Моє серце страшенно калатало від хвилювання, і я мало не закричав. Камов подивився на мене.

— Не робіть різких рухів, — сказав він. — Ви зараз нічого не важите. Згадайте, що я вам казав на Землі. Плавайте в повітрі, як у воді. Відштовхніться од стіни, та тільки не дуже, і рухайтеся до мене.

Я зробив, як він порадив, але не зумів розрахувати силу поштовху і швидко пролетів мимо Камова, досить сильно вдарившись об стіну.

Не варто описувати докладно всі пригоди, що траплялися в ці перші години майже весь час зі мною і Бєлопольським. Коли б усі оті мимовільні польоти і перевертання ми проробили на Землі, то давно зламали б собі шию, але в цьому неймовірному світі все минуло безкарно, якщо не вважати кількох синців.

Камов і Пайчадзе, які пройшли вже школу попереднього польоту, вчили нас рухатись, але й вони не уникли помилок.

Цікаво було стежити при цьому за виразом облич моїх супутників. Пайчадзе, зробивши невправний рух, весело сміявся, і було видно, що він анітрохи не боїться здатися смішним. Камов нахмурював свої густі брови і сердився на самого себе за виявлену невправність. Бєлопольський після кожного мимоволі зробленого «трюку» крадькома поглядав на нас, і на його серйозному зморшкуватому обличчі з'являвся вираз страху. Це був страх перед насмішкою, але навіть Пайчадзе, який нещадно глузував з мене, ні разу не усміхнувся, коли якусь невправність виявляв Костянтин Євгенійович.

Щодо мене, то я, не звертаючи уваги на кепкування Пайчадзе, навмисне робив різні рухи, щоб швидше навчитися «плавати в повітрі».

Загалом ми призвичаїлись досить швидко. Не минуло і трьох годин, як я вже міг рухатися, куди хотів, довільно змінюючи напрям, користуючись для цього ременями, стінами, всякими предметами, що потрапляли під руку.

Вільне ширяння в повітрі викликало невимовне відчуття, яке нагадувало далеке дитинство, коли я уві сні так само вільно літав з місця на місце, прокидаючись завжди з почуттям жалю, що сон закінчився.

Ми пробули декілька годин біля вікна обсерваторії. Воно було не дуже велике, приблизно метр в діаметрі, але надзвичайно прозоре, незважаючи на чималу товщину скла.

Зоряний світ справляв незвичайне враження своєю грандіозністю. Але особливо захоплюючий, ні з чим незрівнянний вигляд мали в ці перші години польоту Земля і Місяць. Ми були на такій віддалі, що обидва небесні тіла здавалися нам приблизно однакових розмірів. Дві величезних кулі, одна жовта, а друга блідоголуба, висіли в просторі позаду і трохи ліворуч від шляху корабля. Сонце освітлювало значно більше половини їх видимої поверхні, але й неосвітлена частина легко вгадувалася на чорному фоні неба. Як мені і говорив Камов під час нашої першої розмови два місяці тому, ми бачили той бік Місяця, який не видно з Землі. Здавалося, що це не добре відомий, звичний з дитинства супутник Землі, а якесь інше, незнайоме небесне тіло.

Можливо, тільки зараз, дивлячись на рідну планету, що була так далеко, я вперше відчув тугу розлуки. Мені пригадалися друзі, з якими я попрощався напередодні старту, товариші по роботі. Що вони роблять в цю хвилину? В Москві зараз день. Ясне голубе небо розкинулося над ними, і за цією блакиттю не видно малесенької точки — нашого зорельота, який все далі й далі мчить у чорну безодню світу.

Я поглянув на своїх товаришів. У Камова і Пайчадзе обличчя були спокійні, як завжди. Порізане зморшками обличчя Бєлопольського було сумне, і мені здалося, що на його очах блищать сльози. Підкоряючись мимовільному поривові, я взяв його руку і потиснув. Він відповів на мій потиск, але не обернувся до мене.

Мені стало тяжко на серці, і я одвернувся. Зовнішній спокій Камова і Пайчадзе в цю мить був мені неприємний, але я розумів, що вони тільки краще володіють собою, ніж ми, а відчувають, мабуть, те ж саме.

Я подумав: «Ці двоє людей залишають Землю не вперше. Мабуть, коли вони вдвох летіли до Місяця, то не були такі спокійні».

Близько години на борту корабля панувала цілковита мовчанка. Всі дивилися на далеку Землю. На її диску я не розрізняв майже ніяких деталей, і вона зовсім не була схожа на шкільний глобус.

— Мабуть, — сказав я, — на всій поверхні Землі густа хмарність.

— Чому ви так думаєте? — запитав Пайчадзе.

— Майже нічого не видно.

— Хмари тут ні до чого, — сказав він. — Навіть коли їх зовсім не буде, деталі земної поверхні теж погано видно. Атмосфера відбиває сонячні промені дужче, ніж темні частини материків. Коли б була зима, ми бачили б Європу значно краще. Хочете переконатися, — погляньте на південну півкулю.

Справді, я виразно бачив силует Австралії. Азія ледве проступала крізь білястий серпанок.

За ті години, що ми сиділи біля вікна, Земля і Місяць, здавалося, були весь час на одному місці. Корабель неначе не віддалявся від них.

— Вам це тільки здається, — сказав Сергій Олександрович, коли я звернув його увагу на цю обставину. — Віддаль безперервно збільшується на шістдесят кілометрів за секунду.

— На п'ятдесят вісім з половиною, — поправив Бєлопольський.

— Я назвав цифру приблизно, — сказав Камов, — але Костянтин Євгенійович, звичайно, правий. Якщо хочете ще точнішу цифру, то на п'ятдесят вісім кілометрів двісті шістдесят метрів.

Я не міг стримати посмішки, побачивши, як Бєлопольський стулив свої тонкі губи при цих словах, сказаних найбезневиннішим тоном. Посміхнувся і Пайчадзе.

Костянтин Євгенійович мав маленьку ваду: він не завжди був досить тактовний, і Камов, як ніхто, умів лагідно вказати йому на це. Остання названа ним цифра була абсолютно точна.

Дивлячись з вікна зорельота на вільно висячу в просторі кулю Землі, я подумав про довгі віки, коли люди вважали свою маленьку планету центром світу. Мене потягло до апарата. Хотілося відбити на плівці цю захоплюючу картину. Хай мільйони людей побачать те, що бачимо ми — чотири щасливці, чотири посланці радянської науки.

— Погляньте! — сказав Камов. — Ось блищить вдалині невелике небесне тіло. Це наша батьківщина — планета Земля. Вона здається зараз більшою від усіх зірок, крім Сонця, а все-таки яка вона мала! Минуть тижні, і ви ледве знайдете її серед просторів всесвіту. А коли ми досягнемо орбіти Марса, Земля здаватиметься тільки великою зіркою. Але ми самі будемо знаходитися все ще в самій середині планетної системи, що оточує звичайну, нічим не примітну, рядову зірку, яку ми називаємо Сонцем. А навкруги ви бачите безліч таких же сонць, як наше. Щоб добратися до найближчого з них, нашому кораблеві потрібно було б тридцять чотири тисячі років безперервного польоту. Звідти ми побачили б Сонце малесенькою зірочкою, а Землю не змогли б побачити в найкращий з існуючих телескопів. Бєлопольський обернувся до нас.

— Картину, змальовану Сергієм Олександровичем, — сказав він, — можна доповнити. Всі зорі, які ви бачите навкруги, і ще незліченна кількість інших, яких ви не бачите через слабкість людського зору, — це єдина зоряна система, що називається Галактикою. Щоб звідси долетіти до найближчого краю нашої Галактики з тією швидкістю, яку має зараз корабель, потрібно дев'яносто мільйонів років, а якщо вирушити до протилежного її краю, то ми добралися б до нього тільки через сімсот мільйонів років безперервного польоту. Але наша Галактика не єдина у всесвіті. Тепер відомо понад сто мільйонів таких же Галактик, як і наша. Вважають, що всі вони входять в єдину систему, яка називається Метагалактикою. Немає ніяких підстав вважати, що існує тільки одна Метагалактика. Певно, їх також незліченна кількість…

— Згляньтеся, Костянтине Євгенійовичу! — жартома сказав Камов. — Цього більш ніж досить.

Я був приголомшений словами Бєлопольського. Наша грандіозна експедиція після всього почутого здалася мені чимсь на зразок невеличкої прогулянки.

— Чи зможуть люди коли-небудь, — спитав я, — до кінця збагнути розумом весь неосяжний всесвіт, розкрити всі його таємниці?

— Ніхто неосяжне осягти не може. — відповів Пайчадзе. — Я, звичайно, жартую. Зможуть, Борисе Миколайовичу! Зможуть тоді, коли наука і техніка будуть в багато разів могутнішими, ніж тепер. Адже відомо: немає в світі непізнаванних речей, а є тільки речі ще не пізнані, які будуть розкриті і пізнані силами науки і практики. Знову на борту корабля настала тривала мовчанка,