— Стривай, Релфе! Стривай!.. Тепер відштовхуй, — гукнув він і вскочив у човен, ледве його не перекинувши. То був Біл! За мить ми опинилися на шхуні, припнули човна, перерізали кодолу, лишивши на дні кітвицю, й налягли на весла. Дужий Біл так гребнув, що шхуна замалим не вискочила на берег: поспішаючи, він забув, що я ледве міг зрушити здоровезне весло. Тоді він скочив до керма й поставив стерно під кутом, отож наші зусилля майже зрівноважувалися. Шхуна прудко посунула за водою; та перш ніж ми досягли гирла, на березі розлягся тисячоголосий крик: дикуни нас помітили. Вони кинулись у воду й попливли до шхуни, але ніяк не могли її наздогнати. Проте один дужчий чолов'яга таки вхопив кінець линви, що звисала з корми, й видряпався на облавок. Біл помітив напасника, як тільки його голова вигулькнула з-за гакаборту, але й знаку не дав, а веслував собі далі, аж поки той підкрався до нього майже впритул; по тому, кинувши весло, він луснув його кулаком по лобі, й дикун гепнув на палубу. Біл кинув його за облавок і знову взявся до весла. Та на нас чигала більша небезпека: дикуни-бо випередили шхуну й стояли на березі, збираючись перейняти її плавом. Аби їм пощастило свій намір виконати, нам був би капут. Хвилину Біл стояв вагаючись. По тому вихопив з-за пояса пістоля, скочив до гармати, притулив кремінь до запалу й вистрілив. Запал ураз зашипів, із цівки вирвався сліпучий спалах, і гримнув такий оглушливий постріл, що, здавалося, повалилися гори.

Цього було досить. Перелякані дикуни на мить остовпіли й завагались, а ми тим часом їх минули.

Наші вітрила нап'яв бриз, якого ми досі не відчували за густим листом, шхуна полинула вперед, і крик обдурених дикунів завмер удалині. Ми випливли в море.

І тіло, і душа людини мають свою міру витривалості, яка змінюється залежно від життєвих обставин. Саме завдяки тій витривалості людина здебільшого долає всі перепони, що постають їй на дорозі, хоч які вони високі та круті. Але буває так, що, коли вершину подолано й труднощі переборено, людина враз в'яне, стає знервована й недолуга, втома сповнює всеньке її тіло, і людині не до снаги зробити навіть найменшого зусилля.

Майже увесь той день я був такий збурений, що не знаходив собі місця, і до вечора, коли скінчилася моя вахта, перевівся на ганчірку. Та коли ми вирушили в той похід, що його сумний кінець я щойно оповів, я весь сповнився енергією і протягом усієї жахливої ночі зовсім не відчував утоми. І душа моя, і тіло наснажилися новою силою. Та скоро небезпека минулась, я зів'яв, мов рута на сонці, а коли моє розпалене чоло овіяв прохолодний океанський вітрець і я почув плескіт вільних хвиль, що набігали на прову шхуни, мені потьмарилося в очах і я впав, як стій, на палубу.

Небавом я очумався: наді мною стояв Біл. Він сіпав мене за руку й казав:

— Ну ж бо, вставай, Релфе! Ми в безпеці. Бідолашний хлопець! Мабуть, зомлів. — І Біл схопив мене на оберемок і поклав на марсель біля румпеля. — Ковтни-но, хлопче, краплину цього питва, воно тебе підживить, — мовив він, підносячи мені до вуст бутля з бренді, й у голосі його забриніла несподівана ласка.

Я ковтнув хмільного трунку і вдячно підвів на Біла очі. За мить голова моя схилилась, і я заснув мертвим сном. Спав я довго, бо коли прокинувся, то сонце вже ген-ген підбилось над обрієм. Розплющивши очі, я спершу лежав нерухомо, втішаючись спокоєм; мов зачарований, я дивився на величну красу могутнього океану й не міг надивитися. Саме стояв мертвий штиль; море, здавалося, було вкрите хвилястою кришталевою габою, помережаною шафрановими плямами й смугами сонячного сходу. Сонце ще не пекло, і блакитна небесна баня дихала глибокою тишею, яку не порушували навіть морські птахи шелестом крил. Мабуть, я ще довго лежав би, милуючись мирним краєвидом, але раптом серце мені болісно стислося: я пригадав минуле й вернувся до дійсності, побачивши Біла, що сидів на палубі коло моїх ніг. Голова його схилилася, наче уві сні, на праву руку, що лежала на румпелі. Здавалося, він просто собі спочиває, тож я не схотів його турбувати; проте щойно я поворушився, підводячись на лікоть, він ураз стенувся й повернув голову.

— Агов, Релфе, ти вже, бачу, прокинувся. Довгенько ж тобі спалося, хлопче, — промовив він.

Угледівши його лице, я скочив на ноги. Він був білий як смерть, а на закудланому волоссі, що звисало на очі, запеклася кров. Кров також заюшила йому запалі щоки й сорочку, що, як і все його вбрання, була подрана й закаляна.

— Ой Біле! — вигукнув я стривожено. — Що з тобою? Ти занедужав? Тебе, мабуть, поранено!

— Твоя правда, друже, — відмовив тихо Біл, укладаючись на постелі, з якої я щойно підвівся. — Боюсь, що мене поранено таки добре. Я чекав, доки ти прокинешся, — хотів попросити, щоб ти приніс мені трохи бренді й хліба з шафки в каюті. Ти спав так солодко, що не хотілось тебе будити. Але тепер мені вже нічого не миле.

Не дослухавши його, я побіг у каюту й за хвилину вернувся з пляшкою бренді й шматком сухаря. Погризши сухаря й ковтнувши води з бренді, він наче підживився й заснув. Я сидів поряд і не зводив з нього очей, аж доки він прокинувся: мені-бо кортіло довідатись, куди саме і чи дуже його поранено.

— Овва! — вигукнув Біл, прокинувшись через годину. — Мені краще, Релфе. Я наче на світ народився. — І він спробував був устати, та враз болісно застогнав і впав на лежанку.

— Е ні, Біле, не вставай, — мовив я. — Полеж спокійно, а я тим часом подивлюся твою рану, постелю кращу постіль на палубі й приготую снідання. А тоді ти мені розкажеш, як тебе поранили. Не хнюпся, Біле, — додав я, зауваживши, що він одвернув голову, — скоро ти вичуняєш, і хоч лікар з мене ніякий, але я буду зразкова сестра-жалібниця.

По тому я пішов у камбуз, затопив грубку, дістав у комірчині все потрібне на сніданок і десь за півгодини вернувся на палубу з готовою стравою. Білові наче покращало: він усміхнувся до мене, коли я поставив перед ним чашку кави й таріль з яєшнею та хлібом.

— Нумо, Біле, — бадьоро мовив я, сідаючи поряд на палубу, — берімося до їжі. Правду казати, я й сам уже зголоднів. Але ж я зовсім забув про твою рану, — додав я, встаючи. — Дай-но я на неї подивлюся.

Виявилося, що куля з пістоля прострелила йому груди. Кровотеча майже припинилась, рана була з правого боку, і я мав надію, що вона неважка. Але Біл похитав головою.

— Сідай-но, Релфе, — мовив він, — і я тобі розкажу, як усе сталося. Вийшли ми з човна й почали продиратися крізь гущавину. Як я й сподівався, ми натрапили на шворку, що вела до мого мушкета; але з якоїсь причини мушкет не вистрілив. Я бачив, що наші зачепили шворку, чув, як клацнув курок; тож, мабуть, запал відвологнув і не зайнявся. Що його робити? Як вистрілити з свого карабіна? З несподіванки я не міг нічого зметикувати. Але правду люди кажуть: біда навчить ворожити. Отож, коли я вже, зціпивши зуби, вирішив: будь-що-будь, — мене раптом осяйнула щаслива думка. Я вихопився наперед, буцімто мене брала нетерплячка напасти на дикунів, перечепився через повалене дерево й упав головою в кущ. Певна річ, карабін мій стрельнув! Відразу в таборі знявся такий вереск, якого мені ще зроду не доводилось чувати. Я швидко звівся на ноги й побіг разом з усіма. Але капітан гукнув, аби ми спинилися.

«Ти, мерзотнику, вистрілив навмисне!» — мовив він, міцно лайнувся, вихопив пістоля з-за пояса й бабахнув мені просто в груди. Я впав і знепритомнів. Очутивсь я від страшного зойку, скочив на ноги, озирнувся й побачив за деревами вогнище. Біля нього стояли поприв'язувані до стовпів капітан з матросами, а дикуни танцювали навколо них, мов несамовиті. За хвилину один підскочив до капітана й затопив йому ножаку в груди. Знову пролунав той самий страшний зойк, що привів мене до тями. Не отягуючись, я гайнув навпростець через кущі. Дикуни мене вгледіли, але трохи запізно. Отож я й устиг скочити в човен.