Але це відкриття не могло зрівнятися з іншими, які хлопці зробили спільно. Найважливіше з них було те, що біля табору і взагалі в околицях усієї Анурадгапури, котра їм здалеку здавалася суцільним шатром зелені, над яким височіли тільки велетенські бульбахи дагоб, що все це таємниче місце зблизька має цілком інший вигляд.

Вони не мали часу докладно роздивитися скрізь, але й відірвавшись на якусь годину від щоденних кухонних клопотів, змогли пересвідчитись у дивовижній розмаїтості тутешнього краю.

Не бачиш нічого, лише стіни дерев і кущів — ступнеш сто кроків — і перед тобою відкриється дивний простір. Геть-чисто як тоді, першого дня, коли хлопці спіткалися з панею Індірою. Відтак знову джунглі, гаптовані стежками, і знову несподіванка: тут купа руїн старовинного палацу заросла буйною зеленню, трохи далі камінні сходи провалились у землю — мов ведуть з того світу чи на той світ… А на другому боці табору, теж, здавалось би, в безмежних джунглях, нові великі галяви, — може, то їх археологи вирубали чи випалили, а на тій порожній місцині поволі зводиться, пнеться до сонця молоде пагіння.

Якби не віяв дим із кухні Ука Елари, то блукав би докруж і впевнений був би, що ніде тут нема жодної людини. Якби не голоси, стукіт мотик і тріск дерев, то й гадки не мав би, що поблизу працює бригада сінгальських робітників — розкопують руїни; якби не слабенькі пахощі із люльки професора Макферрана, то й не подумав би, що тут може бути білий чоловік…

Але іноді вмовкали всі людські голоси, щезали всі чужоземні запахи, і хлопці блукали анурадгапурським лабіринтом, блаженно уявляючи, що вони тут самі. Джунглі вже їх не цікавили, тепер їх вабили небачені таємниці. Як правило, друзі щось несли — оберемок дров, воду або кіш із сміттям, і користали з тих хвилин, щоб забігти до лісу глибше, ніж було треба, і завжди в інший бік. І щоразу хлопці мали дивину!

Так натрапили вони на статую Будди. Була вона вельми давня, камінна, більша від людини. Височіла на чималому постаменті посеред галяви, обличчя її, напрочуд живе й водночас напрочуд спокійне, дивилося на них, мовби чекало їх усі ті тисячоліття, що тут вона стояла. Підступивши ближче, хлопці роздивилися черепашки слимаків, витесані з каменю, — вони вкривали маківку статуї замість волосся — і, на подив, помітили кількох живих слимаків, які сиділи між своїми гранітними родичами. Тут Бандала клякнув і поклав до ніг статуї китицю квітів як жертву.

— Тікірі, — підвівшись, мовив він схвильовано, — ми побачили велике чудо. Ці слимаки…

— Але ж кожна така статуя має замість волосся слимаків. — Хоч Тікірі не був буддист, але дещо знав про Будду, приміром, те, що Будда голив собі голову і що якось, коли він не міг найти тіні, слимаки самі вилізли йому на маківку і закрили її своїми черепашками від палючого сонця; принаймні так повідає легенда.

— Авжеж, — погодився Бандала. — Але це живі слимаки! Ти їх ще на жодній статуї не бачив. Ми на святому місці.

Тікірі не заперечував. Хоч він не розумів: чом би двійко слимаків не змогло сісти саме на голову статуї, вони ж бо лазять усюди. Але це місце йому подобалося. Мо' воно й святе. А що воно дивовижне — це він знає напевно.

Вже йдучи, хвильку затрималися на узліссі, приглядаючись під деревами, чи не видно слідів ігуанів. А коли ще раз обернулись до статуї, то побачили струнке тіло звіра, всіяне золотими плямами. Леопард! Перший, якого вони тут спіткали. Він стояв перед статуєю, дивився на неї, а статуя дивилася на нього. Шерсть його темно вилискувала, золоті плями скидалися на золоті кружальця, що їх розсипає сонце, просвічуючи крізь листя дерев, хвіст метлявся туди й сюди, а голова була непорушно звернена до статуї. Хвилина здалася нескінченною… Відтак леопард витягнувсь і трьома стрибками зник у чагарях на тому боці галявини.

— Бачив? — прошепотів Бандала.

На лобі і скронях у нього виступив піт.

— Еге.

— Усе бачив? І як він уклонився Освіченому?

— Так, — відказав Тікірі. Рух, яким леопард витягнувся, дуже скидався на уклін; хоч Тікірі часто бачив кота, який, витягуючись, так само схиляв голову до передніх лап, — але не перед статуєю, а хіба що перед хатою, перед поліном або й взагалі ні перед чим. То чом це Бандала трохи не лусне з радощів? Безперечно, це була хвилююча мить, про яку можна буде розповідати.

— Ой! — вигукнув Бандала, як завжди, коли хвилювався. — Ой, ой, я невимовно щасливий. Що ми тут іще побачимо!

— Багато небаченого досі, — сказав Тікірі й не помилився.

Через два дні пані Індіра послала Тікірі до сагіба Гопкінса з якимись паперами. Мандрував він крізь ліс, коли це — водойма. Вона теж була посередині однієї з тих несподіваних галяв, на які він тут раз у раз натикався. Водойма мала форму прямокутника, облямовували її четверо сходів, що добре збереглися, — з кожного боку сходи. Приступки вели кудись глибоко під воду — туди не могло проглянути око: внизу мул, а вгорі вода брижиться, повна черепах. Черепахи плавали, вистромлюючи лише свої маленькі гадючі голови, або ж непорушно лежали, мов чигали на щось: от-от ухоплять…

Що за здобич то могла бути, Тікірі так і не дізнався, хоч чекав досить довго. Йому навіть здалося, що, крім черепах, тут можуть жити крокодили. Жбурнув у воду камінця: хай розбуркаються, розсердяться і виринуть. Але не показалося нічого. Хлопець пішов, так і не побачивши зубастої пащеки. Все одно, стократ правда, Анурадгапура — місце чудес!

Це казкове велетенське місто уже, власне, не місто: але й не джунглі, й ніщо інше, відоме людям; це поховане місто викликало в голові в Тікірі фантастичні видива. Тепер, коли він ішов стежкою посеред лісу, під котрим скрізь — геть-чисто скрізь! — лежали палаци й храми, коли він думав про те, як рослини заснували ту минулу пишноту, тільки верхівка якої де-не-де дотягується до світла дня, так, як острови проступають над поверхнею моря… Коли Тікірі заплющив очі, аби краще уявити собі, що ховається під його ногами, щось перевернулося в його думках. Стривай, стривай: таж Анурадгапура не опустилася до зеленої глибини, а, навпаки, з неї виринає.

Спинився. Думка, що допіру сяйнула йому в голові, змусила його спинитися: велетенське місто виринає з джунглів, як величезна рибина з океану. Зараз стирчить назовні лишень її маківка… Але ж завтра, післязавтра, за рік, за сім років! За сім разів по сім років! Нараз Тікірі розчепірив ноги, бо йому здалося, що земля ворушиться. Потім нишком засміявсь, уявивши собі сагіба Гопкінса й професора Макферрана, як вони обидва курять люльки й велять робітникам, щоб отам вирубували чагарі, а там відгорнули лопатою жменю грунту. Сміхота! Так, ніби хотіли викопати мотикою цілу гору! Таж місто наше величезне, як гора. Як усенький острів!

Тікірі йшов додому й милувався видивом, що Анурадгапура сама зводиться з-під землі. Тут і там бачив руїни, але їхній пожолоблений вигляд не псував йому видива: коли розгорнеш бруньку, то також знайдеш у ній тільки зім'ятий листочок, але завтра з неї виросте гарний, рівний листочок! Так весело, хоч співай.

— Острів самоцвітів! — заспівав Тікірі. — Острів самоцвітів! Є їх повно, як піску на узбережжі. Самоцвіти лежать у глибині, в дивовижних будинках, будинки ті мають покрівлі й вежки, і ті вежки показують, де будинки. Ходіть лише нагору, будинки мої, щоб я вас бачив, щоб із вас мав радість! Я досить багатий, я дужий! Я — Тікірі з острова самоцвітів!

Він замовк, аж коли несподівано опинився на головній дорозі до табору.

Та дорога завжди підносила йому якусь несподіванку. Хоч була вона йому відома од самого першого дня, але він ніколи не знав, коли й де вийде на неї. Вилася вона лісом наче навмання — аж Тікірі колись здалося, ніби дорога ця блукає похованим містом, як і він сам, — була вона зелена, як усе докруж, і схожа скорше на широку стежку. Проте нею аж до кухні проїздила тяжка вантажна машина.

А от розвернутись на дорозі та машина не могла: шофер мусив робити широку дугу по чагарях за табором. Шофер той був згорблений парубійко в замащених європейських штанях і куртці. Звали його Куда, і пахло від нього частіше араком, аніж бензином.