З'явився штурман:

— Ми загинули, капітане!

— І ти квилиш? — скреготнув зубами Браун. — Гайда на своє місце!

— Слухаю! — відскочив од нього штурман. І за мить з гучномовців знову долинув твердий і впевнений голос Брауна.

А океан вирував. Пориви вітру чимраз посилювалися. Важкі хвилі, наче бомби, падали на корабель.

Капітан зазирнув до апаратної і незабаром вийшов звідти разом з професором Заїрським, їх зустріло дике виття вітру. Сутеніло, однак видимість була добра. Небо — чисте-чисте, жодної хмаринки. Саме це й здивувало фізика, проте він нічого не казав капітанові. Лише кілька разів зупинявся й поглядав на обрій. Хвилі намагалися перескочити через борт, і бризки води густо кропили палубу. Сонце вже сідало і бронзовими променями осявало розбурханий океан.

Загорський підійшов до мікрофона, хотів сказати кілька простих, батьківських слів, щоб заспокоїти екіпаж, але раптом з боку апаратної долинув постріл. Загорський якусь мить прислухався, а тоді кинувся до своєї каюти. Біля дверей каюти він уздрів Акулу. Німець тягнув праву ногу й люто лаявся. Побачивши професора, Акула сахнувся, перечепився через якийсь кабель і впав. Не маючи змоги підвестися, він повернув до Загорського скуйовджену голову й щось забелькотів.

— Невже ти вбив його, мерзотнику!? — запитав Загорський і, наставивши пістолет, схилився над Акулою.

Той удав, що не чує, ще дужче скоцюрбився і рука його поволі опускалася долу, ближче до ноги Загорського. В другій руці Акула тримав маленький бельгійський пістолет.

Загорський похмуро мовчав, уп'явшись очима в злочинця.

— Ти вбив його? — повторив Загорський своє запитання.

Акула не відповів, тільки важко дихав.

— Кинь пістолет! — тихо сказав Загорський і міцним ударом вибив з Акулиної руки зброю.

— Гер Загорський! — глухо простогнав Акула, та тільки-но професор нагнувся, щоб підняти пістолет, негідник швидко схопився на ноги. Але Загорський встиг вивернутися:

— Руки вгору!

Акула, тремтячи, неквапливо підняв над головою здоровенні, як лопати, руки.

Біля апаратної промайнула чиясь постать, але несподіваний удар збив її з ніг. Хтось заквилив. Загорський упізнав з голосу миршавого Педро Гріна. З-за апаратної вискочив Хамід.

— Лабалу поранено, сер!

— Поранено? — вигукнув професор, глянув на Акулу й поклав палець на курок пістолета.

Він уже ладен був натиснути курок, як тут підбіг Жозеф Браун у супроводі штурмана, й чотири дужі матроські руки, мов лещатами, обхопили тіло німця, який лежав на підлозі.

Швидко спадала ніч, і все навкруги потонуло в лілових сутінках, крізь які м'яким, фосфоресціюючим світлом сяяли пластмасові ґудзики, дашки, пряжки й ремінці, парапети сходинок і навіть ручка пістолета, що його тримав Загорський.

Корабель здригався під ударами хвиль. Мерехтливе сяйво то згасало, то блискавкою спалахувало знову і розсипалося по лискучому корпусу плавучої лабораторії.

Загорський бігав по палубі, тримаючи в руці ліхтарик, і гукав хрипким голосом:

— Докторе Раску! Докторе Раску!..

Голос його губився в загальному шумі, плескоті хвиль, ревінні вітру, в тривожних ударах корабельного дзвона.

— Докторе Раску! Докторе Раску!

Але високої, трохи згорбленої постаті лікаря ніде не було видно. Загорський освітлював ліхтариком всі закуточки; вітер куйовдив йому волосся, рвав за поли плаща; бризки хвиль засліплювали очі.

Палубою бігали вахтові матроси, чулася лайка. Штурман Рене Дюваль гукав щосили:

— Дворогий! Куди подівся Нельсон-Дворогий? Ви ніде не бачили цього шотландського цапа?

Темрява ставала щораз густішою. Загадкова течія швидко несла корабель на пінявих хвилях далі від Абалули. Але Загорський не думав зараз про хвилювання океану, не чув різкого посвисту вітру. Він дивився на дві смужки світла, що блищали обабіч корабля.

«Патрульна двійка!» — майнула в нього здогадка.

Вдень, коли він спостерігав за ними в бінокль, вони рухалися на відстані двох-трьох миль, а тепер були не далі як за милю.

Загорський сподівався, що коли корабель почне обходити Абалулу, ці таємничі супутники зникнуть, але вони не зникли. Діялося щось незбагненне. Перш ніж на корабель налетіли загадкові сили і на ньому завмерли двигуни, в приймачі пролунали знайомі таємничі сигнали:

Тра-тра-тра! Тра-тра-тра!

І ось тепер Загорський спостерігав за двома тілами, що борознили океанський простір із швидкістю корабля, й шукав якогось зв'язку між сигналами й супутниками.

В апаратній панувала тиша. Тільки Бен Хеда лагодив обертовий екран одного з приладів.

— Як Лабала? — ще від порога запитав Загорський. — Доктор Раск уже приходив оглянути його?

— Ні.

— Його поранив німець?

— Помиляєтесь, сер! Стріляв Кріпс.

— Кріпс?

— Так, Кріпс! — підтвердив Хеда. — Це бачив Нельсон-Дворогий.

Загорський знизав плечима:

— Але ж я зустрів Акулу!

— Я не знаю, де був Кріпс, але Нельсон бачив, як він з пістолетом у руці виходив з апаратної.

Загорський аж закляк від несподіванки:

— А де ж був ти, Бен Хедо?

— У нашій каюті, разом з Абдулом Хамідом.

— А негр тим часом залишився сам? Як ви це допустили?

— Ви ж наказали нам узяти осцилограф…

— Ну як, штурмане, чи знайшли ви Нельсона? — запитав Загорський у Рене Дюваля, побачивши його на палубі.

— Нельсона? — зупинився штурман. — Знайшов… убитого.

Постать штурмана розчинилась у темряві. Загорський лишився на палубі сам. Він стояв на місці приголомшений, немов йому завдали несподіваного удару. Ох, і хитро ж діє рука, яка вбила Ліпмана!

Загорський повернувся в каюту. Лабала стогнав.

— Води, води! — шепотів він кволим голосом.

Біля нього сиділи лікар Раск і Абдул Хамід. На думку лікаря, рана була несмертельна, але…

— Води, сер! — знову застогнав Лабала.

— Дайте йому кілька крапель, — дозволив Раск.

Абдул Хамід змочив у воді бинт і поклав на губи пораненому. Лабала жадібно смоктав вологу. За ці кілька годин він дуже змінився, став схожий на мерця.

Лікар Раск вийшов.

— Лабало! — звернувся до негра Загорський.

Лабала заворушився, перестав стогнати і, здавалося, прислухався. Загорський озвався знову. Лабала здригнувся, розплющив очі й зустрівся з поглядом професора.

— Це ви, сер?

— Спокійно, Джеймсе! — професор поклав руку йому на плече. — Ти втратив багато крові… Скажи мені лише, чи бачив ти, хто стріляв?

— Я сидів спиною до дверей!

— Ти теж вистрелив?

— Вистрелив, сер!

Він щось згадав, схвилювався і спробував підвестися, та Загорський стримав його.

— Хто це був, сер?

— Поки що я не можу сказати напевно.

— О сер! — зітхнув Лабала.

Загорський чекав, поки Лабала трохи відпочине, щоб розпитати його далі.

— Що ти зробив після пострілу?

— Вистрелив теж!

— А потім?

— Я відчув у животі якесь тепло. Повернувся до дверей, але вони були зачинені!

— Ти не відчинив їх?

— Ні, сер, я не зміг дійти до них, я впав!

— А далі?

— В очах мені все запаморочилось, я побачив під собою калюжу крові і зрозумів, що мене тяжко поранено. Тоді я спробував повзти, дістався до дверей, але раптом у них зазирнув Акула, і я знову вистрелив!

Загорський ні про що не розпитував його далі. Все було зрозуміло: Акула вартував біля дверей і після того, як Кріпс утік, мав перевірити, чи негра вбито, а як він іще живий — то пристрелити його. Та тільки-но він зазирнув до каюти, негр зустрів його пострілом. Куля, звичайно, не влучила, бо Лабала втрачав останні сили й ледве тримав у руці пістолет.