Зрідка Астангов поглядає на Потапова, бачить його зсунуті брови, уперто стиснуті губи і спрямовані в одну точку примружені очі…
На алеї почувся шелест листя під ногами людини, що швидко наближалася до могили. Астангов озирнувся — алеєю йшов чоловік у військовому й пильно поглядав на всі боки.
— Боюсь, Потапов, що це нас розшукують, — підводячись, тихо промовив Астангов.
— Так… час іти… — так само тихо відізвався Потапов і теж устав.
Полковник не помилився — чоловік у військовому шукав саме їх: начальник управління наказав терміново прибути до нього.