Дядечко Франтішек якусь хвилину дивився на цю зворушливу картину, відтак тихо відповз назад і повернувся до табору.

— Вітер дув з мого боку, і нічого сьогодні не нагодилося мені на мушку, — пояснив він пастухові, не звертаючи уваги на його глузливу посмішку.

Після вечері нікому не хотілося йти спати. Перший день у лісі промайнув, наче в казці: ніхто не відчував ніякої втоми, і всі, розташувавшись навколо багаття, повели неквапливу розмову.

Вацлав з Єніком почали згадувати рідну домівку, а індіанці мовчки дивилися на вогонь і прислухалися до розмови людей із ранчо.

— Слухайте, друзі, — озвався, трохи помовчавши, дядечко Франтішек, — чи не міг би хто з вас дістати де-небудь доброго собаку? Або навіть двох? Я гарно заплачу.

— А чого ж, можна, — відказав хтось. — Тільки чому ви, сеньйоре, не натякнули про це на ранчо? Дістали б дуже гарних собак задарма.

Дядечко Франтішек усміхнувся й підкинув у вогонь хмизу.

— Я не люблю брати подарунків, за які не можу віддячити. І, крім того, мені потрібні не гарні собаки, а хороший пес тутешньої породи.

— Мисливський чи сторожовий? — спитав пастух.

— І той і другий. Один стерегтиме хатину, а другий міг би супроводжувати нас у лісі.

— Я можу дістати вам таких собак, тільки вони дорого коштуватимуть. Щонайменше десять песо, — мовив пастух і пильно подивився на дона Франтішка: що той скаже про таку ціну?

— Коли собаки мені сподобаються, то я заплачу й двадцять, та ще й дам п'ять песо тому, хто їх сюди приведе, — відказав Франтішек і несподівано підвівся: праворуч із лісу долинали якісь дивні звуки, наче хтось волік дуже важку ношу. Франтішек пішов у тому напрямку, звідки чулися ці звуки.

Пастух схопив палаючу галузку й побіг слідом за ним.

— Тю, та це ж черепаха! Можете не боятися! — весело вигукнув він. — їй захотілося пити, от вона й поспішає до потоку.

Вацлав і Єнік вистрибом побігли на їхні голоси; індіанці навіть не поворухнулися, очевидно, це видовище не викликало в них цікавості. Хосе тут же радісно запропонував убити черепаху — завтра він зварить смачний суп. Але дядечко Франтішек не дозволив цього, і черепаха безборонно посунула далі.

Лише тепер, дивлячись на омахи полум'я, Єнік несподівано згадав про велику блискучу змію, яку він бачив удень. Коли ж про неї заговорив і дон Франтішек, пастух докірливо похитав головою.

— Чому ж ви раніше не сказали мені про це? Судячи з ваших слів, це так званий німий бушмен! — схвильовано мовив він. — Цей небезпечний розбійник ладен задушити не тільки людину, але й коня або віслюка, якщо вони пасуться де-небудь на узліссі. Шкода, що ви мені його не показали! Зараз він спокійнісінько перетравлює здобич, а міг би вже давно висіти на дереві облуплений. Тільки-но розвидниться, ми підемо туди, де ви його бачили, — може, він іще там. Ця вража душа страшенно лінива: коли об'їсться, то може пролежати на одному місці й кілька днів.

Єнік і Вацлав мовчали. Вони знову полинули думками до рідного краю.

Дядечко Франтішек звернувся до них з якимсь запитанням, але вони нічого не чули.

— Ви помітили, що зірки тут зовсім інші, ніж у нас? — удруге запитав він. — Погляньте хоча б на он те чудесне сузір'я. Це Південний Хрест — про нього ви, напевне, чули або читали.

Єнік і Вацлав закинули назад голови й почали роздивлятися по низькому темному небосхилу, всіяному тисячами мерехтливих зірок, які виблискували, наче діаманти.

— Яке тут усе гарне, чудове! — зітхнув Вацлав, але враз додав: — Та мені все ж таки набагато миліше наше чеське небо, наша в стократ скромніша рідна земля.

— Не сумуй, друже, — підбадьорив його дядечко Франтішек. — Що ж тоді казати Єнікові?

— А мені, дядечку, тут усе дуже подобається! Я нічого не боятимуся. От побачите, який я буду сміливий, коли краще освоюсь із цією місцевістю! Людина повинна перш за все знати про своїх ворогів — лише тоді вона може з ними змагатися. Індіанці ж нічого не бояться й з будь-якого становища вміють знайти вихід. — Єнік озирнувся на індіанців. — Тільки чому вони весь вечір сидять біля вогнища, наче мумії, такі німі й похмурі? Та ось коли вивчу їхню мову, все буде гаразд. Ми з ними розмовлятимемо й краще зрозуміємо одне одного. Гадаю, що вони мене полюблять. Погляньте, дядечку, вони вже й зараз перестали супитись, немов відчули, що я говорю про них доброзичливо.

Дядечко Франтішек замислено усміхнувся:

— У них сотні причин не довіряти білим, хлопчику мій. Але якщо тобі пощастить завоювати їхнє довір'я, ти здобудеш справжніх, вірних друзів. Лестити їм не треба — будь із ними справедливий і стався до них прихильно, цього вистачить.

Багаття вже ледь жевріло, табір повільно поринав у сон.

Європейці пішли спати до хатини, вкритої лише гіллям і широким листям тропічних рослин; робітники дона Фернандо лягли під повіткою. Вони спорудили її перед тим, як смерклося: забили в землю вісім стовпів і з гілля зробили легкий дах. Лише індіанці все ще не спали, як і досі, вони сиділи навколо багаття й монотонно бубоніли щось.

— Моляться, — тихо пояснив дядечко Франтішек. — Відтоді, як індіанці прийняли християнство, вони стали дуже побожні й страшенно люблять пишні церковні обряди.

Ніч минула без особливих пригод, але Єнік все одно ніколи не забуде її — це була його перша ніч у джунглях.

Не встигли вранці європейці встати й умитися, а чорний Хосе — зварити сніданок, як троє індіанців разом зі старшим робітником ранчо принесли з лісу велетенську забиту змію й повісили її на дереві. Змія висіла, немов грубелезний блискучий сталевий трос, де-не-де вкритий іржею. Пастух самовдоволено оглядав її, прикидаючи в думці, скільки хороших поясів, батогів і ременів зробить він з її шкіри. Коли трохи згодом з хатини вийшли Єнік і Вацлав, пастух розповів їм про іншу, набагато меншу, зате отруйнішу змію — маленьку небезпечну куфію.

Дядечко Франтішек щедро заплатив усім робітникам ранчо, а пастухові нагадав про його обіцянку дістати двох хороших собак. Потім він передав сердечний привіт усім мешканцям ранчо дона Фернандо Альвареса.

Люди попрощалися й пішли собі: одні попрямували до ранчо, інші — в глухі джунглі. В таборі зостався лише негр Хосе; він пішов до хатини й заходився будувати піч — просте вогнище його явно не задовольняло. Але, перш ніж по-справжньому взятися до роботи, Хосе напоїв мулів і прив'язав їх там, де трава була густіша. Потім почав носити будівельний матеріал з берега потоку — каміння і в'язку глину. Попрацювавши так години зо три, Хосе з гордістю оглянув свою споруду; в цю мить він трохи скидався на чеських карапузів, які люблять будувати греблі на розмоклих після дощу шляхах, — грязюки на тих пустунах тоді більше, ніж на їхній споруді. Але Хосе це було байдуже, бо гостей він чекав аж надвечір, і часу попереду було ще багато.

За вдачею Хосе був досить-таки ледачий, любив поспати. Тож і цього разу він не витримав — простягнувся на маті, сплетеній з трави, й прокинувся лише в ту драматичну мить, коли над головою в нього щось кілька разів гримнуло.

Це, звичайно, гнівалося не небо, а добрий дядечко Франтішек, який повернувся разом з друзями й помічниками на вечерю. Хосе схопився, наче олень, і миттю затопив у своїй новій печі, тій, ясна річ, таке поводження не сподобалося, й вона так почала куріти, що всі змушені були тікати якомога далі від хатини.

Однак не минуло й години, як Хосе поставив на стіл витвір свого кухарського мистецтва — горщики з кукурудзяною кашею; та, на жаль, похвали він не дочекався: вибагливих європейців розбестила кухня дона Фернандо.

Що ж до індіанців, то вони зі смаком взялися до їжі, а потім, як і напередодні, всілися навколо багаття, розкладеного на віддалі пострілу від хатини.