— Пха! — вигукнув Дгаму. — То довелося б тобі добитись у джунглі межи гадюки. Але й туди б прийшли білі й здерли з тебе шкіру, бо мали б тебе за гадюку.

— Га-га! — засміявся Жаба. — Га-га-га!

— Дайте йому спокій, — мовив співчутливо Тікірі. — У нього велика печаль. А крім того, він, можливо, й має рацію, коли не брати до уваги, що хоче шукати якесь море без узбережжя. Це, зрозуміло, пусте, але я піду з ним і тішитиму його, і йтимемо ми доти, доки знайдемо порожню місцину біля моря. Там замешкаємо й зробимо собі човна…

— Безглуздя, ви не можете змайструвати човна, це велике мистецтво, — сказав Дгаму, який зажив слави човнярського майстра і дуже з того пишався.

— Коли так, то що ми маємо робити?

Вікрена задумався, хвильку було тихо, а тоді знов буркітливо озвався Дгаму — був це непривітний, похмурий ведмідь, але не злий душею:

— Є в мене в Талакеле сестра, в неї кілька років тому втонув син. Тепер йому було б стільки, як оце вам. Підіть до неї, передайте їй мій поклін, вона вас гарно привітає. Її чоловік плете сіті; він теж нудиться в самотності.

— Де це Талакеле? — спитав Бандала знехотя.

— Біля моря. І досить далеко, рудий англієць тебе там не знайде, коли ти так тремтиш перед ним, — осміхнувся Дгаму.

— Нітрохи я не тремчу! Просто не хочу його бачити…

— Тихо, — нетерпляче цитьнув Вікрена… — Так ми не втрапимо нікуди. Я вас сховав од Тісси, отже, я вирішую! Подастеся до Талакеле — там матимете притулок, і туди мало хто від нас може заблукати. Це добрий шмат дороги на північ, автобус туди їде цілу годину. Хоч краще буде, якщо ви підете пішки й заощадите гроші.

— Та навіщо їм тюпати пішки, — захрипів Жаба. — До Талакеле й ще далі їздить вантажна машина, яка розвозить городину. Зрання вона завше стоїть на шосе біля кар'єру — в тамтешньому селі живе шоферова любка. Знаю це добре, бо коли ще плазував на руках, то мусив уставати вдосвіта, щоб перегнати тих оранжевих ненажер. Але тепер у мене є новісінька колисочка… — Нараз він забув про машину й знов почав хвалитися, як моцно він уранці веслував і яка була з того велика втіха.

— Я знаю ту машину, — перебив його Вікрена. — На колір вона темно-зелена і справді стоїть там усеньку ніч. Залізете ззаду під брезент і причаїтесь там. А коли сонце наполовину підіб'ється над пругом — вискочите. Тоді буде близько до Талакеле. Дам вам трохи харчів на дорогу.

— Мій швагер, чоловік моєї сестри, зветься Сенарет, — згадав Дгаму. — Плете сіті. Кожен покаже вам, де він живе.

— Га! — вигукнув Жаба. — І розкажіть йому, що я й без ніг зугарний веслувати! Хоч ми з ним не знайомі, нехай він про це зна!

— Авжеж. Авжеж, неодмінно, — пообіцяв Тікірі. Йому хотілося спати, і він боявся, що Жаба буде балабонити до самого рання.

Перевернувшись на другий бік, відчув, наче йому щось муляє в попереку. Намацав круглу, тверду річ, загорнену в кінчик саронга. Це був самоцвіт, власне, половина самоцвіту, котру він сьогодні ввечері хотів подарувати Жожо Ліндсею. Так, сьогодні ввечері…

Вікрена розбудив їх задовго перед світанням. Він повинен був випливати раніше, ніж інші рибалки, аби встигнути вчасно з виловом на базар. А сьогодні він устав іще раніше: не хотів, щоб хтось побачив хлопців і доніс Тіссі.

Коли Бандала з Тікірі скрадалися до шосе, були вони такі сонні, що навіть не обернулися до моря й не попрощалися зі своїм острівцем. Хлопці нічого не тямили, повіки мали наче з олива, голови задурманені. Тікірі згадав лишень про свою матір і попрохав Вікрену, аби той пояснив їй, що сталось, і заспокоїв її. Тікірі не пропаде!

Шосе було порожнє, темряве, так само, як і купи довкола копалень і канцелярія, де тепер замітатиме інший хлопець. Крізь пальми проглядав місяць — він і допоміг їм найти халупу (в ній досі усі ще спали), а головне — авто, що стояло в густій тіні на другому боці шосе. Безгучно прослизнули під брезент. Пітьма всередині здалась їм у сто разів густіша, ніж досвітня сутінь, і вони мусили рухатися навпомацки. Перелізли через купу кошиків і ящиків аж до кабіни, щоб їх не помітив шофер, коли загляне до кузова. Криївка їхня була тісна, але хлопці перші хвилини не зважилися відсунути вантаж, щоб не здійняти шуму. Посиділи трохи — судомило, боліли кості; обережненько трішки відіпхнули тару — вивільнилося сяке-таке місце. Скулилися, заплющили очі…

Хлопці прокинулись — чахкав мотор, здригалася машина — вона саме рушала. Одноманітний шум мотора невдовзі знову заколисав їх.

За якийсь час машину підкинуло, гупнуло, вантаж підскочив мало не до брезенту, — хлопці спросоння злякано закліпали очима. Але авто не зупинилося…

… А коли вони відгорнули край брезенту, то побачили сліпучий диск сонця, який пройшов уже дві третини дороги до зеніту. Обабіч шосе буяли джунглі — оком не проглянеш, — посеред них то тут, то там стриміло декілька височенних арекових пальм, тоненьких, мов стебла очерету. Повітря мало незвичний, несолоний присмак, океану не було й сліду.

Раптом, незважаючи на небезпеку, хлопці вистромили голови назовні — аж загледіли бік машини. Була вона не темно-зелена, а темно-блакитна.

Тільки тепер подивилися зчудовано друзі один на одного.

Ну й ну: сховалися вони не до тієї машини, що треба, проспали кілька годин, опинились уже всередині острова, та ще й їдуть усе далі й далі.

Куди — вони не мали аніякісінького уявлення.

Вражений Бандала випроставсь, аж тицьнувся головою в брезент. А тоді почав перелізати через коші та ящики, ніби забув, що машина мчить на повній швидкості вперед і вискочити не можна.

Тікірі схопив його за плече й потяг назад.

— Схаменися! Хочеш скрутити собі в'язи? Хлопці зіщулились у своїй вузькій криївці, притулившись один до одного так тісно, аж нараз здалося, ніби в грудях їм калата одне серце замість двох.

— Чого ти жалкуєш за якимось Талакеле? — зашепотів нарешті Тікірі. — А мо' нас добрий дух навмисне завів десь-інде.

— Скорше Маро!

— А хай тобі всячина з твоїм Маро! Не хотів іти узбережжям — тож і маєш. Але то ліпше. Може, зійдемо якраз там, де будуть стада слонів…

— Ну тебе з твоїми слонами! — вигукнув Бандала. — Хочу… хочу…

— Авжеж. Уже від учора чогось хочеш, але чого саме — ніхто від тебе не допитається, — перебив його Тікірі й відгорнув край брезенту. Дорога не змінилася, місцевість — то менше. Скоро здалося, що авто, хоч підстрибує й реве, насправді ніби стоїть на місці між двома розпливчастими зеленими стінами; лишень арекові пальми, які щохвилі вистромляли над джунглями зірки своїх крон на тоненьких стовбурах, бігли-мчали назад, наче маленькі летючі кометки.

— Ну, то гаразд, — засміявся Тікірі. — Море від тебе втекло, і найкраще вчиниш, коли наїсися. Ситий шлунок сприяє спокою, — додав трохи ущипливо. — Про це твої ченці нічого не говорили? Дивно. Чого ж тоді вони без кінця жебрають рис і овочі, коли їх обходить тільки душевний спокій?

Бандала не відказав, проте Тікірі не перестав базікати. Він був дуже радий з того, що машина завезла їх у незнайомий край, та ще й до джунглів, які йому лишень снилися. Говорячи, мамрав рукою докруж себе — відтак ізнов одгорнув брезент, цей раз тільки щоб упустити досередини смужку світла:

— Куди ти заткнув харчі?

— Які харчі?

— Ну, ту личану торбину, що її нам Вікрена вчора наготував.

— Ти її хіба не взяв?

— Я?! Я гадав, що ти взяв!

— Ну то зосталася в хатині, — сказав Бандала тупо. — То й хай, усе одно мені їсти не хочеться.

— А мені хочеться! — вигукнув Тікірі, мало не перекричавши гуркіт мотора.

— Що з того, — відказав Бандала із справді буддистською покірливістю. — Наїмося, коли зліземо. Це вже скоро.

Однак він помиливсь, і дуже.

Машина не спинилася. Хоча двічі настільки стишила хід, що вони могли б вискочити, але собачий гавкіт, крик свійської птиці, людська мова підказували хлопцям, що проїздить вона селом або містечком, де їх неминуче побачили б.