Сьогодні всі попрацювали як слід. Індіанці спиналися на високі дерева й паліччям збивали з їхніх вершечків кущики орхідей. Єнік і Вацлав швидко збирали їх і відносили дядечкові Франтішку. Той уважно оглядав і сортував орхідеї: одні викидав, інші обережно складав у плетені кошики, що їх члени експедиції прихопили з собою із табору. Правда, сьогодні їм не пощастило знайти щось надто цікаве, але містер Гау міг бути цілком задоволений: на ці великі фіолетові кеттлейї в Лондоні завжди був чималий попит.

Головне для Франтішка тепер полягало в тому, щоб зацікавити роботою індіанців і навчити їх швидко розпізнавати рідкісні види орхідей, квітка в яких часто буває непоказна, маленька, завбільшки з муху з розчепіреними крильцями, а іноді така, як чеська квітка «черевичок» або «човник»; і все ж таки ціняться ці види досить високо. Якби нетерплячий дядечко Франтішек міг на повітряній кулі або на якомусь іншому літальному пристрої злетіти над вершечки дерев! О, тоді він вибрав би все найкраще з царства орхідей! Але, на жаль, літати й спинатися на велику висоту дядечко Франтішек не міг, тож йому не залишалось нічого іншого, як задовольнятися тим, що скинуть на землю байдужі індіанці.

Єнік, бачачи це, вирішив, що він повинен якомога швидше навчитися лазити по деревах, аби приносити рослини цілі й неушкоджені. Сьогодні він уже пробував видертися на вершечок дерева, але дядечко Франтішек злякано крикнув йому спускатися вниз.

— Ану, зараз же мені злазь! Подереш на собі одежу, впадеш та ще й, боронь боже, скрутиш собі в'язи. Швидко мені злазь!

Єнік слухняно зліз і заходився ловити метеликів та жуків. Незабаром це заняття цілком захопило його. Мабуть, ніде в світі нема таких гарних барвистих комах, як тут, на Юкатані. Але, на жаль, на Юкатані, крім барвистих метеликів, поширені велетенські мурахи, а також страшні піщані блохи. Ці блохи дістаються навіть крізь взуття і впинаються в шкіру ступні та під нігті, викликаючи пекельну сверблячку. Ця сверблячка триває доти, поки людина не виріже комаху або не витягне її голкою і поки ранка не загоїться.

Дядечко Франтішек усе це передбачив іще в Лондоні й тому замовив для себе та для Вацлава спеціальні черевики з двох шарів шкіри, між якими було прокладено тонкі алюмінієві платівки; такі черевики піщана блоха вже неспроможна прокусити.

Про Єніка, звичайно, він тоді подбати не міг, і тому хлопець носив свої звичайні черевики, а також краги, припасовані до його ноги.

— Все це тобі доведеться викинути, — буркнув дядечко Франтішек, тільки-но Єнік з гордістю показав йому свої знахідки.

— Але ж, дядечку, я хотів би зібрати велику колекцію комах, метеликів і жуків. Знаєте, як дивуватимуться наші хлопці, коли…

— Дурниці! — урвав його дядечко Франтішек. — Якщо ця колекція не зіпсується в дорозі, то її зжере міль або ще яка-небудь негідь, це вже напевно. Коли я вперше мандрував, то теж спробував був збирати комах, але все пішло нанівець. Хто хоче привезти із тропіків таку колекцію, повинен гарненько до цього підготуватися. Колись я зустрів якогось німецького професора — той мав із собою цілу похідну аптеку. Якби ти побачив, скільки в нього було всілякої рідини, порошків, отрут, коробочок, пляшечок, мішечків! А він іще скаржився на збиток, який йому заподіяли манюсінькі нікчемні створіння, що немов узяли собі за мету свого життя пожирати вченим їхні колекції.

Єнік засмучено слухав дядечка й дивився па великих прекрасних метеликів, що літали навколо. Досить було тільки рукою сягнути — й вони твої. А дядечко розвіяв усі його сподівання. Єнік уже уявляв собі, як зраділа б Терезка, коли б він привіз додому цих райдужних перламутрівок. Він міг би, скажімо, викласти з них мозаїчну картину — таку картину Єнік уже десь бачив. Та, мабуть, Єнікові доведеться відмовитися від свого задуму. Маленькі жучки — точильники — однаково все знищать!

— Бережися, Єніку, також стоніжок і скорпіонів, — сказав йому дядечко Франтішек. — їхні укуси так само отруйні, як і укуси павуків. — Тут завжди треба пильнувати.

На зворотному шляху наші мисливці були свідками полювання лисиці на землерийок. Індіанці, побачивши цю картину, почали кричати: «Таїра!» й кидати у звірятко камінням.

Але найнеприємнішою за цілий день була зустріч із гримучою змією. І хоч та змія одразу ж утекла, проте сама думка, що небезпека чатує неподалік од табору, не давала спокою дядечкові Франтішку та Вацлаву. Вони боялися головним чином за Єніка, хоч обидва не прохопилися про це ані словечком.

Головним заняттям наших європейців були щоденні експедиції в ліс по орхідеї. Але час від часу доводилося виходити й на полювання, щоб хоч трохи урізноманітнити харчування.

Втім, індіанці вдовольнялися кукурудзяною кашею і «фріхолес», чималий запас яких вони взяли з собою із ранчо, та пагінцями різних рослин, що їх вони ламали в хащах і їли з величезним смаком. Вряди-годи їм навіть траплялися ранні овочі. У тропіках овочі достигають цілий рік, проте під час жнив їх буває особливо багато. Пуп'янки, квіти, плоди, достиглі й достигаючі, нерідко можна побачити на одному й тому ж дереві або кущі — і в цьому нема нічого незвичайного.

Нашим друзям овочі теж смакували, але без м'яса їм було таки сутужно. Риби в юкатанських річках та потоках водиться дуже мало, а в струмку, що вився долиною, її не було зовсім. Доводилося або полювати на звірину, або ловити дичину на сильця. Індіанці теж могли б узяти участь у полюванні, але вони не прихопили з собою ні луків, ні стріл, та й, крім того, Франтішек, знаючи з власного досвіду, як важко лазити по деревах, не хотів обтяжувати їх зайвою роботою.

У цих підступних, повних небезпеки юкатанських лісах полювання без собаки річ неможлива, бо собака не тільки вистежує звіра, а й попереджає про небезпеку. Тому Франтішек дедалі гостріше відчував, що йому дуже бракує собаки.

Можна уявити собі, як зраділи наші друзі, коли одного вечора, повертаючись до табору, ще здалеку зачули гавкіт собак. Для вух європейців він здався просто-таки райською музикою.

— Ходімо швидше, пастух, здається, виконав свою обіцянку й привів собак! — вигукнув Єнік.

— Одначе він не дуже поспішав! — зауважив Вацлав. — Цікаво, яких він пришв?

На східцях хатини справді сидів пастух і тримав на смику двох чудових псів. Вони вже давно зачули, що йдуть незнайомі люди, й так натягували смик, що пастух ледве міг їх утримати.

Дядечко Франтішек привітався з пастухом й одразу ж заходився оглядати собак. Одна з них виявилася високою сухорлявою сукою з короткою світло-жовтою шерстю та довгою мордою, або «нюхалом», як висловився дядечко Франтішек. Лише кінчики вух і смуга уздовж хребта в суки були трохи темніші. Це й була обіцяна мисливська собака, тим часом як другий пес, дужий, з довгою коричневою шерстю, маленькими нашорошеними вухами й широкими грудьми, очевидно, мав бути за сторожа.

Індіанці, підійшовши до табору, дали великого гака, щоб обминути собак. Вони зовсім не приховували свого незадоволення з появи псів у таборі, але на це ніхто не звернув уваги.

Пастух вибачився, що свою обіцянку виконав з деяким запізненням: по собак йому довелося йти в ранчо, розташоване дуже далеко звідси. Погладжуючи тварин по спині, він на всі лади вихваляв їх. Сука, мовляв, дуже цінна, бо незабаром приведе щенят. Це віддана й надійна тварина, а на полюванні вона робить справжні чудеса. Що ж до другого пса, то він найдужчий на цілу околицю й захистить свого хазяїна краще, ніж вогнепальна зброя.

Єнікові страшенно кортіло якомога швидше заприятелювати з новими знайомими, але грізне гарчання та оскал білих ікол змусили його шанобливо відступити.

— Злий собака! — мовив Хосе, показуючи на сторожового пса. — Хотів роздерти мене, коли я ніс йому їсти.

— Він злий, як і кожен пес із чорним піднебінням, — погодився пастух, — але кидається тільки на злодіїв і негідників. Він їх чує здалеку.