— Лабіскві, дочка Снаса, Великого Вождя й Повелителя Хмар, сьогодні ввечері запалює свій перший дівочий вогонь. Мака, донька знаменитого Овітса, Переможця Вовків…

Так було перераховано імена кільканадцяти дівчат, і три галасливих вісниці поплентались далі, щоб оголосити їх біля інших вогнищ.

Парубки, що заприсягалися ніколи не балакати з дівчатами, не цікавились наступним святом і, щоб виявити своє презирство, одразу почали ладнатися в дорогу, хоч Снас наказував їм вирушити тільки на другий день. Не погоджуючись з думками старих мисливців, Снас вирішив, що стадо оленів, слідами якого йде плем'я, поділилося. Парубкам було доручено розвідати це і пошукати другої половини великого стада.

Смок, занепокоєний тим, що Лабіскві запалювала вогонь, і собі пристав до парубоцтва. Але раніше він порадився з Малим і Мак-Кеном.

— Чекай нас там на третій день, Смоку, — сказав Малий. — А ми захопимо з собою начиння і собак.

— Але пам'ятай, — застеріг його Смок, — коли щось перешкодить нашій зустрічі, ви йдіть далі й виходьте прямо до Юкону. Якщо вам пощастить, то влітку прийдете по мене. Якщо ж мені пощастить, то я повернусь по вас.

Мак-Кен, що стояв біля свого вогню, показав очима на. скелясту гору, там, де високе західне пасмо заступало розлогу рівнину.

— Ото вона, — сказав він. — З південного боку — маленький струмок. Ми підемо ним угору. На третій день дістанемось туди. Де б ви не вийшли до струмка, то зустрінете нас або знайдете наші сліди.

Але Смоку не пощастило. Парубки змінили напрям, тоді як Малий і Мак-Кен простували з собаками до верхів'я струмка. Смок з парубками опинився за шістдесят миль на північний схід, натрапивши на слід другого стада оленів. Лише через кілька днів, коли вже добре смеркло, вони повернулися до табору. Падав сніг. Жінка, що стояла, лементуючи біля вогню, кинулася до Смока. В очах у неї була люта зненависть, і вона кляла його, лаяла й показувала на щось загорнуте в хутро, що лежало на санках.

Що трапилось, Смок міг тільки здогадуватися, і коли підійшов до вогнища Мак-Кена, то сподівався, що й тут його зустрінуть лайкою. Але, замість того, побачив самого Мак-Кена, що сумлінно жував шматок оленини.

— Я не вояк, — пояснював він плаксиво. — Але Малий утік, хоч зараз вони женуться за ним. Він бився, як лев. Але його піймають неодмінно. Тепер йому кінець, бо він підстрелив двох парубків, а третьому влучив прямісінько в серце.

— Знаю, — відповів Смок. — Я щойно зустрів удову.

— Старий Снас хоче бачити вас, — додав Мак-Кен. — Він наказав, щоб ви, як тільки повернетесь, одразу йшли до нього. Про вас він нічого не знає. Пам'ятайте, Малий тікав тільки зі мною.

Біля Снасового вогню Смок зустрів Лабіскві. Вона глянула на нього з такою ніжністю, що Смока охопив переляк.

— Я рада, що ви не тікали, — сказала вона. — Бачите, я… — Дівчина завагалась, але не опустила очей. — Я запалила свій вогонь. Звичайно, це тільки для вас. Збулося. Я кохаю вас дужче, ніж батька. Дужче, ніж тисяча Лібашів і Махкуків. Я кохаю вас більше, ніж будь-кого на світі. Я кохаю — як це не дивно — як кохала Франческа, як кохала Ізольда. Старий Четвероокий казав правду. Індійці так не кохають. Але у мене блакитні очі і біла шкіра. Ви теж білий. Ми білі обоє.

Ще жодна жінка не освідчувалась Смокові у коханні, і він не знав, що робити. Це навіть не було освідчення, його згоди тут не питали. Лабіскві все вирішила сама. Очі її сяяли так ніжно, що він дивувався, чому вона не обійме його і не покладе йому голови на плече. Нарешті він зрозумів, що, незважаючи на всю свою щирість і силу кохання, вона не знала, як виявити його. У первісних дикунів це відбувається інакше. Тому їй ніде було навчитися. Вона щебетала про щастя кохати, а він силкувався примусити себе сказати їй правду. Бо ж саме була нагода.

— Але послухайте, Лабіскві, — почав він. — Чи ви певні, що знаєте від Четвероокого всю історію кохання Паоло й Франчески?

Вона сплеснула руками і засміялася, непохитна в своєму щасті.

— Хіба ще не кінець?! Я так і знала, що то ще не все про кохання! Я багато думала з того часу, як запалила свій вогонь, я…

Тут крізь густу пелену лапатого снігу підійшов Снас, і Смок втратив нагоду.

— Добривечір, — буркнув похмурий Снас. — Ваш товариш тут заварив кашу. Я дуже радий, що ви розумніший.

— Може, скажете, що трапилося? — спитав Смок.

В густій бороді грізно блиснули білі зуби.

— Звичайно, скажу. Ваш товариш убив одного з моїх людей. Цей покидьок Мак-Кен здався при першому пострілі. Він ніколи вже не тікатиме. Та й вашого товариша доженуть мої мисливці. Він ніколи не дійде до басейну Юкону. Що ж до вас, то ви спатимете відтепер біля мого вогнища. Я сам буду пильнувати вас.

Тепер становище Смока було досить скрутне. Він бачився з Лабіскві частіше, ніж коли, її привабливість і невинність, та щире кохання лякали його. Вона одверто дивилася на нього закоханими очима, і кожний погляд ніжно голубив його. Він ніяк не міг наважитися сказати їй про Джой Гастел. Все лихо було в тому, що Лабіскві й справді була напрочуд гарна. Така, що не можна було одвести очей. Хоч його й мучило сумління, та мусив визнати, що всі ці зустрічі йому приємні. Вперше в житті він заглядав у жіночу душу, така ясна вона була в Лабіскві, така невинна і чиста, що він читав у ній, як у книзі. Вся первісна чеснота була в ній, не зіпсована ні умовностями, ні брехнею. Пригадався йому Шопенгауер, і Смок знав тепер, що той його сумний філософ не мав рації. Знати жінку так, як Смок знав Лабіскві, це значить переконатися, що всі ненависники жінок несповна розуму.

Лабіскві була просто-таки надзвичайна, а проте поруч з її обличчям невпинно поставало обличчя Джой. Та володіла собою, знала, як триматися, знала всі заборони цивілізації, але в його уяві Джой малювалася такою ж чесною, як і Лабіскві. Дивлячись на одну, він порівнював її з другою. На всіх жінок на світі дивився вій тими очима, що заглядали тепер в душу Лабіскві при світлі Снасового вогнища в країні снігів.

І Смок пізнав самого себе. Він пригадав усе, що знав про Джой Гастел, і був певен, що кохає її. Але його захоплювала й Лабіскві. А що ж тоді це, як не кохання? Він не міг добрати до цього ніякої іншої назви. Це було теж кохання. Це мусило бути кохання. І він був дуже вражений, збагнувши, що він схильний до полігамії. Він чув по студіях Сан-Франціско твердження, що один чоловік може кохати одночасно двох, а то навіть і трьох жінок. Але не вірив цьому. Як міг він цьому вірити, коли не мав досвіду? Тепер справа стояла інакше. Він справді кохав двох жінок. Здебільшого він був перекопаний, що кохає Джой Гастел дужче, але бували й такі хвилини, коли він думав, що дужче кохає Лабіскві.

— На світі багато жінок, — сказала якось вона. — І всі вони кохають чоловіків. Вас, мабуть, багато кохало?

Смок не відповів.

— Скажіть мені, — домагалась вона. — Хіба не так?

— Я ще ніколи не був жонатий, — викручувався Смок.

— І у вас більше нікого нема? Ніякої іншої Ізольди десь там, за горами?

Тут Смок і зрозумів, що він боягуз. Він чомусь збрехав. Проти волі, але збрехав. Він захитав головою, ласкаво посміхнувшись, і, певно, й сам не відав, скільки ніжності було в його очах, бо Лабіскві раптом вся аж засвітилася щастям.

Він виправдувався сам перед собою, заспокоював себе облудними доказами, — але ж він не був спартанцем, щоб розбити її серце.

Снас теж частенько бентежив його.

— Кому приємно бачити свою дочку заміжжю? казав він Смокові. — Особливо людині чутливій. Це важко. Одна думка про це й то вражає. Але життя є життя, і Маргеріт теж мусить колись одружитися.

Він трохи помовчав, а потім провадив:

— Я сувора, жорстока людина. Проте закон для мене святий, і я справедливий. Тим більше, що тут, серед цього первісного народу, я сам закон і справедливість.