Розповідаючи, Біл тремтів безперестану й так знесилився, що я вирішив перевести розмову на інше, аби відвернути його увагу від подій минулої ночі.

— А тепер, Біле, — мовив я, — нам слід подумати про майбутнє. Що ми з тобою діятимемо? Ми опинилися серед океану в добрячій шхуні, яку можемо вважати своєю власною — принаймні маємо на неї найбільше право, — і перед нами лежить увесь світ. До того ж саме подуває бриз, і треба вирішити, куди скерувати судно.

— Релфе, друже мій, — сказав Біл, — мені байдуже, в який бік ми попливемо. Боюся, що мої дні злічені. Кермуй, куди хочеш: я згоден на все.

— Тоді, Біле, давай попрямуємо до Коралового острова та подивимось, що там сталося з моїми любими товаришами, Джеком і Пітером. Певне, острів той безіменний, але капітан якось показав мені його на морській мапі, і згодом я його позначив. Отож, знаючи, де ми тепер перебуваємо, я, мабуть, зумію доправувати до нього корабель. Щоправда, напнути вітрила я сам не зможу, але, на наше щастя, їх уже чимало напнуто. А якщо наскочить шквал, я сам згорну горішні вітрила на гроті й фоці та візьму їх хоч частково на гітови[10]і поставлю шхуну носом до вітру, поки шквал ущухне. Коли ж бриз подуватиме й далі, я змайструю кілька блоків і припасую до марселів, аби розгортати вітрила самому. Щоправда, мені потрібно буде на те півдня, але й то байдуже. По тому я зроблю тобі на палубі захисток од сонця; і якщо ти спроможешся посидіти біля румпеля й постернувати щодня по дві години, аби я поспав, то решту доби ти б собі спокійнісінько спочивав. А якби тобі було важко стернувати, я б принайтував стерно й пустив корабель у дрейф, готуючи собі сніданок чи обід. Ми з тобою прегарно влаштуємось і духом допливемо до Коралового острова.

У відповідь на мою запальну промову Біл кволо осміхнувся.

— А що ти робитимеш, коли нас заскочить шторм? — запитав він.

Те запитання збентежило мене, і я замислився. Та зрештою взяв його за руку й мовив:

— Знаєш, Біле, коли людина зробить усе від неї залежне, їй треба покладатися на бога.

— Ой Релфе, хотів би я мати таку надію на бога, як маєш ти, — озвався стиха мій товариш, схвильовано вдивляючись мені в обличчя. — Я, Релфе, вмираю; і хоч мені доводилося сто разів стрічатись із смертю, але я боюся вмирати… життя моє було страшне. Я став моряком іще змалечку, і відтоді мені велося дедалі гірше й гірше. Три роки я був пірат. Щоправда, я взявся до піратства не з своєї волі: мене затягли на цю шхуну силою і тримали, доки я став одчаюгою і прилучився до їхнього гурту. Не раз мої руки кривавилися людською кров'ю. Твоє юне серце б завмерло, аби я… Але навіщо про те розповідати? Все одно, Релфе, мою долю вирішено.

Розмова та, очевидячки, зовсім виснажила Біла, він застогнав і схилився на постіль. Тієї ж миті з-над моря долинув глухий стогін, неначе сама природа співчувала його мукам.

— Цить, Релфе! — мовив Біл, розплющивши очі. — Чуєш, насувається шквал. Не дрімай, хлопче! Візьми фок на гітови. Спусти верхній грот. Часом шквал налітає так швидко, що й незчуєшся.

Я вже звівся на ноги й побачив, що нас от-от заскочить шалений шквал. Захопившись розмовою, я зовсім був його не помітив. Шхуна стояла непорушно на гладенькій, як скло, поверхні моря, тож мені пощастило миттю виконати Білові вказівки. Я трохи заспокоївся, переконавшись, що шквал насувається спереду з лівого борту, а в такій поставі корабель витримує борвій. Згорнувши вітрила скільки було змоги, я вернувся на корму й став біля стерна.

— А тепер, друже, тримай шхуну якнайбільше проти вітру, — сказав Біл кволим голосом.

За мить налетів шквал, і палубу покропило бризками. Шхуна чудово вистояла перший порив і стала дибки проти хвиль, наче добрий скакун. Тим часом небо повилося хмарами, а на морі здійнялися височезні вали. Борвій щохвилини дужчав; на шхуні ще було забагато нап'ятих вітрил, і я боявся, що вітер, який несамовито свистів серед снастів, повалить наші щогли. Зненацька він змінив напрямок, хвилі вдарили шхуну в ніс, і вона замалим не лягла на бік, а сам я ледве встояв на ногах. Тим часом Біл випустив з рук кріпильну планку, за яку тримався, і, посунувши палубою, щосили вдарився об люк. Він лежав коло мене на палубі, і я бачив, що йому забило памороки, але не зважувавсь ані на мить залишити стерно: мені-бо доводилось напружувати всю свою увагу й силу, аби втримати шхуну в покорі. Цілісіньку годину борвій гнав нас морем, і весь той час, завдяки своєму гострому носові й нап'ятим вітрилам, шхуна орала хвилі, замість скакати поверх них. Отож уся палуба була залита водою. Зрештою шквал ущух, і шхуна сповільнила хід, погойдуючись на розбурханих хвилях.

Як тільки я спромігся залишити стерно, то негайно переніс Біла на постіль. А тоді побіг униз по бренді, розтер йому обличчя та руки, а також линув і в рот краплину. Довго силкувався я привести його до тями, та марна праця: рука, яку я натер, упала безсило на палубу. Я поклав свою руку йому на груди й хвилину сидів, дослухаючись, але серце його не билося — пірат був мертвий!

Пойнятий жахом і тривогою, я сів на світлому люкові й утупився в обличчя свого бідолашного товариша. Пригадавши минулі події, я почав міркувати над своєю теперішньою скрутою. Адже я залишився один-однісінький посеред неозорих тихоокеанських просторів, невтаємничений у науку навігації, і то на шхуні, з якою могли впоратися щонайменше восьмеро моряків! Та не хочу випробовувати читачеве терпіння, докладно описуючи, що я почував і що робив перші дні по смерті свого товариша. Скажу тільки, що прив'язав йому до ніг гарматну кулю і, глибоко сумуючи, поховав його в глибині морській.

Цілий по тому тиждень вітер подував із сходу, а що я плив на північний захід, то шхуна моя прудко линула в потрібному напрямі. На превеликий жаль, я не міг визначити своїх координатів, бо капітанський квадрант був схований десь у каюті; але з першого ж дня я вираховував пройдений шлях і, приблизно знаючи, наскільки шхуну віднесло вбік, сподівався без особливих труднощів утрапити до Коралового острова. До того ж я знав, де він міститься, по мапі (що була, очевидячки, дуже точна) і спрямовував шхуну за компасом.

Саме почалася стала погода й подули пасати, тож я почав вимудровувати пристрій, щоб розгорнути марселі. Довелося мені довгенько поморочитись, і за першим разом я сів маком — головним чином тому, що нічогісінько не тямив у законах механіки. Я допустився помилки, припасувавши до блоків та коловоротів заслабку мотузку; вона відразу луснула і так мене вдарила, що я перечепився через ляду люка, торохнувся об утлегар і покотився трапом униз у каюту. Синців я дістав силу-силенну, до того ж мені забило памороки. Та я вважав за щастя, що лишився живий. За другим разом я вжив запобіжних заходів: пристосував більші блоки й грубішу мотузку. Сам принцип був добрий, але пристрій виявився занадто грубий, і я не міг подолати сили тертя товстої мотузки. Згодом мені таки пощастило добрати пропорційні блоки, але я зробив висновок, що краще засвоїти науку своєчасно, аніж доходити до всього власним болісним досвідом.

Коли я зрештою налаштував свій пристрій, мені довелося майже цілий день морочитись, аби той марсель розгорнути. А що я не міг водночас стернувати й інше діло робити, то мені спало на думку принайтовити кермо, отож я лише вряди-годи до нього навідувався, а шхуна йшла собі своїм курсом. Тепер я дістав змогу й по палубі ходити, й до кубрика лазити, коли треба було яку річ там узяти, а також страву зварити й попоїсти. Але, спочиваючи три години щоночі, я не звірявся на припнуте кермо, бо вітер міг часом змінити свій напрямок і шхуну віднесло б далеко вбік. Тому на ці три години я ставав у дрейф, тобто пристосовував кермо й вітрила в такий спосіб, аби вони протидіяли один одному й судно стояло на місці. А по спочинкові я робив поправку на дрейф і спрямовував корабель потрібним курсом.