— Є дещо важливіше, сер. Попереду корабля видно сріблясте коло!

Вискочивши з каюти, професор побачив над темною водною поверхнею яскраву сріблясту смугу, що починалася на небокраї і вигиналася в правильне коло, оперізуючи острів Абалулу. Схожа на краплинки хвиль, що розбиваються об корабель і виблискують сріблястими іскорками, така завширшки, як веселка після теплого дощу, смуга подекуди ширшала і яскравішала, а подекуди майже зникла у вранішній півсутіні.

Жозеф Браун наказав притишити хід корабля. Двигуни раптом перестали рівномірно стукотіти й придушено захрипіли. Корпус корабля здригався, наче його пронизував електричний струм.

Світало. Над водною гладінню танули сині сутінки. На обрії спалахнуло рожеве сяйво. Корабель плив тепер самотній — обидва супутники кудись несподівано зникли…

Сріблясте коло, що з'явилося попереду корабля, вкрай спантеличило професора. В розшифрованій радіограмі Ліпмана не було й згадки про це коло. Важко, однак, припустити, щоб капітан не звернув уваги на таку деталь. І ще одне явище здалося вченому вельми загадковим — це виникнення таємничих сил також навколо острова Аболи, де кораблі Морітона Джорлінга, наштовхнувшись на невидиму перешкоду, мало не розбилися й не потонули.

«Що означають ці жарти природи? — міркував Загорський, спершись на борт корабля. — А може, й не природи? Але кому ж іще під силу утнути таке?

А ця срібляста смуга? Може, це омана зору?»

Професор покликав свого асистента Абдули Хаміда й, показавши на сріблясту смугу запитав:

— Як ви гадаєте, що це?

— Віддзеркалення світла!

Загорський похитав головою:

— Якого світла?

— За обрієм уже зійшло сонце…

— Але ж за обрієм. А тут ми його ще не бачимо. Тож хіба може бути віддзеркалення без світла?

Загорський помовчав, затягся сигаретним димом, потім поклав руку на плече асистентові.

— Не думай, що я тебе екзаменую! Ми розмовляємо з тобою як фізики, що стали спідками незвичайного явища. Тут треба вдатися до припущень. Що припустиме й можливе і що неприпустиме й неможливе?

Ту мить до них підійшов капітан Жозеф Браун.

— Присягаюсь своєю печінкою, що це табун риби!

— Риби? — здивовано глянув Загорський.

— Я вже не раз бачив такі табуни риби! Звичайно, вони не мали форми кола, та, слово честі, це — звичайнісінька риба!

— Можливо, це світні мікроорганізми? — втрутився в розмову Хамід.

— Хтозна… — до них підійшов шотландець Нельсон, юнак з рожевим обличчям і роздвоєною борідкою. — Хтозна, може, це жарти самого Нептуна…

— Але ж ми зараз не перетинаємо екватора, дворогий цапе, — поплескав його по плечі штурман.

Професор знову глянув у далечінь і прошепотів:

— Дивись-но, Хаміде!..

Асистент не встиг наставити бінокль, як світла смужка враз потемнішала, іскри згасли і таємниче кільце, що оперізувало Абалулу, зникло, наче міраж. Цю мить Загорський подумав про Вільяма Дампіра — англійського пірата й мандрівника, на прізвисько «король морів», котрий десь згадував, що одного разу бачив, як море раптом побіліло і моряки впали на коліна перед «божим дивом».

Але це писано ще до того, як винайшли мікроскоп… Професор був свідком багатьох незвичайних видовищ на морі. Якщо, приміром, пропливає великий табун сардин, то вода починає мінитися яскраво-смарагдовим світлом. Часом на воді з'являються веретеноподібні бризки, наче хтось жменями кидає в море перлини…

Лабала не чув, як прочинилися двері каюти, не помітив, як увійшов Загорський. Він дивився переляканими очима в ілюмінатор, бив себе кулаками в груди і, смикаючи то ліве, то праве вухо, повторював якісь заклинання.

Довідавшись про те, що Абалулу оточила якась невидима сила, Джеймс Лабала спочатку був подумав, що то зробив добрий дух, аби не пускати кораблі білого пана грабувати його країну. А тепер Лабалі здалося, ніби та біла смуга — витвір злого духа, який перешкоджає йому повернутися на рідну землю.

Професор не хотів турбувати забобонного абалульця. Він тихенько присів, та Лабала зачув шерех і озирнувся, затремтівши від переляку.

— Не бійся, Лабало!

— Бама, о, бама!

— Сідай!

Негр опустився на стілець.

— Ти раніше ніколи не спостерігав біля Абалули таких кіл? — запитав професор.

— Ні, сер.

— А може, про це розповідали старі остров'яни?

— Ні, сер.

Негр помовчав, потім підвівся й прошепотів:

— Хтось стукав — тук, тук, тук!

— Коли? — здригнувся Загорський.

— Коли професор виходив. Стукали тричі: тук, тук, тук… — Лабала зітхнув: — Хто це стукав, сер?

— Не знаю, — відповів Загорський,

— Кріпс уб'є Лабалу!

— Ти не відчиняй нікому!

— Не буду, сер!

— Маєш зброю?

Негр витяг з-за пояса дугастого тубільного ножа. Загорський заперечливо похитав головою й висунув горішню шухлядку письмового столу.

— Ти вмієш стріляти?

— Вмію, сер.

— Тоді візьми оцю іграшку. Може, вона тобі згодиться! — і він подав Лабалі пістолет.

Лабала довго милувався подарунком, а тоді старанно припасував жовту кобуру при поясі на голому тілі…

— Сер, сер Загорський, брррр, брррр! — вигукнув переляканий Лабала, описуючи руками кола.

Професор не квапився розпитувати Лабалу про те, що сталося, бо не помітив на приладах ніяких змін. А втім, його тепер не здивувало б ніщо. Загорський присів поруч з негром і спробував його заспокоїти…

До каюти ввійшов Абдул Хамід. Його чоло було зрошене потом, губи тремтіли:

— На кораблі заворушення, сер! Люди вважають, що йдуть на неминучу загибель. Одні моляться, інші погрожують! Ми з Беном Хедою гадаємо, що тільки дивом…

Кульгавий Бен Хеда був лаборантом. Він учився на фізика й після навчання мріяв повернутися в Алжір.

— Браун може покарати підбурювачів, але ліків від страху немає, сер! — докинув і свого алжірець.

Загорський мовчки дивився на екрани приладів. Потім запитав:

— А як себе почуває Жозеф Браун?

— Гризе яблука на капітанському містку! — відповів Хамід.

— Той не ворухнеться навіть і тоді, коли на борту вибухне вулкан! — додав Бен Хеда.

— Тут щось скоїлось, — показав професор па прилади. — Лабала чимось схвильований! Спробуйте з'ясувати, що то воно, а я тим часом приляжу здрімнути…

— Ви йдете відпочивати? — здивувався Хамід.

— А чому б ні?

Перш ніж піти за ширму, де стояло ліжко, Загорський запитав негра:

— Що означає оте «брррр»?

Лабала підхопився з місця, скривив обличчя і, збуджено махаючи руками, повторив:

— О, погано, бама!

— В якому апараті?

— В білій коробці, сер!

— Стабілізатор! — пробурмотів Загорський.

Так, це був саме стабілізатор. Але яким чином у стабілізаторі виникла іскра? Радар показував ледь помітні збурення, стрілка компаса не відхилялася, магнітометр зафіксував незначні зміни сили й напрямку магнітного поля. І раптом іскра, блискавичний спалах над стабілізатором, — це вже щось зовсім несподіване.

Відпочивати Загорському не довелося. Тільки-но він зібрався прилягти, підбіг Бен Хеда.

— Що сталося?

— Не питайте, професоре! Це не вкладається мені в голові! Іскра! Такого спалаху не дає навіть кілограм фосфору! Ось погляньте!

Алжірець показав на металеву пластину, встановлену на високому залізному триніжку. В центрі пластини зяяла дірка завбільшки з кулак.

— Ого-го! — вигукнув Загорський.

— Добре, що мене тут не було!

Загорський мовчав.

— Якщо пробито таку металеву пластинку… — почав професор.

— … то, значить, ми маємо справу з когерентними електромагнітними хвилями, — докінчив його думку Вен Хеда.