Замір мій усім сподобався, найпаче Ладіславові. Кароліна звернула нашу увагу, що для двобою нам треба по два секунданти. Ладіслав вирішив узяти собі її й Йозіфка. Мені залишилася Геленка.

Я ласкаво попросив її бути моїм секундантом і низько вклонився їй. Вона запиталася, чи це нічого, що вона тільки одна. Я підбадьорливо відказав, що мені це не вадить, тим паче, що Ладіслав уже пішов на мене зі своїм ціпком.

Ми, мов навіжені, стрибали один довкола одного й ширяли ціпками в повітря.

— Мені сказали, — засміявся я, — що мене хтось викликав на герць. Але те, що ви тут виробляєте, нагадує мені скоріше балет. Ви завше так стрибаєте?

— Ні, добродію, тільки коли радію.

— А чого ви радієте, вельмишановний?

— Що ви так злецько прикриваєтесь.

— Я зовсім не прикриваюсь. Чого, перед чим, на бога?

— Кажіть, добродію, відважніше.

— Мені додає відваги ваша несміливість. Дозволяєте ударити? Не будете дуже кричати, коли я лусну вас?

— Тільки щоб не було лоскотно, добродію.

— Годі! — вигукнув я і пошпурив ціпком. — Бачу, Ладіславе, що тобі не бракує ані спритності, ані хоробрості. Нічого тобі не бракує, окрім віддиху. Годі, походи трохи, Ладіславе, перш ніж сісти.

Чемпіон світу ледве відсапував, але ширнув ціпком і вигукнув:

— Я звертаю увагу секундантів, аби вони запам'ятали, хто перший кинув зброю. Я ще не ввійшов у раж, тільки готуюсь до нападу, і на язиці мені крутиться неймовірний дотеп.

Ми спробували погамувати Ладіслава. Він дихав, як дірявий орган, і дедалі розпалювався.

— Може, там, на Моого, ви й звикли переривати в найцікавіший момент, але в нас, на Землі, б'ються, допоки один із супротивців не спустить дух. Може, вам зробилося моторошно? Зробилося, еге ж? У такому разі в нас кажуть: «Здаюся, я здаюся», а не: «Ви засапались».

До мене підійшла Кароліна й зажадала, аби я вибачивсь перед Ладіславом.

— Ні, не роби цього, Ге!

Я озирнувся. Це кричала Геленка.

— За віщо ти маєш вибачатись? — сказала вона. — Що щадиш його? Що ти достойний противник? Леле, замість подякувати тобі, він іще дере носа, зухвалець! Славетний Ладіслав. Ліпше облиш, Ладю, бо я розповім, як ти хотів зіпхнути з рейок трамвай.

І Ладіслав ту ж мить перестав бути найславетнішою людиною в світі. Промимрив, що був тоді ще малий. Усім нам він видався раптом маленьким і нещасним.

— Можете нам про це не оповідати, — мовила малярева сестра.

— Так нехай не гороїжиться, — відказала Гелена.

— І ти зіпхнув з рейок той трамвай, Ладіславе? — поцікавився я.

Кароліна підійшла до Ладіслава й пригорнула його до своїх грудей.

— Не зіпхнув, — відмовила вона за нього.

— Не зіпхнув, — потвердила Гелена. — Але хотів і набрався великого сорому. Чому про це треба мовчати? Йозіфек теж зізнається, що осоромився, і це ліпше, ніж хвалитися славою, якої в нього немає.

Ладіслав прогугнявив, що Геленці недавно записали зауваження в щоденнику — вона вчила Сашу Марушакову непристойної пісеньки.

Геленка відказала, що вона хоч уміє співати, а Ладіслав може хіба хрипіти.

Вони знов наскіпалися одне на одного й почали страшно сваритися в чужому домі.

Кароліна й маляр мало не плакали. Їм здавалося, що вони погані господарі, коли ми так негарно в них бавимося.

Я більше не годен був цього витримати й гримнув:

— Тихо!

Це почула тільки Кароліна й окинула мене смутним поглядом. У неї жовто-золоті очі, як у матері, й дещо нагадують розкраяну помаранчу. Вони блищать доти, поки не посмутніють.

— Обіцяю тобі, Кароліно, — мовив я, — що вони будуть любитися.

Кароліна сумнівалася в цьому. Я відвів її вбік.

— У них іще не було нагоди, — провадив я, — аби одно за одного пішло на муки, скочило у вогонь. Я дам їм цю можливість. Вони будуть любитися, Кароліно.

Відтак попросив її, щоб вона розпитувала мене про мою планету Моого й сама нітрохи не сумнівалася, що там мій дім. Інакше все зіпсується.

Ми домовились іще про дещо, а тоді повернулися до нещасного Йозіфка та наших сварливих діток.

Кароліна вела мене під руку, гордо піднявши голову й прибравши поважного вигляду. В оксамитових штанях до колін і в білій блузочці, вона крокувала, як малий пишний принц.

— Скажи мені, Ге, — мовила Кароліна голосно, так, щоб її почули діти, — де ти навчився битися на шпагах? Звідки ти знаєш про Сірано де Бержерака? Ти стільки всього знаєш, наче ходив до земної школи й гарно вчився.

Діти вгамувалися.

— Що, граємося вже в мооганина? — вигукнув Йозіфек. — Геленко, дозволь нам. Всяка гра розумніша, ніж сварка.

Геленка мовчки визнала, що маляр має слушність.

Настала моя хвилина.

— Ви кажете про гру, — мовив я. — Це означає, що ніхто з вас не бере мене за правдивого мооганина. Як знаєте. Що ж, бавмося. Але це все одно, що до вас прийшов у гості правдивий носоріг, а ви хочете гуляти з ним у носорогів. До вас прийшов справдешній мооганин. Я Ге, людина з Моого.

— Кароліну цікавить, звідки я знаю так багато про вашу Землю. Я приніс ці знання, Кароліно, з нашої планети. Земна куля й Моого у всьому подібні між собою, так, як я подібний до вас. І в нас тече прісна вода в річках, а гігантські обшири залиті солоними океанами. В городцях квітнуть троянди, лиш трошечки відмінні од ваших, з-під землі ми добували залізо й вугілля. Ми знали, що таке сніг, хурделиця, дощ, а по зимі в нас наставала весна.

За прадавніх часів моогани не мали інших адрес, хіба «У печері», «В кронах дерев» або «На дорогах». Потім їм довелося зазнати, що таке рабство, королівське панування, кріпаччина, тяжка праця й війни. Шляхтичі викликали один одного на двобій, і якби тоді ваш Сірано де Бержерак прилетів на Моого, далеко зі своєю шпагою він, певно, не пробився б.

Фортеці й замки, старі парки, ставки з білими лебедями, казкові палаци, оздоблені золотом і коштовним склом, а в них сто пахолків на одного пана, а в них ліжко з заслонами. Знакомиті їли, пили, телефонували, їздили верхи і в авто, читали, писали, лікувалися й за іграшки жили до ста п'ятдесяти років.

Незнакомиті, убогі вставали до світа, бо мусили впорати всю працю на Моого. Хтось мусив це зробити. Вони вже майже не лягали спати, і їда теж забирала їм мало часу.

Та навіщо я оповідаю про те, що вам добре відомо. Певна річ, вони збунтувалися. Революція. Воля. Кінець війнам. Довга славна епоха справедливості й миру. Моого — планета сповнених надій. Ми живемо в здоров'ї й достатку п'ять-сім століть.

І ми все можемо, — я знаю, що нагадую вам Ладіслава, — але я справді не годен пригадати чогось такого, що б ми не могли. Мрія про всемічного, всезная Ладіслава була б для мооганина дещо скромна. Кожен мооганин потрапить більше, ніж Ладіслав годен і здумати собі. Керувати літаком, таким примітивним, як у вас, може навіть шестирічна дитина. Голови наших дітей натоптані глибокими знаннями з геології й психології, з астрономії й мовознавства. Вони розуміють мову кожної тварини. Останнім часом вони вислуховують і черепах. Уміють лікувати квіти. Йозіфек каже, що діти завше трохи кращі, ніж їхні батьки. Я з ним цілком згоден. Мені здається неможливою річчю видертися по дощі на хмари. А наші діти роблять це запросто. — Я також, — перепинив мене Ладіслав.

— Видерешся по дощі на хмари? — запитав я для певності.

Ладіслав мовчки притакнув і кивнув мені, щоб я оповідав далі. Несподівано знову пустився дощ.

Я негайно скористався з цієї нагоди й звернувся до Ладіслава:

— Може, спробуєш?