— Проте кінець кінцем нам не лишиться нічого іншого, як вискочити будь-де, — дійшов висновку Тікірі. — Кишки-бо марш грають. Коли ти скажеш, що в тебе ні, то ти ще більший брехун, аніж Жожо.

— Жожо не брехун, — мовив Бандала ледь чутно.

— Що ж! Тоді брехун, певно, я!

— Ні, — трохи голосніше відказав Бандала. — Жожо каже правду, тільки ти не хочеш йому вірити. Білі є геть скрізь, і нікуди ти від них не втечеш, хіба що на острів.

— Ми на острові.

— Хіба що на острівець, якого ще не знайшли, — уточнив Бандала.

І хоч йому теж смоктало всередині, але, на відміну од Тікірі, він не думав про голод, а знов і знов вертався до думки, яка майнула йому вчора ввечері і яку тепер, знічев'я, мав досить часу гаразд обміркувати. У пітьмі сховку ще й ще раз поставала перед Бандалою осяйна півкуля, що пливла далеко в океані, сповнена блаженного спокою. Він бачив її лише в своїй фантазії, але так докладно, наче стояв уже на її рожевому верхів'ї, перед своєю хатиною. Довкола спускалися рожеві береги, подекуди хиталася од вітру рожева пальма, в небі летіли рожеві птахи, гуркав прибій, і ніде, аніде не було жодної людини, окрім Тікірі. Та хіба ще Вікрени. Та ще того ведмедя Дгаму. А може, ще й Жаби — той хоч скрегоче та базіка, але не накаже тобі, аби ти зробив таке, чого не можеш зробити, коли хочеш зберегти бодай краплину самопошани. Ніде нікого, крім друзів, крім добрих темношкірих людей…

— Ах, — зітхнув раптом Бандала, бо саме подумав, що на цей омріяний острівець забув узяти свого батька Тіссу, начеб він не гідний того.

— Ага, голод не тітка, — озвався з темряви Тікірі. — Так тобі й треба! Чом забув узяти торбинку з харчами!

Бандала не відказав. Хлопця так зачарувало видиво рожевого острівця, що прагнув говорити лише про той острівець… але воднораз боявся, аби приятель не подумав, наче він, Бандала, страхополох.

— Чого мовчиш? — розсердився Тікірі. — Язика проковтнув чи жижки трусяться?

Бандала закрутив головою:

— Ти гадаєш, це страх — утікати від когось, хто менший від тебе?

— Ні, — мовив Тікірі, і його подальші слова свідчили, що він зна, кого Бандала має на мислі. — Хоч Жожо трішечки менший від тебе — так майже, як я! — але ми не можемо з ним жити й водночас не можемо його подужати, бо він білий і всі за нього. Тож ми мусимо йти кудись, де його не здибаємо. Найкраще кудись, де є слони. Як їх приборкаємо — будемо такі моцні, що зможемо зважитися на все… Ні, йти приборкувати слонів — то аж ніяк не легкодухість.

— Але що, коли ми скрізь знайдемо білих? Дгаму це казав.

— Тоді підемо ще далі, — розпалився Тікірі. — Підемо безмежно далеко! Хоч… — затну вся.

— Ми не можемо йти безмежно далеко, — доказав Бандала за нього. — Ми ж на острові, а коли йтимемо довго туди чи туди, то прийдемо знов до моря.

Тікірі мовчав.

— От саме того й я не хотів одійти від моря, — вів далі Бандала. — Не хотів я йти й узбережжям, бо весь час ходив би кружка. Я хотів податися через море. Хотів пливти й пливти, аж поки найшов би землю, котрої ніхто з них іще не відкрив.

— Так, — погодився Тікірі сумовито. — Тільки такої землі, мабуть, ніде нема.

— Хто його зна.

Машина мчала, не зменшуючи швидкості, від гуркоту хлопцям чамріла голова, а трясло — аж нутрощі судомило. Обшукали коші, але знайшли в них лише паперові торбинки з якимось порошком — він їм не смакував; утім, не дивно — то були взірці штучних добрив для ботанічного саду в Пераденії.

Орудуючи Бандалиним ножем, хлопці відірвали навіть віко одного коша й заплескали в долоні, коли всередині намацали щось кругле: консерви! Але радість їхня швидко минула. Нічим було ті бляшанки відкрити — ніж на це не годився: ані досить твердий, ані досить гострий. Відтак вони тихесенько сиділи з консервами в руках, потім притискали їх до порожніх шлунків, марно сподіваючись, що так бодай трішки вгамують почуття голоду. Аж коли голод змінився гіршим — спрагою.

День дійшов своєї сили, сонячні промені били прямовисно, під брезентом стало ще задушливіше — здавалося, машина вщерть налита чимось липким, тягучим. Але те, що липло їм до шкіри, був їхній власний піт.

Тікірі кинув банку й рішуче відгорнув брезент:

— Більше не можу. Треба вискочити!

— Так, стрибаймо, — змучено погодився Бандала. Підняв брезент на другому боці, вистромив голову, ніби хотів у відчаї стрибнути сторчголов… нараз сіпнувся назад: він побачив ряд будиночків, критих пальмовою соломою, а перед ними людські постаті.

Водночас перестало так трясти: машина їхала повільніше.

— Тепер або ніколи! — вигукнув Тікірі. На його боці будиночків не було.

— Стій! — засичав Бандала.

Але Тікірі вже висунув обидві ноги.

— Постривай! — зойкнув Бандала. Пізно. Тікірі вже плигнув.

За якихось півхвилини заскрипіли гальма й машина зупинилася так різко, що гора кошів гуркнула вперед, Бандалі на ноги. Болю він не відчував, але не міг поворухнутися, щоб вивільнитись, а тим часом шофер уже стояв за машиною й розгортав брезент. Після яскравого сонячного світла водієві очі нічого не побачили в напівтемряві — і це врятувало Бандалу. Шофер спокійно взяв собі перший кіш. Тільки жах примусив хлопця нишком вичекати, доки той скине кіш на землю.

Страх — і перед шофером, і перед самотністю — додав йому стільки рішучості й сили, що він раптом ізсунув купу кошів, підняв брезент на тому боці, де зник Тікірі, скочив…

І віч-на-віч зіткнувся з гуртом людей, що стояли на шосе.

— Го! Га! — здивовано вигукнув хтось, ніби навчившись од Жаби.

Тієї ж миті Бандала скочив знову й стрімголов уперед!

Голова його розітнула гурт, як снаряд…

Позаду чулися збуджені вигуки. Бандала двома плигами перебіг шосе і пірнув у зелену гущавину. І тікав далі й далі, тікав то швидше, що шаленіше й несамовитіше лунав за його спиною гавкіт.

Бо людські голоси вже стихли, зате озвалися собаки.

Так, як учора ввечері, з тією лишень різницею, що в пана Ліндсея був один тер'єр, який ніколи нікого не покусав, а тут за втікачем гналася оскаженіла зграя, без сумніву, ще голодніша від самого втікача.

Він не знав, куди тіка, і не дуже цим журився. Бачив лише густу, задушливу сутінь довкола себе й над собою, де листя дерев спліталося в балдахін, а внизу, біля землі, плетиво якихось кущів утворювало блакитно-зелену поверхню, що погойдувалася, наче торф. Іншим разом Бандала не зважився б ступити босоніж до такого густющого підліска, який міг ховати трясовину, не кажучи вже про змій. Але тепер його гнав страх.

І зелений підлісок урятував його, бо стримав собак, а в Бандали були такі довгі ноги, що зміг ті кущі перескочити.

Біг, скакав зигзагами, сюди, туди. Весь час міняв напрямок. Гавкіт лунав то тут, то там — інколи навіть з усіх боків — і кущі подекуди стирчали аж надто високо, і він уже не наважувався перестрибнути їх. Задихався…

Тільки коли гавкіт перейшов у завивання і коли не було вже сил бігти, тільки тоді він учинив те, що мав би вчинити давно: виліз на дерево.

Собаки внизу трохи погавкали, погарчали, відтак їм це набридло, і вони розбіглися. Ніхто за ними не прийшов, ніхто втікача не переслідував, нікого то не обходило, крім собак. Були це смугасті звірі з червоними очима: своїми жовто-чорними пругами вони нагадували підступних рибок-лоцманів, що супроводять акул у їхніх кривавих мандрах. Про це думав Бандала, сидячи на гілці, — про океан і про рибу в ньому: риба хоч і страшніша, зате тиха. Він ненавидів ревіння звірів, боявся його.

Пси зникли невідь-куди, і раптом Бандалі стало куди гірше, ніж перше. У лісі — бо місце, де він опинився, були не джунглі, а ліс струнких, ніби посріблених дерев — запала така тиша, якої він досі ніколи не знав. Ні на морі в найбільший штиль — там завжди плюсне принаймні весло, коли зануриш його до води, або ж балансир, коли об нього вдариться хвиля. Ні вдома в кокосовому гаю, де завжди шурхотить листя пальм. Ані в джунглях, що простеляються далі від узбережжя: там навіть у мертву хвилину перед світанням скрикне птах, подасть голос шакал або ж мавпа. Тут же — анітелень. Тільки дзижчання комах, безперервне дзижчання, аж Бандалі здалося, ніби то йому дзвенить у голові, ба навіть у всенькому тілі — ніби то струмує кров, бо він, Бандала, тут єдина жива істота.