Куди більше, ніж він сам, цікавило хлопців його авто. Борти голубі, і брезент підозріло схожий на той, під яким вони перебули стільки гірких годин дорогою з дому. Аж їх почало мучити питання, чи це справді не та сама машина. Адже це було цілком можливо — вони вже знали, що звивиста зелена дорога, якою Куда приїздить, уливається в справжнє шосе, котре недалеко звідти пробігає крізь селище, назване, згідно з цими руїнами, Анурадгапура.

Так, у мертвому місті ховалося й живе містечко! Хоч ні Бандала, ні Тікірі не мали досі нагоди відвідати його, хлопці часто міркували, чи це не те село, де вони стрибнули з машини й утекли до плантації-пустки. Навіть те, що шофер Куда їх не впізнав, нічого не міняло: коли він справді той, хто їх привіз, то бачив тільки одного з них, Бандалу, та й то в спину, та ще й мигцем. Ні, не міг він їх упізнати.

Але про всяк випадок, забачивши Куду, хлопці обминали його або принаймні відвертали обличчя, коли вантажили харчі й не могли Куди уникнути. Тільки десь за тиждень, за третіх Кудиних відвідин, хлопці зважилися подивитися йому в очі й спитати:

— А звідки ти їздиш, Кудо? — Жила в них маленька, але чудесна надія, що Куда оберне обличчя до заходу й мовить: «Здалеку! Аж від океану, з одного славного, красного місця, яке зветься Калуеламагатара». Та Куда тільки сказав:

— Відки! Таже з вокзалу.

— Ох-ох, — здивувався Бандала. — То тут є ще й вокзал?

Куда витріщив на них очі:

— Відки ви?

— Ми собі вбогі хлопці з джунглів! — вигукнув Тікірі, відчувши небезпеку. — О Кудо, ти навіть не знаєш, із яких дрімучих джунглів ми прийшли. Пішки, звісно. Йшли за сонцем і за сурмінням диких слонів, бо ми хотіли якогось ізловити. Тобто не піймати, а приборкати, приручити, сісти на нього і їхати, розумієш? Але слони від нас утікали, певно, боялися, хоч їх було як тих коників, а нас тільки двоє… І так ми дійшли аж сюди й випадком жодного вокзалу не бачили, тільки бачили силу-силенну зміюк, леопардів, вепрів і одного хамелеона. — Тяжко ковтнув, бо йому здавалося, що Куда витріща очі чимраз дужче. — Тобто… вепрів ми не здибали, але й вокзалу теж ні. Їй-бо.

— А я ще зроду не здибував такого брехуна! — засміявся Куда. — Того в тебе й виросла така велика голова, що ти нічого іншого не робиш, а тільки думаєш, як би ото збрехати! — Він сміявся так добродушно, що Бандала зважився на нове запитання:

— А куди ти все їздиш, Кудо? Не тільки ж на вокзал і назад?

Куда віддихавсь і взяв руки в боки:

— Авжеж ні. Їжджу по всенькому острову! Скрізь був не менше як по сто разів, у Коломбо, в Негомбо, в Галлі…

— Ах! — вигукнув Бандала. — А в Калуеламагатарі був?

— Це-бо дуже знамените місце, — додав Тікірі обережно. — Ми чули про нього навіть у наших дрімучих джунглях, бо там, у тій Калуеламагатарі, є отвір у землі, відки витягають самоцвіти.

— Пхе, таких дір у нас ге скільки! — махнув Куда рукою; Бандала закліпав очима — напівзбентежено, напівобурено; що шофер розуміє під тією дірою: чи лише копальні, а чи хоче образити їхнє рідне село?

Тікірі нічого такого й на гадку не спало.

— Еге ж! — вигукнув натхненно. — Наш острів повен самоцвітів. Але, Кудо, як ти його так добре знаєш — де найбільше слонів?

— Напевне… — замислився Куда, — напевне, в тих дрімучих джунглях, відки ви прийшли. Таж їх там, як мух! — пирснув сміхом і жваво заліз у кабіну напитися з плескатої пляшки; сміх йому, видимо, сушив горло.

Не сказав він більше хлопцям нічого цікавого, хіба лише, що їздить часто аж до Коломбо, величезного міста, де стільки людей, скільки тут дерев — ба ні, скільки тут листя на деревах! А вже шинків там, скільки тут руїн. Шинки його цікавили, очевидно, куди більше, аніж слони.

Зате кухар Ука Елара на відомості про слонів був не такий скупий.

— У тому місті, яке зветься Канді і про яке ви вже мусили чути, — з великою гідністю повідав він, готуючи на коліні згорток паану, — слонів видимо-невидимо. Там скрізь докруж праліс, і слони помагають валити дерева.

— А диких там нема? — жадібно спитав Тікірі. — Я радніше хотів би диких, аби самому їх приборкати.

Ука Елара, котрий уже всунув паан до рота, зареготав так голосно, що мало не впустив той паан:

— Ти? Ха-ха! Ти, курдуплику, хочеш приборкувати слонів? Ти — і магаут! — гиготів кухар. — Думаєш, хтось тебе візьме? Ти пігмею, ти гедзю! Ти пуголовку! Ану гайда по воду — це якраз про тебе.

— На зло буду магаут! — кричав Тікірі, біжачи дорогою до криниці. — Приїду верхи на слоні й переверну Ука Еларі кухню! Нічого не боюсь я! Ось вилізьте, дикі звірі, а то й страховиська! Я покажу вам, хто такий Тікірі!

На жаль, ніхто в лісі не показався, тільки двійко мавп гойдалися йому над головою, повисши на гілках, і час від часу насмішкувато покрикували.

Але виклик Тікірі таки не залишився без відгуку: за тиждень побачив він уночі жахливе.

Як уже частенько, хлопчину збудив самоцвіт, власне, біль у кістці, що її камінець намуляв, бо для того камінця Тікірі не знайшов кращого сховку, ніж вузол у паску саронга.

І як завжди в таких випадках, Тікірі трохи розплющив очі й перевернувся на другий бік, думаючи спросоння, що з самоцвітами іноді бува халепа. Як звикле, знов був стулив повіки, але одразу ж витріщив очі: побачив духа або принаймні щось дуже на нього схоже…

Халабуда, в якій вони спали, була така мала, що Тікірі дихав Бандалі або в обличчя, або в чуприну, або ж — як оце тепер — устромляв носа між бамбукові тички рідкої стіни халабуди. А тому він так добре бачив смугасті пруги місячного світла й чорнющі тіні надворі.

А там, побіля стіни джунглів, пірнаючи щохвилі до пітьми, аби відразу ж ізнов появитися, ступав той привид.

Так, так, ніщо інше — лише примара. Була вона синювато-срібна, як місячне сяйво, висока — куди вища од звичайної людини! — рухалася безгучно чи навіть здіймалася низько над землею…

І що найстрашніше: не мала голови.

Власне, мала, але яку!

Першої миті жах стис Тікірі горло, як сталевий зашморг. Хлопець не смів ані писнути, ані ворухнути пальцем, аби дух його не забачив і не заподіяв йому лиха. Тільки дививсь, як та постать помалу скрадається або ж летить, уся бліда, випростана й дивовижно висока зі своєю кутастою головою, білою, як масло, зі своєю страшною головою без очей та рота…

Примара вже зникла в глибині лісу, але Тікірі досі лежав, затамувавши подих. Він боявсь уже не так, а що мовчав і не збудив Бандалу — то не через жах, а просто хотів наслухати в нічній тиші, чи дух засопе й ще раз.

Бо привид сопів, пирхав. За мить, як щезнути в чагарях, він пирхнув, мов чистив ніс. Або, може, й горло, це вже байдуже.

Головне ось що: чи може дух пирхати? Може відхаркуватись і сякати носа, коли не має того носа? Або, — може, й має, але невидимий… Тікірі з духами ніколи не спіткавсь, отже ніякого досвіду в цьому не мав, однак дійшов висновку, що, маючи невидимого носа, привид мусив би так само невидимо сякатися, власне, нечутно — насправді ж було інакше. Тільки хтозна, чи був то доправди дух…

Тікірі негайно вислизнув з халабуди й назгинці майнув до кущів. Він повинен дослідити, що то насправді було! Повинен! Дихання йому уривалося, ноги відмовлялися його нести, але цікавість перемогла тіло, цікавість усього його поривала вперед — його неслухняні ноги, розслаблені легені й серце, ладне увірватися. На узліссі Тікірі нерішуче спинився… Тут він зачув у чорній пітьмі сопіння, відразу потому шурхіт і приглушене мурмотіння, як бува, коли хто-небудь спіткнеться об галузку й вилається.

Упевнився: то не дух, а людина. Але хто, хто?! І куди скрадається, і чом видається така велика?!

Очі вже звикли до темряви й розрізняли стежку, якою впевнено ступав незнайомий. Тікірі подавсь обережно назирці. Невдовзі побачив перед собою високу білясту тінь. Зупинився й хвильку чекав, перш ніж зважився йти далі. Потім зрозумів: чоловік — бо то таки чоловік! — здається таким високим лише тому, що несе на голові кутасту білу річ, котру він — Тікірі, — пойнятий жахом, уважав за голову без очей, носа, рота.