Якусь мить обличчя її нічого не виражало. Але недовго. В її погляді промайнуло щось жахливе. Вона витягла губи й плюнула в мене. А тоді кинулась до будинку й грюкнула за собою дверима.

Я сховав свої майбутні двадцять п'ять тисяч до кишені жилета. Отже, дванадцять з половиною тисяч мені і стільки ж — Кейті Хорн. Уявляю собі її очі, коли я принесу їй чек! Вона покладе його в банк і чекатиме, коли її Джонні відпустять під заставу з Квентінської в'язниці.

Спортивний «форд» зупинився за двома іншими машинами. Чоловік за кермом сплюнув убік, узяв машину на ручне гальмо й, не відчиняючи дверцят, вискочив з машини. Це був здоровий чолов'яга у сорочці з короткими рукавами.

Я рушив сходами вниз, йому назустріч.

Переклад: Мар Пінчевський.

Перекладено за виданням: Raymond Chandler. Yuns at Cyrano's. Raymond Chandler. Trouble is my Business and Others Stories. Penguin Books. Ltd. 1960.

Тед Молверн любив дощову погоду; любив шелестіння дощу, його запах, його смак на губах. Вийшовши із свого двомісного «ласаля», він постояв трохи коло бічного входу до «Каронделета», тримаючи руки в кишенях просторого пальта із синьої замші, високий комір якого лоскотав йому вуха. Коли намокла сигарета в його зубах зашипіла й погасла, Молверн увійшов до готелю, проминув перукарню, аптеку-закусочну, парфюмерну крамничку, на полицях якої вміло підсвічені пляшечки вишикувались, мов балетна трупа у фіналі бродвейського шоу, і, обійшовши колону із золотими прожилками, ступив у застелену килимом кабіну ліфта.

— Добридень, Елберте. Оце дощик!.. На дев'ятий.

Худий, стомлений з вигляду хлопець у блакитній уніформі із срібними галунами та срібними ґудзиками притримав дверцята рукою в білій рукавичці й сказав:

— Отакої, містере Молверн, невже ви гадаєте, що я не знаю вашого поверху?

Не дивлячись, хлопець натиснув на кнопку з цифрою 9; коли ліфт спинився, він розчинив дверцята, а тоді раптом прихилився спиною до стінки кабіни й заплющив очі.

Молверн зупинився на виході й уважно подивився на нього своїми блискучими карими очима.

— Що з тобою, Елберте? Ти хворий?

Хлопець через силу посміхнувся.

— Працюю другу зміну підряд. Вертун занедужав. Це в мене, мабуть, через те, що я давно не їв.

Високий кароокий чоловік витяг із кишені зіжмакану п'ятірку і сунув її хлопцеві під ніс. Той вирячив очі, відштовхнувся від стінки, виструнчився.

— Та що ви, містере Молверн.

— Бери, бери, Елберте. Що важливіше — дружба чи якась там п'ятірка? Вважай, що я частую тебе обідом.

Він вийшов з кабіни й попрямував коридором. Ідучи, стиха пробурмотів:

— Ох, і тюхтій же ти, Молверне…

Чоловік, що вибіг йому назустріч, мало не збив його з ніг. Вискочивши з-за рогу, він сахнувся від Молверна вбік, протупотів до ліфта і, розчахнувши вже стулені дверцята, крикнув:

— Униз!

Молверн устиг помітити, що обличчя в нього під низько насунутим, мокрим від дощу капелюхом було бліде й напружене, близько посаджені чорні очі — зовсім безвиразні. Такі очі йому вже траплялося бачити раніше. У наркоманів.

Кабіна ліфта зникла, Мов грузило у воді. Молверн постояв якусь мить, дивлячись на те місце, де вона щойно була, а тоді пройшов далі коридором і завернув за ріг.

Двері номера 914 були розчинені, на порозі, головою в коридор, лежала дівчина.

Вдягнена в мерехтливу сталево-сіру піжаму, вона лежала на боці, прим'явши щокою ворс килима, і з густого, кольору стиглого жита волосся, укладеного бездоганними блискучими хвильками, не вибилося жодне пасмо. Вона була молода, дуже вродлива і начебто не мертва.

Молверн присів навпочіпки, доторкнувся до її щоки. Щока була тепла. Він обережно відгорнув їй з чола волосся й побачив синець.

— Оглушена, — процідив він крізь зуби.

Взявши дівчину на руки, Молверн заніс її через маленький передпокій до вітальні номера-люкс і поклав на широку велюрову канапу перед газовим каміном.

Дівчина лежала нерухомо, із заплющеними очима, і щоки в неї були синяві під косметикою. Молверн зачинив двері в коридор, обійшов і уважно оглянув весь номер, потім повернувся до передпокою і там, на плінтусі, помітив якийсь блискучий предмет. Піднявши його, він побачив, що це семизарядний малокаліберний пістолет з кістяною рукояткою. Молверн понюхав дуло, засунув пістолет до кишені й знову підійшов до дівчини.

Видобувши з внутрішньої нагрудної кишені прим'яту срібну фляжку, він відкрутив кришку, пальцями розтулив дівчині уста й хлюпнув віскі на дрібненькі білі зуби. Вона закашлялася, мотнула головою. Очі її розплющились. Вони були темно-сині, з бузковим відтінком. За мить у них засвітився вогник свідомості, але він ще ледь жеврів.

Дивлячись на неї, Молверн запалив сигарету. Дівчина ворухнулася знову. І за хвильку прошепотіла:

— Мені подобається ваше віскі. Дайте, будь ласка, ще трохи.

Він виніс із ванної склянку, налив у неї віскі. Дівчина через силу підвелася й сіла, приклала до чола долоню, застогнала. Потім узяла з його руки склянку і вправно вихилила її.

— Ще дужче сподобалося, — сказала вона. — Хто ви такий?

Голос у неї був низький, мелодійний. Молверн любив такі голоси.

— Мене звуть Тед Молверн, — відповів він. — Я мешкаю на цьому ж поверсі, в дев'ятсот тридцять сьомому.

— Я… я, певно, знепритомніла.

— Еге ж. Вас оглушили якимсь важким предметом, золотко. — Він пильно дивився на неї своїми блискучими очима. В кутиках його уст ховалась усмішка.

Очі в неї розширились і затяглися поволокою, захисною поволокою з тьмяної емалі.

— Я бачив того, хто зробив це, — докинув Молверн. — Від нього аж смерділо кокаїном. Тримайте свій пістолет.

Він вийняв пістолет з кишені й простяг їй на долоні.

— Певно, тепер мені доведеться вигадати для вас якусь казочку, — повільно промовила дівчина.

— Мені вона ні до чого. Якщо ви вскочили в халепу, я можу допомогти вам. За однієї умови.

— Якої ж? — Голос її звучав тепер холодно й гостро.

— Ви скажете, хто в цьому замішаний, — спокійно відповів він. Вийнявши магазин з рукоятки пістолета, він глянув на верхній патрон. — Кулі нікельовані, га? Бачу, ви знаєтеся на зброї, золотко.

— Чи не можна без «золотка»?

— Та можна було б. Якби я знав, як вас звуть.

Він усміхнувся до неї, підійшов до письмового столу й поклав на нього пістолет. На столі стояла оправлена в шкіру рамка з двома фотографіями. Спочатку він глянув на них побіжно, потім придивився уважніше. Миловида чорнява жінка й худий русявий чоловік з холодними очима; високий стоячий комір, широка краватка, зав'язана на великий вузол, і вузькі вилоги свідчили про те, що фотографію зроблено багато років тому.

Поки Молверн стояв, утупившись поглядом у портрет, дівчина за його спиною заговорила знову.

— Мене звуть Джін Едріен. Я танцівниця. Виконую власний номер у ревю в ресторані Сірано.

Молверн усе ще невідривно дивився на фотопортрет.

— Ми з Бенні Сірано давні знайомі, — озвався він неуважливо. — Це ваші батьки?

Він обернувся і глянув дівчині просто в очі. Вона повільно підвела голову. Щось схоже на острах майнуло в тих темно-синіх очах.

— Так. Вони померли багато років тому, — спокійно відповіла вона. — Наступне запитання?

Він хутко підійшов до канапи і став над дівчиною.

— Згоден, я стромляю свого носа куди не слід, — скоромовкою сказав він. — Ну то й що? Це моє місто. Колись мій батько тримав його в кулаці. «Старий Маркус Молверн, Друг Народу», — не чули? Цей готель — мій. Принаймні частина його — моя власність. А той нафарширований кокаїном бандюга, по-моєму, найманий убивця. То чом би мені не спробувати допомогти вам?

Русява дівчина тепер дивилася на нього з-під напівопущених повік.