— Я пропала.

— Марґо!

— Мені кінець.

— Що сталося?

— Мій бізнесмен викидає мене на вулицю, до нього з Росії скоро приїде бізнес-леді.

Вона починає гірко ридати, захлинаючись сльозами й словами, що їй нема де жити, що доведеться повертатися в Лубни, сапати город і викладати біологію в школі. Потім Марґо замовкає, підводить розчервоніле лице з кислою усмішкою й з викликом каже «нічого, прорвемося». Ще після однієї вона жаліється, що їй дуже погано. Я ледве дотягую її до туалету, де вона пробльовується, потім запихаю під душ і кладу спати.

Пригадую, в далекому дитинстві: моя сім’я жила в невеликій кімнаті старої комунальної квартири з високими стінами. До батька вечорами приходив наш сусід, шістдесятилітній лисий інженер Григорій Линько, який хворів на бронхіальну астму (його жахливий кашель я часто чув серед ночі через стіну); він приносив під пахвою шахівницю і вони до глибокої ночі любили провести до десяти партій, а я, нудьгуючи, ходив біля них, деколи брав бавитися побиті фігури, поки не почнеться нова партія; одного разу серед фігур я помітив його балончик-інґалятор, який одразу припав мені до вподоби, і, непомітно вхопивши його, побіг гратися ним у загальний коридор до інших дітей; інґалятор забрали старші хлопці; я просив, благав повернути, а вони дражнилися і врешті-решт утекли з ним на двір; через півгодини в Линька почалася задуха. Батько мене жорстоко лупцював, трусив мною, вхопивши за плечі, ніби ненормальний, наче це могло змінити ситуацію. Матір також сварила; приїхала швидка; білі халати; після цього Линько при першій-кращій нагоді завжди ніби жартома бив мене по потилиці: деколи легко, а деколи боляче.

Тільки тепер я задумуюся над тим, які тортури переживав тоді Линько, у нашій кімнаті над шахівницею, хапаючись тремтячими руками за горлянку, розриваючи на собі верхні ґудзики сорочки, яка заважала йому дихати; батько вночі сказав матері — його слова пам’ятаю досі — «я боявся, щоб він не перерізав собі горлянку». Пригадую перелякані очі того нещасного і не відчуваю більше до нього ненависті за його болючі стусани та удари по потилиці, якими він мене щоразу переслідував; пригадую його російські матюки, які він привіз із далекої Тюмені, зі слівцями «гадьониш», «щєнок», «уродиш», «ублюдок».

Що там казати: дитинство пройшло в обломі. До того часу, коли я поступив на філософський факультет Київського університету, мій батько остаточно з’їхав у потрібному напрямку — у царство вічного похмілля, куди його забрала остання осінь Радянського Союзу; все своє життя він подарував хімічному заводові, якому віддав енергію юності, молодості, зрілості, мрії та надії, отримавши натомість, не враховуючи щомісячної норми молока за шкідливість, рак головного мозку, а перед тим — два десятиліття жахливих фізичних мук: спершу він осліпнув на ліве око, потім почав глухнути, потім посипалося волосся — несподівано, цілими пучками, потім почало ломити в кістках; майже щовечора його бездиханне тіло приносили додому невідомі люди, від яких тхнуло дешевою забігайлівкою. Невідомі люди, як я зрозумів трохи пізніше, чіплялися до матері і вона інколи пирскала зі сміху. Одного разу високого телепня з рудими вусами я застав у батьківській спальні, і, приставивши до його горла виделку, вигнав голим із квартири. Відтоді невідомі люди більше в нашій квартирі не затримувалися, бо я був готовим на все і часто уявляв, як заганяю кухонного ножа в черево довгого типа з рудими вусами.

Батько так і залишився у моїй пам’яті кволим, жалюгідним алкашем, який щодня жалівся на погане самопочування і який пропивав останню копійчину, яку матір намагалася приховувати на чорний день (як вона любила казати). Врешті, коли «чорний день» і прийшов, то ми не мали навіть за що купити для батька домовину, не кажучи про приготування більш-менш нормального столу для поминок. Ми жахалися, що припхається ціла родина і наперед побоювалися її чисельності.

Після похорону батька я дуже довго думав про розмноження родичів, яке мені нагадувало комашині колонії з кількісними й великими відгалуженнями: діти маминої рідної сестри виростають, женяться, народжують дітей, потім старіють, няньчать внуків, діти батькового рідного брата — також не пасуть задніх — не менш активно народжуються, виростають, як гриби, також паруються з іншими людьми, і вже дивись у них немовлята, а через кілька десятиліть — будуть інші новонароджені родичі; і цей процес нескінченний.

Я почав уникати родичів. Коли ми мали йти з матір’ю до них у гості — при першій же нагоді я тікав. Єдиний родич, із яким я інколи любив проводити час: старший від мене на вісім років двоюрідний брат Адам. Завдяки йому мене ніхто і ніколи не чіпав у школі та мікрорайоні, бо він був «бригадний». Адам був бандюком із угрупування АЯКС, назва якого походить від перших літер в іменах його організаторів: Адам — Яша — Костя — Саня. Згадуючи той час, я іронічно посміхаюся від цієї назви на честь грецького античного героя. Адам деколи брав мене відпочивати в бари за містом: я дуже любив, коли пригощав шашликами, бо вдома майже не було м’яса; потім підвозив на своїй «дев’яносто дев’ятій», наймоднішій у ті часи машині, до під’їзду і, як завжди, казав: «матері — привіт». Пригадую, як перешіптувалися сусіди і невпевнено зиркали на мене. Адам завжди любив жартувати: «Блатна житуха весела, але не довга». Коли я був на третьому курсі університету, його застрелили на «стрілці» в лісі львівські бандюки.

Востаннє я бачив родину на похороні тітки Марини, тоді я вже вчився, здається, на другому курсі в Києві. На тому похороні багато очей знову зирили незрозумілими, прохолодними поглядами, ненароком мені вдалося почути шепіт кількох старших родичок: от ледащо, в університеті вчиться, а мої — з ранку до ночі на ринку торгують. Після того я вирішив більше ніколи не бачитися з родиною.

Вже тиждень, як ти поїхала. Ми повністю розтратили твою поетичну премію, і через це я почуваюся незручно. Як не як — у тебе сім’я, дитина, купа клопотів, а ми так немилосердно спустили її в київських пабах. Ти заспокоювала мене, що все нормально, чоловік нічого не матиме проти, він взагалі сказав, щоб я у Києві «розвіялася».

Що зі мною відбувалося? Я жив, ніби окремо від свого тіла, а воно снідало, вечеряло, виходило на вулицю подихати свіжим повітрям перед сном, любувалося недоумкуватими собаколюбами, які алеями парку бігали за своїми великими, маленькими, мохнатими, худющими, аґресивними й тихими псами, ходило на роботу, втомлено вітаючись із колегами, читало дурненьким студентам лекції, випивало традиційну філіжанку кави за неприбраним столиком із залишками недоїдків в університетському буфеті, балакало на нудні академічні теми з дрозофілами, які завжди мають дурну звичку морщити при цьому лоба, ніби вирішують проблему ядерної безпеки людства; потім, виснажене від надмірного та інтенсивного спілкування, приходило додому, а перед цим, по дорозі, заходило на пошту, де абонементна скринька втішала скромним і водночас таким дорогим конвертиком.

Таке враження, що моя душа, думки, свідомість покинули моє тіло, але остаточно від нього не звільнилися; вони витали серед голосіївських дерев серед білих небесних островів які оспівував юний Рильський потім він ясна річ як справжній поет трохи сів на «стакан» ну який поет не любить випити тільки козли-кар’єристи не п’ють які пхаються в літературу зі своїм бізнес-планом але я не про те вони витали ніби незримі птахи я заплющував очі і виразно бачив їхні сполохані очі легкі крила трепет пір’їн подув осіннього вітру; я чекав нових і нових листів; ти писала завжди мало, переважно до десяти рядків, вибирала дивний папір жовтого кольору й шкарублою поверхнею, від неспокійного, трішки хаотичного почерку я сходив з розуму. Прочитавши листа, я очманілий, ніби на автопілоті, ніби не тямлячи, що чиню, заходив у магазин, купував продукти, традиційну пляшку пива й вареники з капустою швидкого приготування, кілька газет, які ніколи не дочитував, плентався додому, підіймався сходами на свій поверх, відчуваючи, як млість підкорювала моє тіло, відчиняв двері і заходив у тиху гавань свого помешкання. Я цілував твої листи, цілував їх щодня, інколи папір був мокрим від моїх радісних сліз, це тривало протягом кількох місяців, поки все не обірвалося, а я тоді ще нічого не знав, нічого не здогадувався, бився, ніби муха, в павутинні своїх страшних і відчайдушних здогадок, сумнівів, нарікань.