Клер, такої білої і пухкенької. Старий Уест про це знав. Він для того сюди й приходив сьогодні, щоб переконатися: божевільний я чи ні. Він хотів заховати мене за грати, щоб я не накинувся на Клер із ножем. Я був дуже обережний. Я взяв його ключ і твій теж, вислизнув із танцювальної зали, тільки-но ми увійшли туди, поїхав до його будинку, зайшов туди відразу після тебе, вистрелив і негайно ж вийшов… Потім поїхав до тебе, залишив револьвер, повернувся до «Графтона» майже одночасно з тобою, а коли ми прощалися, поклав ключ назад до кишені твого пальта. Я не боюся тобі в цьому признатися. Більше ніхто не чує, а коли тебе вішатимуть, я хотів би, щоб ти знав: це зробив я… Боже, як мені смішно! Про що ти думаєш? Що ти, хай тобі чорт, там бачиш?

— Я думаю про те, що краще б тобі, Тренте, було не повертатись додому.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Оглянься.

Трент швидко оглянувся. У дверях до сусідньої кімнати стояли Клер і… інспектор Веролл.

Трент відреагував блискавично. Пролунав постріл — і влучив у ціль. Він упав поперек столу. Інспектор підскочив до нього, а Дермот, мов уві сні, дивився на Клер. Цілий рій думок, без видимого зв'язку, промайнув у його голові: дядько, їхня сварка, страшенне непорозуміння, — англійський закон про розлучення ніколи б не звільнив Клер від божевільного чоловіка, — «усім нам, певна річ, шкода її», домовленість між нею й сером Ейлінгтоном, яку хитрий Трент розгадав, її слова: «Жахливо! Жахливо! Жахливо!» Так, але тепер…

Інспектор випростався.

— Мертвий, — сказав він з досадою.

— Авжеж, — почув свій голос Дермот. — Він завжди влучно стріляв…

ДЖОН МОРТОН (1893–1965) — англійський письменник-гуморист і журналіст; протягом сорока років вів сторінку гумору в лондонській газеті «Дейлі експрес», друкуючи свої гуморески, пародії і фейлетони під псевдонімом Бічкоумер (людина без певних занять, нероба). Пропонована пародія на шаблонні детективні романи взята із книжки вибраного «Найкраще з Бічкоумера» (1963).

Переклад: Андрій Євса.

Перекладено за виданням: John В. Morton. Dead Man's Alibi. The Way it Was Not. English and American writers in Parody. Moscow, Raduga Publishers. 1983.

На мою думку, цей роман можна назвати найбільш життєвим і гуманістичним з усіх будь-коли написаних детективних творів. У ньому розповідається про одного багатого чоловіка, що жив у провінції і не був убитий у своїй бібліотеці. Саме так, не був убитий у своїй бібліотеці. В цьому ключ до захоплюючої таємниці. Отож не дивно, що це збило з пантелику не тільки місцеву поліцію, а й гострі уми Скотленд-Ярду. Факт відсутності в бібліотеці мертвого тіла так не в'язався з усіма припущеннями й був такий неймовірний, що викликаним на місце злочину досвідченим детективам довелося розламати там підлогу, стіни, стелю — геть усе, — аби знайти те, що, на їхню думку, мало там бути, — тіло вбитого чоловіка. Але марно.

Почніть читати цей роман сьогодні чи якогось іншого дня. Він називається «Алібі мерця», а написав його молодий письменник Нуллінгтон Феггот.

Джордж Бевз, старий провінційний полісмен, анітрохи не здивувався, побачивши яскраве світло, що лилося з високих вікон бібліотеки в будинку сера Генрі Фаззока. Була четверта година ранку, і невеличке селище Свігні-Сейнт-Вітус спало. Але досвідчений полісмен Джордж Бевз знав, чому там світиться. Не вагаючись, просто через гарно підстрижений лужок він пішов до освітлених вікон Свігні-Холу. Решта вікон у будинку були темні. Усі в домі спали. Але Бевз знав, що лежить поперек столу в тій освітленій кімнаті. Він знав, що знайде там тіло вбитого сера Генрі. Зібравшись з духом, тримаючи в руці записника, він заліз у прочинене вікно до кімнати й завмер на місці, втупивши очі в стіл. Завмер, приголомшений тим, що побачив. У розкішному кріслі також не було тіла. Не було ніяких слідів боротьби. Не було навіть тупого предмета біля телефону. Вибігши до вестибюля, Бевз ударив у великий бірманський гонг, щоб підняти на ноги всіх, хто був у будинку.

Бевз так завзято бив у бірманський гонг, що не більш як за двадцять секунд усі в Свігні-Холі були на ногах. Гості сера Генрі повискакували із своїх кімнат і, протираючи заспані очі, кинулися східцями вниз. Бевз зібрав і вишикував усіх у великій вітальні. Маленька місіс Кафлінг без кінця вигукувала:

— Я знаю, це вбивство! Когось убито!

— Ми заарештовані? — манірно розтягуючи слова, запитав лорд Слейвер.

— Не зовсім, — різко відповів Бевз. — Але я змушений усіх вас затримати. Залишати будинок нікому не дозволяється.

— А що сталося? — поцікавився Джон Тойл.

— У бібліотеці немає тіла, — відказав Бевз.

— Чому воно мало там бути? — запитала Мейбл Летарт.

— Яскраве світло о четвертій годині ранку, — прочитав Бевз із свого записника. — Ніяких ознак безладдя, ніякого тупого предмета.

— Але чийого тіла там немає? — озвалася Прюнелла Трайвет.

— Сера Генрі Фаззока, — відказав Бевз. — Питання стоїть так: якщо він не вбитий, то де його тіло?

Молодші покоївки Сейєрс і Крісті, почувши це, забились в істериці, а Бевз тим часом, за порадою начальника місцевої поліції, який сказав по телефону, що нічого не може збагнути, подзвонив до Скотленд-Ярду.

— Слухай, хлопче, — сказав один із Великої Дванадцятки Скотленд-Ярду, сер Бенджамін Корк («Великий Бен», як його називали в поліції), звертаючись до інспектора Нетудоя, — виводь-но ти свій розкішний спортивний автомобіль і катай до тієї богом забутої глухомані.

Красень Джек Нетудой, наймолодший з інспекторів, скривився так, наче йому дали нюхнути протухле яйце.

— Що там таке, сер? — запитав він.

— Вони не можуть знайти в бібліотеці тіло сера Генрі Фаззока. Ніяких слідів.

— І ніякої версії?

— Ніякої. У тім-то й річ. Якби була версія, ми б знали, з чого починати.

— І вбитий не лежить головою на столі, сер?

— Ні.

— А які мотиви, сер?

— Мотиви чого, хлопче?

— Того, що немає його тіла.

— Саме це тобі й треба з'ясувати.

За півгодини Джек Нетудой уже мчав по Грейт-Вест-роуд, витискаючи із свого довгого низького спортивного «танатоса-6» дев'яносто чотири милі на годину.

Джек Нетудой збуджено ходив по бібліотеці Свігні-Холу. Він двічі все переміряв, кожну річ посипав порошком для виявлення відбитків пальців і вивчив під мікроскопом.

— Ніщо не вказує на те, що тут узагалі хтось був, — зауважив він, кинувши гострий погляд на Бевза, і додав: — Крім вас. Є ще сліди ворони на алеї, але це навряд чи може пояснити відсутність тіла в бібліотеці. Для початку я допитаю місіс Кіквіч.

Місіс Кіквіч, гарна брюнетка, з'явилась у дверях на виклик Бевза. Вона була начебто схвильована.

— Отже, шановна пані, — почав Нетудой, — де ви були, коли вас збудив гонг?

— У ліжку, — зверхньо мовила місіс Кіквіч.

Хитрий Джек Нетудой спробував зайти з другого кінця.