Я не розумів, що діється; щовечора задавав одне і те ж питання «чому?»; щоранку на твій абонемент кидав свіжого листа зі своїм відчаєм і щодня наражався на ворожу порожнечу моєї скриньки. Я не знав номера твого домашнього телефону, хоча Юра на моє прохання намагався про це довідатися в організаторів премії, яку ти отримала. В мене була лише твоя домашня адреса. Але я не наважувався надіслати листа, щоб це тобі не зашкодило, щоб твій чоловік не мав зайвих підстав тобі допікати, тому я писав лише на твою абонементну скриньку, писав щодня і щодня не отримував відповіді.

Юра мені казав, щоб я заспокоївся, що це дуже банальна історія, нема чого аж так перейматися.

Я опинився в пустелі, наодинці з непорушними пісками свого розпачу, своєї самотності. Щодня я казав собі, що це розплата за мої почуття, за зраду ідей і свого шляху, що пора повертатися у звичне русло і працювати; піски мого хаосу прокидаються від тривалої сплячки рушають накочуються хвилями валунами я бачу в них зламані дерева уламки будівель випадкові кінцівки і перекошені від болю незнайомі обличчя я бачу в них синьооку дитину власної юності яка потопає в безмежній жовтавій масі вона захлинається і хвиля вриває їй рота пісок потрапляє в западини очей і темний світ темніє ще дужче піщана ріка закручує жертву в останньому вирі я бачу руку що намагається знайти порятунок я заплющую очі щоб піски мої вгамувалися з кожним роком вони забирають найдорожче з кожним роком усе більше я сиротію.

Мені зараз важко описати свої минулі почуття, хіба що порівняти їх із першими краплинами дощу після тривалої літньої спеки, після довгого-довгого часу нестерпного чекання. Єдине незабутнє — це ніби непомітне повернення молодості, отієї непоборної віри в свої внутрішні сили, що окрилюють тебе, а світ здається ось-ось буде підкореним, у всьому буде поступатися твоїм бажанням. Це нагадує мені студентську юність, коли мої сумніви та думки витали між Ніцше й Анею, між Фреґе та Людмилою, між Берґсоном і якоюсь повненькою дурепою з ясними оченятами (я навіть забув, як її звати), між категоричними імперативами і тривогами Яни — «я, здається, вагітна…».

Яна… перша моя абсолютна зрада, перше абсолютне падіння. Я переступив таку межу, про яку раніше й не здогадувався. Яна лежала у своїй темній кімнаті, вся горіла від високої температури. На табуретці біля подушки — склянка води, таблетки, антибіотики. Вона шепотіла, що в нас може бути дитина. Дивилася палаючими очима й запитувала, чому я мовчу. Одна думка, що стану батьком — пробуджувала в мені паніку. Я цілував її сухі, гарячі губи з заплющеними очима, щоб не показувати страх у своєму погляді. Цілуючи, я відчував, як течуть її сльози, що залишалися на моїх щоках, устах і підборіддю. Я не міг нічого відповісти, я не знав відповіді, я хотів втекти від усього-усього. Три ангіни, які підкорювали Яну одна за одною і які вона ледве подолала, зробили свою справу: вагітність було зірвано. Яна помітила, як мені стало легше і як до мене повернувся гумор. Після цього одужання-звільнення між нами все почалося по-іншому. Спершу ми говорили скупими загадками й натяками, після ще двох-трьох зустрічей у нас не було сил на розмови, а потім не стало сил і на побачення. Яна сама мене кинула. Це сталося без моєї волі. Знаю, що в її очах я завжди буду негідником. Знаю, що мій шлях сам мене обрав і я мушу пройти його до кінця, навіть коли буду завжди самотнім і нікому непотрібним, коли поволі зістаріюся й буду немічним. Знаю і всіляко це підтримую. Я стаю негідником, коли зв’язуюся зі світом.

У ті неспокійні студентські роки я кидався, як ненормальний, у крайнощі: то в божевільному пориві витрачався на однокурсниць, полюючи за ними, немов азартний мисливець, то на тривалі періоди часу повністю ізолювався від життєвих утіх і зосереджувався натомість на серйозних ідеях та ученнях. Раніше я думав, що через жінок я так до пуття і не вивчив старогрецьку і латину, через них — бо вони звалюються як сніг на голову тоді, коли ставиш перед собою великі завдання, які з кожним днем починають в’янути, як вазони, котрих не підливають; відтак рослини моїх ідей усе меншали, меншали, поки зовсім не зникали як нетривка невиразна візія у випадковому сні. Тепер я розумію, що все це через мою слабку волю. Таке враження, наче в періоди інтелектуального окрилення та натхнення в мені розростався такий собі гумовий надувний Геракл, але моя воля завжди капітулювала перед панянками з нахабними й ніжними шпильками своїх хижих оченят, хтивих посмішок і пікантного підіймання грудей під час дихання; ця страшна зброя пронизувала в мені цього могутнього надувного велета, який з кожним днем випускав через діри свій дух, і ставав все далі спокійніший, байдужий і не міг ні на чому зосередитися.

Я знаю, що самодостатніх людей не існує, що рано чи пізно навіть сумирна й тиха особа покаже свою владу над іншою людиною, бо прагнутиме домінувати. Я відмовлюся від усіх своїх любовей задля того, щоб ні над ким не домінувати, задля того, щоб і наді мною ніхто не домінував. Я знаю: тільки самотність остаточне звільнення від будь-яких спокус бути рабом чи господарем тільки ідеї добровільна отрута від суєти моїми жінками мають стати тільки ідеї.

Який там моральний імператив? Я нездатний дати своїм діям об’єктивну оцінку, оскільки аналізую їх теоретично, ніби наукову проблему. Я не знаю, де та крихка межа, що розділяє добро і зло моїх вчинків. Не відчуваю її, бо не переживаю, не сприймаю серцем. Може, мої почуття поволі та безповоротно висихають, ніби калюжі на сонці? Як не дивно, мене це не лякає. Все людське мені притаманне, але воно найбільше дратує.

Знову стовбичу перед дзеркалом: обличчя виснажене й постаріле. Ніколи себе не запитував: може, я придурок і моє народження було наперед придуркуватим?

Зранку, збираючись на лекцію, мимоволі прислухаюся до виступу по радіо головного лікаря України. Він заявляє, що українцям катастрофічно бракує йоду, що вони мало їдять морської риби. Замислившись над цим, я жахаюся. Не пригадую, коли в останнє вживав продукти з риби! На роботу йду пригніченим. Я зовсім не дбаю про своє харчування. Перебуваючи на парі і дивлячись на студентів, як вони стурбовано й тихо записують за мною у свої конспекти інформацію, ніяк не можу позбутися ідеї необхідності риби в моєму харчуванні; це настільки відволікає мене від теми лекції, що я кілька разів збиваюся і прошу аудиторію нагадати мені, про що нещодавно йшла мова; студенти здивовано переглядаюся й нагадують мені обірвану думку; замислююся, силкуюся її продовжити, але через уявлення рибних філе, консервів і мороженого минтаю, ніяк не можу продовжити лекцію. Риба — щодня. Непогане гасло. Але мій щоденний голод — не гірша констатація.

Я прекрасно повечеряв: варена картопля в мундирах, салат із моркви по-корейськи, оселедець із овочевою приправою, трішки гоструватий для мого неспокійного шлунку, пляшка пива, а на завершення — розкішна, пахуча цигарка у м’якому кріслі. І тиша: така, як у лісі, але, на жаль, без густих і п’янких запахів дерев, кущів, землі, без пташиних голосів і без отієї тривоги, коли відливаєш під дубом і дивишся навколо, чи ніякий вошивий грибник не стежить за тобою.

Все це мало було не знівечене телефонним дзвінком. Я взяв слухавку і почув стурбований голос Олі — з Брюсселю! Моїм тілом пройшов мороз, я ніколи б не подумав, що вона зателефонує. Оля розпитує як у мене справи, що роблю, чи згадую її. Голос мій набуває неприродної глухоти, що я й сам починаю трохи соромитися за нього. Все це через те, що почуваюся винним перед Олею. Як би там не казали, але відмовлятися від любові, знищувати її — дуже важко і це не менш жертовне заняття, як і боротися за любов, оберігати як найбільшу цінність. За хвилину-другу розмови в мені розгулялася буря, я знову до болю відчув, наскільки мені дорога Оля. Я знову подумки почав жалкувати, що порвав із нею, і мимоволі виникла думка усе повернути, реставрувати, відновити з руїн, ніби Старе місто у Варшаві.