Що він хотів сказати, Смок так і не довідався, бо його раптом перепинив вибух дзвінкого, наче срібло, сміху Лабіскві, що весело бавилась з вовченям у наметі. Обличчя Снаса скорчилось від болю.

— Я можу стерпіти це, — похмуро бубонів він. — Маргеріт мусить вийти заміж, і дуже добре, що ви опинилися тут.

Лабіскві саме вийшла з намету і підійшла до багаття з вовченям на руках; її наче магнітом тягло подивитися на милого, а в очах так і сяяло кохання, якого ніхто не навчив її ховати.

— Послухайте, — сказав Мак-Кен. — Ось і весна, сніг скоро вкриється настом. Найліпший час для мандрівки, якби не весняні гірські хуртовини. Я знаю їх. І з кимось іншим нізащо не тікав би о цій порі, та з вами наважився.

— Але ж ви не зможете бігти, — заперечував Смок. — Ваш хребет став м'який, ніби мозок у ньому розтопився. Якщо я й тікатиму, то тільки сам. А можливо й не буду тікати. М'ясо оленів смачне, а скоро прийде літо, будемо їсти лососину.

— Ваш товариш помер, — казав Спас, — мої мисливці не вбивали його. Вони знайшли його тіло в горах. Він замерз під час хуги. Жодна людина не може звідси втекти… То коли ми справлятимем ваше весілля?

— Я пильную за вами, — казала Лабіскві. — У вас глибокий смуток в очах. О, я добре знаю ваше обличчя! На шиї у вас є маленький шрам, якраз під вухом. Коли ви щасливі, куточки рота піднімаються вгору. Коли ж вам сумно, вони спускаються вниз. Коли ви посміхаєтесь, я бачу три-чотири промені в куточках очей, коли смієтесь — шість. Іноді буває навіть сім. А от тепер немає жодного.

Я ніколи не читала книжок бо не вмію читати. Але Четвероокий багато дечого навчив мене. Англійську мову я добре знаю. Це він мене навчив. В його очах я теж бачила сум і журбу за світом. Він часто журився. Хоч тут і гарне м'ясо, і риби вдосталь, і ягоди є, і коріння, і борошно буває, проте він журився за своїм краєм. Невже й ви тужите за ним? Четвероокий не мав тут нікого. А ви ж маєте мене. — Вона зітхнула й похитала головою… — Четвероокий помер з журби за своїм краєм. Якщо ви житимете тут завжди, то теж помрете з журби? Я не знаю вашого краю. Чи не хочете й ви тікати?

Смок не міг говорити, але вона бачила відповідь у журливих куточках його вуст.

Проминула хвилина мовчання. Вона, мабуть, боролася зі своїм почуттям, а Смок кляв себе за нерішучість, за нездатність сказати правду, за те, що мовчав про кохання до іншої жінки.

Знову Лабіскві зітхнула.

— Ну, гаразд. Я так кохаю вас, що навіть не боюся батькового гніву. А в гніві він страшніший за гірську завірюху. Ви розповіли мені, що то кохання. Ось вам доказ кохання. Я допоможу вам втекти.

Смок тихо прокинувся. Теплі маленькі пальчики торкнулися його щоки і ніжно лягли на вуста. Хутро, притрушене інеєм, залоскотало обличчя, і хтось тихенько сказав йому:

— Ну, ходімте!

Він обережно сів і прислухався. Сотні вовкодавів вже виводили свої нічні пісні, але навіть крізь це виття Смок почув рівне Снасове дихання.

Лабіскві легенько потягла його за рукав, і Смок зрозумів, що вона хотіла. Він узяв свої мокасини й вовняні шкарпетки і виповз на сніг. Минувши вогнище, що вже пригасало, вона показала йому на взуття і, поки Смок узувався, сама повернулася до намету, де спав Снас.

Помацавши рукою годинника, Смок дізнався, що була перша година ночі. Зовсім тепло, подумав він, не більше як десять під нулем. Лабіскві вернулася й повела його темними стежками серед поснулого табору. Ступали легко, як тільки могли, і все ж сніг рипів під мокасинами, але звуки губились серед собачого виття.

— Тепер ми можемо говорити, — сказала Лабіскві, коли останнє вогнище лишилося позаду.

При світлі зірок вона глянула йому в обличчя. Смок раптом помітив, що вона щось несла, і, поторкавши, довідався, що то його лижви і рушниця, два пояси з набоями і постіль.

— Я все приготувала, — сказала Лабіскві і радісно засміялась. — Ще два дні тому я зробила схованку. Там є м'ясо, борошно, сірники та лижви, на яких краще йти по твердому насту. О, я вмію ходити снігом, ми підемо швидко, коханий.

Смок не зміг нічого сказати. Досить несподіваним було те, що вона влаштувала втечу, але щоб і вона наважилась тікати з ним, цього він зовсім не сподівався. Не знаючи, що далі чинити, він мовчки позабирав од неї речі, а потім обняв і пригорнув до себе.

— Бог добрий, — шепотіла Лабіскві. — Він послав мені милого.

Але Смок виявив досить мужності, щоб не сказати, що хоче тікати сам. І поки він зважився щось мовити, усі згадки про ясні, сонячні країни зникли й потьмарились в його пам'яті.

— Давай вернемось, Лабіскві, — сказав він. — Ти будеш мені за дружину, і ми житимем завжди з твоїм народом.

— Ні! Ні! — загукала вона, а тіло її, що було в його обіймах, аж здригнулося. — Я знаю. Я багато думала. Журба за рідним краєм краятиме тобі серце. Четвероокий помер від цього. І ти помреш. Всі; люди з ваших країв сумують. Я не хочу, щоб ти помер. Ми підемо на південь і подолаєм снігові гори.

— Моя люба, — змагався Смок, — ми мусимо вернутися.

Вона притулила йому рукавицю до вуст.

— Ти кохаєш мене? Скажи, що кохаєш.

— Я кохаю тебе, Лабіскві. Ти моя мила, моє…

Знову рукавиця не дала йому говорити.

— Ми підемо до схованки, — сказала вона рішуче. — Це за три милі звідси. Ходімо.

Він опирався, та вона тягла його за руки, його ж спокушало сказати про ту другу жінку, по той бік південних гір.

— Було б велике лихо тепер вернутися, — казала вона. — Я… я… дикунка, і я боюся того світу, але ще більше боюсь за тебе. Це якраз те, що ти казав. Я кохаю тебе дужче, аніж кого іншого. Я кохаю тебе дужче, ніж саму себе. У мене тільки й думки, що про тебе. І вони такі яскраві ті думки, їх так багато, як зірок на небі… Я не можу навіть висловити цього. Вони ось тут — дивись!

Кажучи це, вона стягла його рукавицю і просунула руку собі під парку, до серця, міцно-міцно притиснувши до грудей.

Смок довго мовчки наслухав, як билося її серце, бо розумів, що воно б'ється для нього, що тьохкання його — це кохання. Потім поволі, все ще держачи його руку, вона відхилилась й пішла до схованки. Смок не міг далі опиратися. Наче те серце, що билось під його долонею, вело його за собою.

Поверхня снігу, що відтавала за день, вночі замерзала, тому була така міцна, що вони швидко бігли на своїх лижвах.

— Ось тут, в гущавині, схованка, — сказала Лабіскві.

Але раптом схопила його за руку, боязко затремтівши з несподіванки. За деревами весело стрибало полум'я невеличкого багаття, а біля нього сидів Мак-Кен. Лабіскві щось пробубоніла по-індійськи, і це так скидалося на ляскання батога, що Смок збагнув, за віщо Четвероокий прозвав її гепардом.

— Я боявся, що ви втечете без мене, — виправдувався Мак-Кен. Його маленькі очиці лукаво блимнули. — Я слідкував за дівчиною й, коли побачив, що вона ховає лижви та їжу, теж пішов. Я захопив свої лижви, одіж і харч. Багаття? Не турбуйтеся. Табір спить, а чекати було холодно. Ну що, одразу й помандруємо?

Лабіскві швидко глянула на Смока і так само швидко винесла свій вирок. Хоч у коханні вона поводилась, як дитина, зате тепер показала неабияку рішучість.

— Мак-Кене, ти собака! — зашипіла вона, і очі її дико блиснули. — Я знаю, що ти ладен сполошити табір, якщо тебе не візьмуть. Гаразд. Ми візьмемо тебе. Але гляди. У мене батькова вдача. Будеш робити все, що скажуть. Будеш коритися. А якщо здумаєш огинатись, то краще тобі сидіти вдома!

На світанку вони опинилися в смузі шпилів, що лежали між розлогою рівниною й горами. Мак-Кен запропонував поснідати, але вони йшли далі. Так вони йтимуть, поки сніг, підтанувши на сонці, не стане крихкий. Тоді й снідатимуть.