Я вийшов з кімнати й причинив за собою двері.

З ноги Медера поволі текла кров, але небезпека йому не загрожувала. Поки я туго перев'язував носовичком його коліно, він дивився на мене божевільними від страху очима. У нього, мабуть, було порване сухожилля й розколота сама чашечка. Коли його поведуть вішати, він, певне, добряче накульгуватиме.

Я зійшов униз, постояв на веранді, дивлячись на дві машини перед будинком, потім перевів погляд на причали біля підніжжя пагорба. Сказати, де стріляли, міг би тільки той, хто проходив повз будинок. Та, як видно, ніхто нічого не помітив. У лісах довкола, мабуть, теж багато стріляють.

Я повернувся в будинок, глянув на допотопний телефон, що висів на стіні у вітальні, але дзвонити не став. Щось непокоїло мене. Я закурив, визирнув у вікно, і раптом якийсь примарний голос промовив мені просто у вухо: «Телескопи, Хетті… Телескопи…»

Я знову піднявся угору, до кімнати з акваріумами. Медер уже стогнав — протяжно, з хрипом. Та яке мені діло до такого душогуба, як Медер?!

Дівчина була мертва. Жоден з акваріумів не постраждав. Рибки мирно плавали в зеленкуватій воді, спокійні і незворушні. До Медера їм теж було байдуже.

Акваріум на літрів сорок із чорними китайськими телескопами стояв у кутку. Плавало там чотири рибки — такі великі, сантиметрів по десять завдовжки, вугільно-чорного кольору. Дві із них хапали на поверхні кисень, дві інші спроквола помахували плавцями, а коли вони поверталися до мене головою, банькаті очі робили їх схожими на жаб.

Я спостерігав, як вони тикають мордами в зелень, Що нею заріс акваріум. Кілька червоних озерних равликів чистили скло. Дві рибки на дні виглядали товстішими й ледачішими ніж ті, що плавали на поверхні. Цікаво, чому?

Між двома акваріумами лежав сачок з довгою ручкою. Я запустив його в акваріум, спіймав одного з телескопів і оглянув у сітці його сріблястий живіт. На ньому був рубець, що нагадував хірургічний шов. Я обмацав те місце й виявив під ним тверду ґулю.

Потім я дістав із дна ще одного телескопа. Такий самий шов, така сама тверда кругла ґуля. Тоді я виловив одну з рибок, що хапали повітря на поверхні. Ні шва, ні твердої круглої гулі. І спіймати цього телескопа виявилось важче, ніж двох попередніх.

Я випустив його назад в акваріум. Мене цікавили тільки два перші. Я люблю золотих рибок, як і решта людей, та діло — це діло, а злочин — це злочин.

Я скинув пальто, закасав рукава й узяв зі столу лезо, обмотане з одного боку лейкопластирем.

Брудна це була робота. На неї пішло хвилин п'ять. І ось вони в мене на долоні — сантиметрів два в діаметрі, ідеально круглі, молочно-білі. Вони сяяли тим внутрішнім світлом, якого не побачиш у жодному іншому камені. Це були Ліндерові перли.

Я прополоскав їх, загорнув у носовичок, відкотив рукава й надів піджак. Потім глянув на Медера, на його змучені болем і страхом очі, на зрошене потом обличчя. Чхати мені на Медера! Це був убивця, він катував людей.

Я вийшов з кімнати. Двері до спальні були все ще зачинені. Я спустився вниз, крутнув ручку телефонного апарата на стіні.

— Я дзвоню з будинку Уоллеса у Вестпорті, — сказав я. — Тут щось сталося. Треба викликати лікаря й поліцію. Ви можете нам допомогти? Дівчина відповіла:

— Я спробую знайти вам лікаря, містер Уоллес. Правда, на це піде час. У Вестпорті є дільничний полісмен. Викликати?

— Мабуть, викличте, — сказав я й повісив трубку. Все ж таки телефонний зв'язок у сільській місцевості має свої переваги.

Я закурив ще одну сигарету й сів у рипуче крісло-гойдалку на веранді. Невдовзі почулися кроки, і з будинку вийшла місіс Сайп. Якусь мить вона постояла, оглядаючи підніжжя пагорба, потім усілася у інше крісло. її сухі очі невідривно дивилися на мене.

— Гадаю, ви детектив, — поволі й непевно висловила вона припущення.

— Так, я представляю компанію, яка страхувала Ліндерові перли.

Жінка відвернулась й подивилась у далечінь.

— А я думала, що тут він матиме спокій… — промовила вона. — Що ніхто вже його не турбуватиме… Що це місце стане мовби притулком…

— Не треба було йому намагатися залишити в себе перли.

Місіс Сайп повернула до мене голову, на цей раз дуже швидко. Спочатку її обличчя нічого не виражало, але потім на ньому відбився переляк.

Я сягнув рукою до кишені, дістав носовичка й розгорнув його в себе на долоні. Вони разом на білому полотні. Двісті тисяч. Причина стількох убивств!

— Він міг би мати свій притулок, — промовив я. — Ніхто не хотів забирати в нього цей притулок. Але ж йому було мало!

Вона мовчки, невідривно дивилася на перли. Потім її губи сіпнулися. Голос став хрипким.

— Бідний Уоллі… — сказала вона. — Отже, ви все-таки знайшли їх. А знаєте, ви дуже розумний. Він убив десятки риб, перше ніж цього навчився. — Вона підвела на мене погляд. В її очах прозирав подив.

— Мені ця ідея не подобалася ніколи, — сказала вона. — Пам'ятаєте давню біблійну притчу про козла відпущення?

Я похитав головою.

— Це була тварина, на яку поклали людські гріхи, а тоді прогнали її в пустелю. Золоті рибки й виявились тим козлом відпущення.

Місіс Сайп усміхнулася мені. Та я не відповів їй усмішкою.

Тоді вона, все ще всміхаючись, почала розповідати:

— Розумієте, у нього були колись перли, справжні, і те, що він пережив, робило його, як йому здавалося, повноправним їхнім власником. Та навіть якби він знайшов їх знов, то однаково не мав би з них ніякого прибутку. Мабуть, поки він сидів у в'язниці, прикмети, за якими він міг би їх відшукати, змінились, і йому так і не пощастило знайти те місце в Айдахо, де він їх закопав.

Здавалось, чийсь крижаний палець водив по моїй спині вгору-вниз. Я роззявив рота й почув ніби чужий голос:

— Що-о?!

Місіс Сайп простягла руку й торкнулася пальцем однієї з перлин. Я все ще тримав їх на долоні, так наче це була поличка, прибита до стіни.

— І тоді він дістав собі оці, — провадила вона. — В Сіетлі. Вони порожні, наповнені білим воском. Я забула, як називається цей спосіб. Вони мають дуже гарний вигляд. Щоправда, я ніколи не бачила справжніх перлин.

— Навіщо вони були йому потрібні? — хрипко запитав я.

— Невже ви не розумієте? Адже це й був його гріх. Він хотів сховати його в пустелі. У цій пустелі. Він поховав їх у рибках. І знаєте… — Вона знов нахилилась до мене, й її очі засяяли. Потім дуже повільно й дуже серйозно додала: — Іноді мені здається, що зрештою, — може, торік чи й раніше, — він і справді повірив, ніби ховає справжні перли. Це вам про щось каже?

Я опустив очі на свої перли. Моя рука поволі стисла носовичок.

— Місіс Сайп, я проста людина, — промовив я. — Боюся, що зрозуміти ідею з козлом відпущення мені буде трохи важко. Гадаю, він просто силкувався сам себе обманути, як усяка людина, що багато в житті програла.

Жінка знов усміхнулася. Коли вона всміхалась, то здавалася гарною. Потім якось невимушено знизала плечима.

— Звичайно, у вас складається таке враження. А от я… — Вона розвела руками. — А втім, яке це має тепер значення? Можна мені зберегти їх на пам'ять?

— Зберегти на пам'ять?

— Ну, оці, липові перли. Адже ви…

Я підвівся. Старий спортивний «форд» без даху дерся на пагорб. Чоловік за кермом мав на грудях велику зірку. Шум двигуна нагадував гарчання старого лисого шимпанзе в зоопарку.

Місіс Сайп стояла з напіврозтуленою долонею і жалісно, благально дивилася на мене.

Я посміхнувся до неї несподівано люто.

— Що й казати, гарно ж ви оце зіграли свою роль! — промовив я. — А я, чорт забирай, мало не повірив. У мене вже аж мороз поза шкірою був пішов. Ось так, шановна! Але ви самі допомогли мені. Вам не дуже пасує слово «липові». І кольтом ви володієте вправно, й жалю не знаєте. Та й останні слова Сайпа були аж надто дивні. «Телескопи, Хетті… Телескопи…» Він би й не тривожився, якби камені були фальшиві. Та й не такий він дурний, щоб стільки морочити собі голову.