— Це ми де-небудь побачимо? — запитав Єнік.

— Так, у Коста-Ріці й у Гватемалі ти побачиш такі гори кави, що тобі аж моторошно стане.

Єнікову увагу раптом привернув пагорб, порослий сизувато-зеленими кущами. Підійшовши до кущів, він побачив, що листя їхнє м'ясисте й колюче.

— Це агави! — вигукнув Єнік. — Але вони не схожі на ті, які ми вже надибували.

— Правильно, — похвалив його дядечко Франтішек. — І вирощують їх тут не для краси й навіть не заради їхнього волокна: з них роблять національний напій «пульке».

Тільки-но дядечко Франтішек вимовив це слово, як провідник вийняв з торбини плескату пляшку й простяг йому; очевидно, він подумав, що чужинці захотіли освіжитися.

— От бачите! — засміявся Франтішек. — «Пульке» для мешканців Юкатану — чарівне слово. Тут усі охоче п'ють цей напій. Покуштуйте, може, й вам смакуватиме!

Тим часом загін підійшов до лісу й нарешті сховався в його прохолодній тіні від палючого сонячного проміння, проте дядечко Франтішек не дозволив відпочивати під деревами, хоч Єнік і Вацлав його дуже просили.

— Любі мої друзі, ви не в Чехії і не в Англії; якщо не хочете наражатися на небезпеку, то не здумайте лягати на цю пишну траву або на м'який мох. Це вам не вдома! Перш ніж лягти, треба пильно обдивитися місце, чи нема там гадюки, ящірки, скорпіона, павука або якого іншого непроханого гостя. Крий вас боже також лягати на холодну траву, якщо ви розігрілись, бо Юкатан — батьківщина гарячки, а вона, на мою думку, особливо любить чіплятися саме до білих.

Досвідчений керівник експедиції почав шукати галявину, на якій можна було б спорудити хатину; пощастило її знайти лише перед другою годиною. Пологим схилом у трав'янисту, порослу кущами улоговину біг потік, бурхливий після вчорашньої зливи. Дядечко Франтішек обрав цей схил, звернений на схід, і робітники негайно взялися до роботи.

Треба було викорчувати кущі й прогнати небажаних сусідів. Найкраще в цьому міг прислужитися вогонь. Всі квапливо метнулися увсебіч і почали зносити на купи все, що могло горіти: сухе галуззя, суху траву й кору дерев. Через кілька хвилин пастух усе це запалив.

Долину оповило густим димом; нашим друзям доводилося пильнувати, щоб вогонь не поширювався за межі багаття.

Озброївшись ломаками, вони збивали полум'я, як тільки воно заповзало надто далеко. В траві раз по раз мелькали гадюки, ящірки й гризуни, які рятувалися втечею до лісу. Та пастух запевняв, що ще більше цієї нечисті втекло непомітно.

Коли багаття вигасли, всі взялися до сокир і кіс. До вечора місце було розчищене, й стомлені мандрівники лягли спати на возах. Лише індіанці всілися навколо багаття, обхопивши руками коліна, дрімали й про щось думали.

Наступного дня, поки люди дона Фернандо будували хатину зі стовбурів дерев та привезених дощок, троє озброєних європейців вийшли оглянути навколишню місцевість, а коли пощастить, то дещо й уполювати. Для Франтішка Долежала головне було знайти дерева, що на них, як він знав з досвіду, трапляються рідкісні види орхідей. Тому він неймовірно зрадів, побачивши неподалік на височині гарні міцні дуби, вільхи, в'язи, лаври та акації. Франтішек сподівався знайти там і хвойні породи — сосни та ялини.

Зате Єнік ніяк не міг розстатися з лісовими галявинками. Він зовсім не захоплювався дикими фуксіями, геранями, величезними фіалками й цініями — його вабили великі пістряві метелики з блискучими перламутровими крильцями та гарні птахи. Хлопець дуже шкодував, що не знає їхніх назв, але, почувши, що метеликів у Мексіці більш як шістсот видів, негайно відмовився од спроби запам'ятати ті назви.

Раптом Єнік злякано шарахнув убік і кинувся до Вацлава, весь тремтячи зі страху.

— Що з тобою? Ти щось побачив?

— Цсс, тихо, бо розбудиш! — прошептав хлопець, показуючи на блискучий клубок — плямисту змію, яка лежала непорушно, немов грубезний сталевий канат.

Вацлав хотів вистрелити в неї, але дон Франтішек стримав його:

— Не витрачай даремно заряду — це однак не допоможе. Краще покличемо сюди індіанців, вони знають, як і що з нею зробити. Та ви погляньте он туди! — вигукнув він зненацька й показав на сполохану зграйку звіряток, схожих на мишей. — Бачите, як тікають? Напевно, десь поблизу полює ще одна змія. Атож, атож, подивіться он туди! Бачите, в траві щось блищить?

Єнік і Вацлав аж подих затамували, побачивши, як швидко й спритно наздоганяла змія беззахисних звіряток.

Єнік раптом засмутився: йому було дуже шкода цих маленьких гризунів. Даремно дон Франтішек переконував його, що такий уже неписаний закон джунглів: дужий перемагає слабкого.

Зненацька десь неподалік пролунав пронизливий крик, і Єнік злякано притулився до Вацлава.

— Ех ти, герой! — засміявся дядечко. — Це ж тільки папуга! Подивись, цей пістрявий чепурун вітає нас у своїй домівці.

Цієї миті більш як десяток вивірок вискочили з лісу й метнулися через поляну до велетенського дуба. Вони спритно видряпалися по його міцній корі на самий вершечок і, розпушивши свої хвости, почали з цікавістю дивитися на просіку. А за. кілька секунд повз мисливців промчав і щез у лісі на смерть переляканий заєць.

— Увага! — крикнув своїм супутникам дядечко Франтішек. — Наготувати рушниці! Тут полюють не лише змії!

Сховавшись за дуб і затамувавши подих, мисливці чекали, хто з'явиться на поляні.

— Одверто кажучи, час до полювання не дуже підходящий, — пошепки зауважив дядечко. — Хижаки виходять на лови лише вночі. Напевно, ми ненароком порушили в одного із них солодкий сон — ото він і виліз із свого барлога серед ясного дня.

Раптом Вацлав побачив звіра. Гордий з того, що перший помітив його, він похапцем вистрелив, але, мабуть, схибив, бо звір щез у заростях. Судячи з його слів, це могла бути або пума, або просто дикий кіт.

Вацлаву, замість похвали, довелося вислухати розумну пораду: стріляти треба тільки влучно й не тривожити даремно всіх лісових мешканців.

Друзі повернулися ні з чим, і пастух порадив дону Франтішку піти вниз уздовж потоку й засісти де-небудь у затишному куточку — можливо, й пощастить щось уполювати.

— Розумію, — мовив дядечко. — Ви маєте на увазі оленів? Але ж м'яса у нас поки що досить! Я не люблю вбивати звірів без потреби.

— Ваша правда, — погодився пастух. — Ми теж не вбиваємо звірів без потреби. Тільки от завтра ми повинні повернутися на ранчо, а там усі дуже зраділи б, якби ми принесли шматок оленини, а надто молодої.

Цей аргумент переконав дядечка Франтішка. Звелівши нікому не відлучатися з табору, він пішов уздовж потоку. Швидко знайшов місце, куди вів лабіринт стежинок. Очевидно, олені ходили сюди пити воду. Сховавшись у кущах, дядечко Франтішек почав чекати.

Сонце вже от-от мало зайти, й зеленкувата лісова сутінь поступово забарвлювалася в рожеві тони. Звідкись здалеку долинало кумкання жаб; легкий вітрець шелестів у кронах дерев; десь скрикнув птах. Надвечір тихе дзижчання комашні змовкало.

Дядечко Франтішек геть забув про полювання. Він ліг на зелену траву, і йому пригадався рідний край, рідне полабське село, де точнісінько так само цілі ночі в ставку під лісом скрекочуть жаби. Перед ним постав його батько, сільський учитель, який сидить біля школи під липою і задоволено попихкує люлькою на довгому цибусі. Побачив він і матір, яка поралася на подвір'ї. Франтішку навіть здалося, що він чує її рідний голос.

Пригадалися йому й друзі дитинства. Цілісінький день бігали вони разом і пустували на сільському майдані, аж поки не посутеніє й батьки не покличуть вечеряти та спати.

Нараз дядечко Франтішек підняв голову. Метрів за тридцять од нього стояла олениця, а поруч з нею маленьке оленя. Поки оленя пило, вона сторожко прислухалася до кожного підозрілого шерхоту.