— Так, так, — кивнув Загорський.

Алжірець стояв блідий, як крейда.

— Перший сигнал!

— Добрий сигнал, — відповів професор.

Легкий поштовх труснув корабель. Гучно грюкнули металеві бочки. Це не було схоже ні на удар розбурханої хвилі, ні на зіткнення корабля з підводною скелею. Здавалося, наче крізь судно пустили електричний струм…

До острова Абалули було ще далеко. Згідно з повідомленням капітана Ліпмана, на такій відстані загадкова перешкода ще не давилася взнаки.

Прибіг захеканий Абдул Хамід.

— Професоре, починається…

— Що показують прилади? — урвав його Загорський.

— На радарі незначне збурення…

Загорський підійшов до приладів. На чорному циферблаті світилася стрілка, що невпинно описувала кола. На екрані не спалахувала жодна цятка. Це означало, що дно океану рівне. На мапі в цьому місці теж не позначено скелі. Загорський мовчки дивився на радар. Думка його напружено працювала. «Може, вибухнув вулкан, як тоді, поблизу острова Різдва?»

Абдул Хамід чекав на відповідь.

— Землетрус? — хитро запитав професор.

Хамід заперечливо похитав головою.

— Сейсмограф не зафіксував ані найменшого коливання!

— Чому у вас такий вигляд? — звернувся до алжірця Загорський, змірявши його поглядом з голови до ніг.

Бен Хеда був неголений, в зім'ятому халаті, із скуйовдженим чубом.

— Чому у вас такий вигляд? — повторив Загорський.

— Я якось не думав про свій вигляд, — почав був виправдовуватися алжірець.

— Зайдете до мене рівно о п'ятій годині! — урвав його Загорський.

Лаборант добре знав, що це означає: через десять хвилин він має стояти перед професором поголений, у новому, випрасуваному халаті…

Тим часом на палубі стояли невеличкими гуртами матроси й шушукалися між собою. В середньому гурті був Макс Шнайдер-Акула. Раптом він сіпнувся й кинув погляд через плече. Моряки замовкли. Ішов Загорський. Помітивши, як скоса дивляться на нього ці перелякані люди, професор зрозумів, що назріває те, чого так боявся його асистент.

На східцях Загорський мало не зіткнувся з Фенімором Кріпсом.

— Чи є загроза нашому життю? — запитав Кріпс.

— У відкритому морі ніхто нікому не може гарантувати життя! Та ще й пливемо ми в найнебезпечнішу зону земної кулі! — відповів Загорський.

— Що означають ці поштовхи?

— Сер Кріпс! Я не люблю, коли мене екзаменують, наче студента! — пролунала ухильна, але категорична відповідь.

— І все ж таки?

— Може, ви закурите, сер? — запропонував йому Загорський сигарети.

Кріпс простяг руку до пачки сигарет, але насилу встояв на ногах — корабель знову струснуло. Довірений Джона Равена припав до парапету й, на смерть переляканий, пошепки запитав:

— Джеймс Лабала тут?

— Що це — допит?

— Ні, але…

— Годі про це, сер! — знову спробував ухилитися від прямої відповіді Загорський. — Зараз важливіше інше — чи допливемо ми до Абалули?

— А як ви вважаєте?

— Це від мене не залежить.

Фенімор Кріпс розсердився й мало не закричав:

— Ви неввічливі!

— А вам треба заспокоїти свої нерви, сер!

Професор пішов собі.

Фенімор Кріпс провів його тривожним поглядом. Загорський повільною ходою прямував до своєї каюти.

Так закінчилася перша сутичка між ними.

Хоч на кораблі нічого не трапилось, однак усі були занепокоєні. Нервова напруженість відчувалася скрізь — у машинному відділенні, на капітанському містку, серед вахтових матросів і навіть у камбузі. Лише професор Загорський і Жозеф Браун нічим не виказували своєї тривоги. І хоч після двох поштовхів настало затишшя, та це було затишшя перед бурею.

Неподалік корабля здіймалося вгору кілька фонтанів води. Там плавали великі голубі кити. Над кораблем перелітали мандрівники-альбатроси.

Спершися на поруччя, професор Загорський неуважливо дивився на океан. Колір води весь час мінився — то був блакитно-сірий, то темно-зелений. Гребені хвиль виблискували блідо-синявим світлом.

День згасав. Запалав багрянцем небокрай. Море стало пурпурове: а гребені хвиль — блідо-рожеві…

Кити поводилися спокійно, це передвіщало, що погода не зміниться. Та ці живі барометри протягом години спростували Браунову теорію.

Барометр несподівано почав падати. Налетів вітер. З кожним його поривом стрілка барометра падала чимраз нижче.

Загорський пішов з палуби. Раптом хтось ухопив його під руку. Обернувся — то був капітан:

— Діється щось незвичайне, сер! Барометр падає!

— У навігації та в погоді я нічогісінько не тямлю, капітане!

— Але це вас теж стосується!

Загорський зупинився й пильно подивився на капітана:

— Що саме?

— Нам знову доведеться боротися з хвилями!

— І ми знову втратимо час?

— Це ще невідомо. Корабель ітиме визначеним курсом. Ми не марнуватимемо часу.

— Якщо не станеться несподіванок!

— А що показують ваші прилади?

— Вони не оракули, сер Браун, не вміють передвіщати майбутнього.

— Однак чують здаля, мов лиси!..

На палубу впали перші краплини дощу. Пориви вітру посилились. Зненацька гучний тріск сполошив Загорського й Брауна. Сумніву не було — це пролунав постріл. Жозеф Браун побіг до капітанського містка. Цю ж мить за спиною в Загорського виросла довгаста постать Кріпса. З трюму вискочив штурман.

— Хто стріляв? — запитав у Кріпса Загорський.

— Мене це теж цікавить.

Кріпс стояв схвильований, тримаючи руки в кишенях непромокального плаща. Він стежив неспокійними очима за кожним порухом професора. З апаратної вибіг Хамід. Здогадавшись, що саме могло статися, Загорський кинув йому:

— Ходи зі мною!

— Там щось скоїлося, сер! — показав штурман на каюту професора.

— Не хвилюйтесь! Нічого особливого, — відказав Кріпс.

— Що ви маєте на увазі? — підвів на нього очі професор.

— Вашого чорного диявола!

— Що, власне, сталося, штурмане?

— Хтось вистрелив у вашу каюту!

Обличчя Загорського спохмурніло. Він гнівно зціпив зуби й процідив:

— Ходімо, Хаміде!

Потім, обернувшись до Кріпса, кинув:

— Гадаю, ви все зрозуміли?

— Ммм — так…

— Ви відповісте за все!

Кріпс здивовано глянув на нього:

— Ви мене залякуєте?

— Ні, я вас попереджаю!

В оточенні двох матросів на баці з'явився Акула. Кріпс сполотнів, але вдав, ніби не помічає його.

Джеймс Лабала забився в куток і тремтів, щось ховаючи під подертою парусиновою курткою. Коли двері до каюти відчинилися й на порозі стали Загорський з Хамідом, Лабала спробував підвестися. З його очей прозирав жах.

Хамід зачинив двері.

— Куля тебе не зачепила? — схвильовано запитав Загорський.

Лабала хотів щось відповісти, але губи йому тремтіли, і він тільки заперечливо хитнув головою. Потім затулив обличчя грубими, шкарубкими долонями й зайшовся плачем.

Загорський добре розумів, що переживає негр у цю мить. Він підійшов ближче й запитав:

— Тебе поранило?

— Ні, сер!

Професор налив у склянку холодного соку й подав Лабалі.

— Випий!

Лабала підвів на нього очі.

— Ні, сер.

— Це помаранчевий сік.

— Убийте мене, сер! — благально мовив Лабала до Загорського, і на очах у нього знову забриніли сльози.

— Навіщо тебе вбивати?

— Тут чорних не вважають за людей!

— Що це ти верзеш, Лабало? — не зрозумів його Загорський.

— Так, сер, чорні — це не люди!

— Але ж так не скрізь. Є країни, де білі й чорні мають рівні права.

Негр гірко посміхнувся.

— Ні, сер.

— Є такі країни, Лабало.

Обличчя в негра скривилося в страшній гримасі, очі його спалахнули гнівом. Він підвівся й прошепотів:

— Ці білі пани — не люди, сер. В Абалулі готують багато стріл. Треба вбивати білих нелюдів.