— Цього не втнуть навіть ваші діти, — відказав Ладіслав. І тут же поцікавився, чи це не я викликав цей короткочасний дощик.

— Я ні.

— Це я, — почулося, хоч з нас ніхто навіть уст не розтулив.

— Хто це сказав? — запитала Геленка. Очі їй розширилися, а голос ослаб.

Кароліна подивилася на маляра. — Це, бува, не ти? — Либонь, невидимий мооганин, — відказав маляр.

— Тоді негайно припиніть це, — зажадав Ладіслав від невидимого.

Але дощ тільки припустив.

— Мооганин слухає лише мооганина, — озвався голос. Він був неприємний. Здавалося, то говорить жаба, яка не вміє гаразд по-чеському.

— Ходімо до будиночка, — попросила Геленка і трохи знітилася.

— Не бійся, — сказала Кароліна. — Йозіфек черевомовець, як наш тато. Це, безперечно, був він.

Йозіфек не заперечив цього, ані не потвердив. Ми пішли до будинку. Позаду залишили дощ і таємничий голос. Він хоч і належав Йозіфкові або моєму невидимому колезі, міг промкнутися з нами до будинку.

Геленка забажала, щоб ми всі сіли вкупочці. Отож ми, дорослі, втиснулися в дитячі стільчики й на дитячий ослінчик довкола дитячого столика. Діти всілися біля наших ніг на килимку.

— Оповідай, Ге, оповідай далі.

Але я не поспішав. Я обмірковував, як їм це розповісти. Вони навіть не здогадувалися, яке нелегке й страшне завдання дістав я на Моого. Наполягали, щоб я оповідав, і не знали, яке лихо накликають на себе.

Я вирішив іще трохи повагатися, а відтак оповідати тільки про щасливе життя на Моого.

— Шкода, що у вас нема мооганського планетоскопа, яким ми фільмуємо в нас далекі планети.

— І земну кулю теж?

— Ми познайомилися з нею передусім з фільму, і то досить докладно. Бачили на екрані, що тут діялося шістдесят років тому — так довго до нас іде звідси світло.

— Це означає, що ви бачили нас… 1905 року.

— Трохи раніше, Йозіфку. Цей фільм нас показували 1879 року, згідно з вашим літочисленням. Відніміть шістдесят років і ви дістанете час, коли у вас іще найкраще світло вночі давав Місяць, а найшвидшим видом транспорту була карета. Коли ми сіли на Землю, то дуже здивувалися, як багато тут змінилося за сто п'ятдесят літ.

— Скільки тривала подорож із Моого до нас?

— Вісімдесят два роки, — відповів я Ладіславові.

— Ти, Ге, народився в дорозі? — випалила Геленка.

— Ні, на Моого.

— То скільки ж це воно тобі років?

— Восени виповниться сто одинадцять.

— Може, й так. Але тобі можна дати щонайбільше… щонайбільше…

Усі почали вгадувати, скільки мені можна дати років, Кароліна запевняла, що максимум тридцять. Я пояснив їм, що мооганин у сто літ прожив тільки п'яту частину свого віку і його можна прирівняти до п'ятнадцятирічного землянина.

Ладіслав підрахував, що, тільки досягши ста років, мооганин може піти в кінотеатр, і дивом дивувався.

— Я б не витримав, скажу я вам.

— Але в нас не роблять жодної різниці між молодими й старими. Від дітей у нас нема взагалі таємниць і навпаки — діти кличуть до себе чотирьохсотп'ятдесятилітнього діда, щоб він погрався з ними.

— Щиро сказати, Моого все більше мені до мислі! — вигукнув Йозіфек. — І якщо минуле Моого схоже на наше, то в нас може бути й подібне майбутнє. Отож дивитися через планетоскоп на Моого — майже те саме, що дивитися на майбутнє земної кулі. А це ж надзвичай цікаво, вам не здається?

— Оце так сенсація, — мовив Ладіслав.

— То давай свій фільм, Ге, — сказала Геленка.

— Шкода бачити далеку планету тільки в кіно. Я знаю її так досконало, що можу поводити вас по всьому краю, по всіх містах, від моря до моря. Ви тільки приготуйте свої очі і ходіть за мною, куди я вас поведу.

Зараз буде місто, там моя домівка, і називається воно ТЕУТЕНДОМОН.

По-чеському воно називалося б Місто з проміння. Було це ще не так і давно, коли в Теутендомоні будинки не ставили, а ткали з теплого різнобарвного проміння. Все виглядало, як у казці — парки, сади, і в них будинки з проміння. Не кажучи вже, що це давало чимало зручностей.

Єдина вада була в тому, що наше місто обминали птахи. Либонь, їх лякало, що будинки тільки здаються будинками, але на них не можна ні сісти, ні звити собі кубельце. Крім того, проміння ніжно мерехтіло, переливалося. Одне слово, це, мабуть, не сподобалося птахам, і наш Теутендомон та решту променевих міст вони стали вважати для себе непридатною територією.

Ми довго не чули пташиного щебету і далі миритися з цим не могли. Сади не можуть обійтися без пташви, і моогани теж. Ми радше обійдемося без проміння. Зібрали раду, обміркували пропозиції, проголосували. І тепер — ставимо з каменю будинки, вілли, домики й хатини.

— Але вони вже не такі гарні, як будинки з променів, — сказала Геленка. — Ті, певно, були страх які гарні.

— Шкода на це тратити проміння, — сказав Ладіслав.

— Чого там шкода!

— Може, воно ще на щось придалося б.

— Якщо хочеш знати, воно не перестало нам слугувати і досі й ще довго не перестане. Проміння холодне, гаряче, легке і всепроникне. Промінням ми розпушуємо грунт, збираємо врожай, кришимо скелі, рівняємо терен, приймаємо променевий душ, перемо в промінні шмаття, смажимо м'ясо, проміння наші ліки і найгрізніша зброя.

Я сягнув у кишеню й поклав на стіл довгастий ліхтарик.

— Променевий пістолет, — мовив я.

— Звичайнісінький електроліхтарик, — виправила мене Гелена.

— Якщо я звичайна людина, то це звичайний електричний ліхтарик. Але я не радив би нікому засвітити його. Куди впаде його проміння, там загине все живе. Це особиста зброя кожного мооганина, кожен мооганин бере її з собою в дорогу, і кожен надіється, що ніколи не скористається нею.

Я знову сховав ліхтарик. Усі дивилися на мене похмуро, а Кароліна — з докором у помаранчевих очах. Певно, вона не погоджувалася з тим, що моогани винайшли таке лихо.

— Ге, — зненацька звернулася до мене Геленка, — скажи: ти друг людям чи ворог?

Я озирнувся й побачив, що кожен із моїх чотирьох слухачів нетерпляче жде од мене відповіді.

— Скажи, Геленко, — відмовив я, — ти друг мооганам чи ворог?

— Як це я можу знати? — Та все ж таки вона на мить задумалася. — З усіх мооган я знаю тільки тебе. А ти нас, людей, спостерігаєш уже давно і вже знаєш, чи любиш людей.

— Я люблю їх. Люблю їх так, що волів би загубитися між ними на Землі й своїх кількасот літ прожити тут із вами, може, й оженитися тут, мати щоденні клопоти, працю й купу дітей.

В цю хвилину всі пишалися своєю земною кулею. Хоч яка вона ще не досконала, а все ж таки це найкраща планета у всесвіті. Ладіслав голосно зареготав і заляскав себе по колінах, Йозіфек уклонився від імені всієї земної кулі, Кароліна дивилася мені у вічі й усміхалася, а Геленка була вдоволена, як учителька, що їй я добре відповів на іспиті.

Тепер я міг повернутися до Міста з проміння.

— Зараз там вечоріє. Хочете сей мент опинитися в місті? Я волів би спуститися туди на тхолензі. Що ви сказали? Що це таке? Вертоліт з мініатюрним, проте дуже сильним мотором. Під гвинтом прилаштовано парасолю, а під нею до жердини підвішено сидіння. На взір сидіння під парасолею — оце і є тхоленг. Ми літаємо в ньому над містом і на короткі відстані.

Ми сідаємо у парк тхоленгів. Теутендомон під нами схожий на зоряне небо, від обрію до обрію пітьма, всіяна прегарними вогнями. Наша парасоля світить зелено. Підведіть голови, тхоленги над нами світять рожево, а он голубі, червоні, жовті, бузкові.

Вечір, над містом світять барвисті парасолі, ми падаємо, наближаємося до музики і надзвичай веселого гомону. Сідаємо на травнику між тисяч барвистих тхоленгів.