Окайомов, спостерігаючи все це, раптом подумав: а що тут робитиметься, коли вибух висадить у повітря кам'яне громаддя інституту, що виднілося в далині. Що станеться з цими дівчатками? Як здіймуться голуби? Як упаде з лавки дідусь… Окайомов тихо засміявся і в цей час побачив Аксенчука, який поспішав до кафе. «Ну, мій любий Аксенчук, запам'ятовуйте ці хвилини, вони у вашому житті останні!»
Аксенчук, не здоровкаючись, підсів до Окайомова.
— Біда, — сказав він тихо: — Вольський переніс прийом.
Окайомов зблід, обличчя його скривилося від люті:
— Що-що?..
— Переніс, і все. Сам подзвонив. Треба йти зараз. Він чекає на мене за чверть друга.
Окайомов швидко прикинув час і заспокоївся.
— Ну що ж, хай буде так… — Він замовк, обдумуючи, як би, не викликавши підозри в Аксенчука, сказати йому, щоб він затримався в інституті якомога довше — словом, до вибуху. — Слухайте, дорогий друже. Говоріть з Вольським не поспішаючи, інакше він може відчути щось недобре. Спершу розкажіть йому, яких митарств ви зазнали, поки знайшли роботу. Наплетіть йому цілий мішок переживань. Потім… потім попросіть у нього поради — як вам, молодому вченому, знайти вірний шлях у науці. Усі вчені світила страшенно люблять повчати молодь. Потім — старе прохання про підтримку. Загалом, у мене все так розраховано, що ви повинні попрощатися з Вольським не раніше як у дві години сорок п'ять хвилин. Ясно?
— Ясно. А якщо він не підтримає розмови і все відбудеться швидше?
— Ну що ж, не вийде, то не вийде. Трошки порушиться мій план. А все інше без змін. Знаєте стоянку таксі коло булочної?
— Знаю.
— Коли вийдете з інституту, швидко — туди. Я чекатиму вас уже в машині. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— Не хвилюєтесь?
— Анітрохи. Сам дивуюсь.
— Ви — справжній герой. Тепер так… — Окайомов вийняв з кишені плисковатий предмет, схожий на коробку від акварельних фарб. — Це треба непомітно залишити там… Киньте в урну для сміття. Або забудьте в гардеробі. Можна упустити вже в тамбурі парадного, коли будете виходити. Одним словом, це повинно залишитись.
— Розумію…
— Ну, вперед, мій друже! Ідіть! — Окайомов підштовхнув Аксенчука, і той швидко пішов через бульвар до інституту. Окайомов дивився йому в спину і мимоволі лічив його кроки: «… Шістнадцять… дев'ятнадцять… тридцять…» Ось він перейшов вулицю і зник у під'їзді інституту.
Окайомов покликав офіціантку, розрахувався і повільно попрямував до стоянки таксі.
У тамбурі парадного Аксенчука зустрів інженер Короленко.
— Швидше давайте! — шепнув він і, схопивши міну, тут же в тамбурі розкрив її і, вставивши в око лупу, «як у годинникаря, почав розглядати механізм капсуля.
— Так, так… — шепотів він, і лоб його в цей час вкривався потом. — Контакт хімічний… новинка не дуже свіжа… Так, так… А де ж вхідний канал? Ось він, любий!.. — Короленко зробив щось у міні і, трохи прочинивши двері в вестибюль, гукнув: — Порядок!
Короленко й Аксенчук пройшли в вестибюль. Полковник Астангов потиснув руку Аксенчукові:
— Все йде прекрасно, Миколо Євгеновичу!.. Короленко, дякую вам!..
Окайомов, дотримуючись усіх правил вуличного руху, кругом обійшов перехрестя і підійшов до таксі. За ним з воріт будинку, що був трохи далі від стоянки машин, стежив Потапов.
Окайомов сів у таксі поруч з шофером:
— По західному шосе!
— А далеко? — перепитав шофер. — У мене бензину малувато.
Окайомов вилаявся, виліз із машини і підійшов до іншої:
— А у вас бензин є?
— Повний бак! — весело відповів шофер. — І на той світ вистачить! Сідайте!
Вирушивши зі стоянки, машина помчала в бік західного шосе.
І одразу з глибини двору в тунель воріт, де стояв Потапов, в'їхала «Победа», Потапов скочив у неї.
— Швидше! Он за тим таксі!
У цей час з інших воріт виїхали ще дві машини і пристроїлися вслід за потапівською… Таксі вирвалося на шосе, і тільки тут Окайомов помітив погоню. Він не зразу повірив у це.
— Збільшити швидкість, — спокійно сказав він шоферові.
— Це можна, шосе чудове!.. |
Окайомов крізь заднє вікно бачив, що три «Победи» відстали і незабаром сховалися за поворотом шосе. Минула хвилина, друга, і ось з-за повороту вилетіли всі три «Победи», вони невблаганно наближалися.
— Швидкість! — хрипло крикнув Окайомов.
— Даю на весь клапан, — похмуро відізвався шофер, який уже зрозумів, що відбувається щось недобре. Попереду виднівся ліс. Він був тепер для Окайомова єдиною надією на порятунок. Швидше до лісу і сховатися в ньому.
— Швидше! — люто прохрипів він і, вихопивши з кишені пістолет, сунув під бік шоферові. — Швидше, або… Я сам поведу! Швидше!
Шофер додав швидкості, стрілка спідометра переповзла через цифру «90».
Стиснувши руль побілілими від напруги руками, шофер пильно дивився вперед. Коли б Окайомов у цю хвилину подивився в його очі, він побачив би в них таке, що не дозволило б йому зволікати з пострілом.
Швидко наближався поворот, де шосе поринало у ліс. Поворот ближче, ближче, і… раптом ніби відмовив руль — машина не зробила повороту, диким стрибком перелетіла через глибокий кювет, перевернулася догори колесами, вдарилася об дерево, ще раз перевернулася і лягла набік.
Коли Потапов і три його співробітники підбігли до таксі, його верхні колеса ще крутилися. Потапов зазирнув крізь розбите бокове скло — Окайомов лежав, навалившись на шофера, обидва були непритомні.
— Швидко відчиняйте двері! — наказав Потапов.
Але не так-то просто було відчинити перекривлені від ударів дверцята — це забрало хвилин п'ять. Потапов не зводив очей з Окайомова; той лежав нерухомо. Нарешті дверцята відчинили, витягли з машини Окайомова і шофера і поклали їх на траву. Один із співробітників припав до грудей Окайомова.
— Що? — тихо спитав Потапов.
— Живий… Мабуть, струс…
Першим опритомнів шофер. Він трохи підвівся, побачив чекістів, усміхнувся і знову впав горілиць.
До місця аварії, завищавши гальмами, підлетіла санітарна машина, підбігли лікар і санітар.
— Шприц… ампулу… бинти… — наказував лікар.
І санітар, мов фокусник, блискавично діставав із сумки те, що було потрібне.
Окайомов поворушив рукою, трохи розплющив очі і його погляд зустрівся з поглядом Потапова. Диверсант заплющив очі.
Шофер в цей час уже сидів, притулившись до дерева, і очманіло поглядав на всі боки.
— Ну й номер! — сказав він.
Всі засміялись. Тільки Потапов напружено дивився в заплющені очі Окайомова.
Окайомов уже прийшов до пам'яті, але симулював непритомність: думав виграти на цьому час.
— Він опритомнів, — шепнув лікар Потапову.
— Я бачу, — голосно сказав Потапов. — Ну, Окайомов, годі! Однаково нічого не придумаєте!
Окайомов зробив різкий рух до коміра сорочки, де була зашита ампула з отрутою. Але Потапов вчасно перехопив його руку:
— Не треба, Окайомов, — вам шкідливо робити зайві рухи. Лежіть спокійно або ж киньте строїти дурня, вставайте і поїдемо в місто. Ми ж з вами дорослі люди і чудово розуміємо один одного. Гра скінчена!..
Окайомов підвівся на лікті. Санітар хотів йому допомогти, але шпигун відштовхнув його і повільно встав сам.
На міському кладовищі так тихо, що чути, як з розлогого клена падає багряний лапчастий лист. Вже по-осінньому холоднувате сонце, пробившись крізь поріділе листя, розкидало навколо золотисті плями. Сонячний промінь заграв на полірованому мармурі могильної плити, на якій вирізьблено:
ГОНЧАРОВ
ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ
Загинув при виконанні службових обов'язків
Коло могили, обкладеної давно зів'ялими вінками, на незручній, маленькій лаві сиділи полковник Астангов і майор Потапов. Вони прийшли сюди вже годину тому і весь час отак сидять, — не розмовляють, але, мабуть, думають про одне і тому не відчувають своєї мовчанки.