— Завтра о чотирнадцятій сорок…

— О'кей, мій друже! — Окайомов знову витер піт з лоба. — Вважайте, що ви уже вчинили подвиг. Де мої речі?

— У тій кімнаті, у шафі, де ви поклали їх.

— Несіть усе сюди!..

— Погасіть світло! — розпаковуючи згорток, тихо наказав за хвилину Окайомов і включив рацію. У напівтемній кімнаті зачервоніли вогники радіоламп. — Сядьте, мій друже, і мовчіть. Я зараз доповім про все начальству й уточню, коли приходить за нами підводний човен.

Кілька хвилин Окайомов сидів нерухомо, в думці складаючи текст радіограми, а потім швидко почав стукати ключем:

Окайомов переключив рацію і надів навушники.

Аксенчук бачив його напружене обличчя, ледь освітлене тьмяним світлом радіоламп.

У цю хвилину Окайомову здалось, що він немов бачить, як Барч і начальник центра читають радіограму. Ось вони прочитали фразу про креслення і перезирнулись. Барч сказав: «Бачите, я був правий, коли настояв, щоб заздалегідь відправили човен у той район».

Окайомов посміхнувся: «Я ж чудово розумію, містери начальники, що моя диверсія для вас дорожча за сотню таких, як я. І коли я все зроблю, ви охоче мною пожертвуєте. Але креслення вам дуже потрібні, дуже! Правда, я потім вас трохи розчарую, повідомивши вже особисто, що креслення загинули, скажімо, разом з Аксенчуком, який зробив непростиму помилку. Але все буде зроблено, і я стоятиму перед вами. І вам нічого не залишиться, як подякувати мені…»

Окайомов здригнувся і притиснув рукою навушники — йому відповідали:

Зірвавши з голови навушники, Окайомов схопився на ноги:

— Засвітити світло і налити чарки! Дорогий Аксенчук! Мені й вам бажають успіху. Нам надають двомісячний відпочинок. Це і є моя країна! За неї! — Вони випили. — А тепер, мій друже, спати! Спати! Завтра у нас нелегкий деньок!

— А все-таки, що мені треба завтра зробити? — тривожно запитав Аксенчук.

— Не хвилюйтеся, мій друже. Дрібничку! Вам не доведеться ні стріляти, ні кидати бомби, ані підливати отруту. Зараз ми лягаємо спати. На світанку я піду. Ви знаєте кафе на бульварі, навскоси від інституту?

— Знаю.

— Рівно о першій годині тридцять хвилин вам треба туди прийти. Я вас чекатиму.

— І все?

— Усе. — Окайомов зареготав. — Усе, дорогий, робиться дуже просто у наш вік атома. А тепер усі свої документи, разом із паспортом, знищіть. Ваш диплом у мене, а там тільки цей документ буде потрібний, щоб одержати гідну вас роботу. Давайте останню чарку вип'ємо за чоловічу хоробрість! І б'юся об заклад, що там, далеко звідси, ви ще не раз піднімете келих за нашу дружбу!

— Я за це хочу випити вже зараз. І за наш успіх!

— Молодець! Амінь!

— Ну, Потапов, що ви тепер скажете про Аксенчука? — вигукнув полковник Астангов, коли вони прослухали магнітофонний запис. — От молодець, га? Ви думаєте, йому було легко вести таку бесіду?

— Не думаю…

— Після цієї історії він усе своє життя побачить в іншому світлі.

— Ви генералові доповідали? — ухиляючись од цієї розмови, спитав Потапов.

— Так. Вирішили Окайомова брати в останню хвилину. Так би мовити, з максимумом доказів. Цілком ясно, що в годину тридцять він передасть Аксенчукові міну і накаже покласти її в інституті. Цілком зрозуміло і те, що механізм вибуху буде поставлено на такий час, щоб міна вибухнула, коли Аксенчук буде ще в інституті. Аксенчук потрібний йому і його начальству, як торішній сніг. І ось цей вузлик з часом вибуху нам треба розв'язати.

Адже він може поставити запал і з таким розрахунком, щоб вибух стався в наступну хвилину після того, як Аксенчук з'явиться в інституті. Про це нам треба добре подумати.

— А що коли ми візьмемо його там, у кафе? — запропонував Потапов.

— Думаєте, коли ми його візьмемо, він не схоче зробити собі приємність, підірватися разом з нами? Адже механізм він установить ще зранку, в кафе він цього не робитиме. А наше прохання розрядити міну він може й не виконати.

— Але це зможе зробити наш інженер.

— Рисковано, Потапов. У інженера буде дуже мало часу, а міна може виявитися з секретом.

— Але коли Аксенчук внесе міну в інститут, у інженера буде ще менше часу!

— От саме в цьому, Потапов, і вузлик. Ми мусимо продумати, як дістати додатковий час на знешкодження міни…

Незабаром у кабінеті полковника Астангова зібралася майже вся оперативна група Потапова. Всі намагалися триматись спокійно, але збуджений блиск в очах виказував, яке хвилювання переживали ці люди.

— …З квартири Аксенчука він вийшов уранці без чверті п'ять, — доповідав далі Потапов. — Ось знімок, як він виходить з дому.

Полковник Астангов узяв фотографію.

— Нахаба! Він абсолютно спокійний! — Полковник гидливо кинув знімок на стіл. — Далі…

— Пішки і зовсім не ховаючись він дійшов до приміського вокзалу і сів на першу електричку. Зійшов на дачній станції Академічний посьолок. Ми вже було перелякалися — чи не змінив він рішення і чи не зібрався атакувати дачу Вольського? Але він пішов у ліс і пробув там майже дві години. Працював над міною. Ось знімок, зроблений за допомогою телеоб'єктива. Потім…

— Стривайте… — перебив Потапова полковник. — Інженер Короленко, візьміть цей знімок. Подивіться, яка в нього міна? Може, знайома вам? Продовжуйте, Потапов.

— Потім він повернувся на станцію. Годину пробув у буфеті. Добре поснідав. Ось знімки… Поснідавши, він вернувся в місто і пішов у кіно на денний сеанс. Зараз він удруге дивиться «Ушакова»… Спостереження за ним триває.

— Чудово. Коли востаннє говорили з флотським начальством?

— Півгодини тому. Підводний човен у зануреному положенні увесь час курсує в нейтральних водах. Зрідка лягає на грунт.

— Чудово. Хай відпочиває, він теж матиме великі неприємності… — Полковник Астангов звернувся до інженера Короленка: — Ну, як? Знайома вам ця штука?

— Наче ні, товаришу полковник. — Кругле, як місяць, добродушне обличчя інженера почервоніло, мов у школяра, спійманого на невивченому. — Коли б у руках її потримати…

— Прийде час — потримаєте… — сказав полковник і замовк, щось обдумуючи.

— У мене є пропозиція, — сказав Потапов. — Аксенчук приходить у кафе в годину і тридцять хвилин. Він прийде, коли в кишені Окайомова лежатиме міна уже з підготовленим терміном вибуху. Скажімо, цей термін — дві години сорок хвилин, тобто час прийому Аксенчука Вольським…

— Ну-ну… — підганяв Потапова полковник.

— Так ось… Аксенчук приходить у кафе і повідомляє Окайомову неприємну новину — Вольський переніс час прийому: він повинен бути в нього за чверть друга.

— Так-так… далі…

— Перезарядити міну Окайомов уже не зможе, і ми виграємо цілих тридцять хвилин для обробки міни. Навіть на випадок, коли інженер Короленко одержить від Аксенчука міну і побачить, що загадка йому не під силу, в нього буде час вивезти міну в безпечне місце.

— Що ж, Потапов, це вихід! Дзвоніть Аксенчукові!

Окайомов справді був абсолютно спокійний. Він прекрасно знав цей уже не раз пережитий стан непохитної упевненості в успіху, який наступав у вирішальні години операції. Все, що мало статися, було перевірено найточнішими розрахунками і жило в ньому, немов поза його волею, коли мозок і нерви були вже вільні.

Він сидів у літньому кафе, з цікавістю розглядаючи навколишнє життя. Ось він подивився, як на підлозі кафе ворушаться сонячні плями променів, що пробилися крізь листя дерев. Потім з усмішкою стежив, як дві школярки, приставивши пошарпані портфельчики до ніжок стола, зосереджено їли морозиво: з'їли по одній порції, перезирнулися і замовили по другій. На піщаній стежці коло веранди поважно прогулювались голуби. Він накришив їм печива і дивився, як вони клюють крихти. У кутку кафе про щось теревенили з дуже серйозними обличчями офіціантки. З білими наколками на волоссі, вони були схожі на ромашки. На лаві перед кафе, впустивши газету, дрімав дідусь, його бриль зсунувся набік, і через це він мав вигляд бравого гульвіси. А трохи далі, з рогаткою в руках, причаївся хлопчина — він вистежував на дереві горобців.