Олівер добре пам'ятав, як цією самою стежкою біг підтюпцем поряд з містером Бамблом, коли той вів його з ферми до робітного дому. Стежка проходила повз добро знаний будинок. Серце його закалатало, і хлопець мало не завернув назад. Але він подолав уже чималу відстань, і щоб повернутися на шлях, довелося б витратити багато часу. До того ж о цій ранній порі навряд чи хтось міг його побачити. І він рушив далі.

Незабаром він дійшов до знайомого будинку. У дворі було порожньо, ані живої душі, певно, всі мешканці ще спали. Олівер зупинився й зазирнув у садок. Якийсь хлопчик полов грядку; ось він звів бліде личко — і Олівер упізнав одного із своїх колишніх товаришів. Олівер зрадів цій нагоді попрощатися з ним, бо хоч хлопчик був молодший за нього, вони дружили й разом гралися. А скільки разів їх обох били, й морили голодом, і садовили в льох.

— Цить, Діку! — сказав Олівер, коли хлопчик підбіг до хвіртки й простягнув йому між штахетинами свою худеньку руку. — Ніхто ще не встав?

— Крім мене — ніхто, — відповів хлопчик.

— Діку, нікому не кажи, що ти мене бачив, — мовив Олівер. — Я втік. Мене б'ють і кривдять, і тепер я йду шукати долі, сам не знаю куди. Чого ти такий блідий?

— Лікар сказав, що я скоро помру, я сам чув, — кволо всміхнувшись, відповів хлопчик. — Добре, що ми побачилися. А тепер іди собі, тікай!

— Зараз піду, от тільки попрощаюся з тобою, — сказав Олівер. — Ми ще зустрінемося, Діку. От побачиш! І ти будеш здоровий і веселий.

— Так, побачимось, — відповів хлопчик. — Тільки після того, як я помру. Я знаю, лікар каже правду, Олівере, бо мені весь час сниться, ніби я в раю і довкола ангели й такі лагідні люди — насправді я таких людей і не бачив ніколи. Поцілуй мене, — сказав хлопчик, вилазячи на низеньку хвіртку й обнімаючи Олівера за шию худими рученятами. — Прощавай, товаришу! Хай благословить тебе господь.

Благословення це мовлене було устами дитини, але досі ніхто Олівера не благословляв, і тому в подальшому своєму житті, сповненому боротьби і страждань, злигоднів і поневірянь, він ніколи його не забував.

Олівер дійшов до перелазу, де кінчалася стежка, і знову вийшов на битий шлях. Була восьма година. Хоч на той час він уже відійшов від міста миль на п'ять, але до полудня то біг, то скрадався за живоплотом: його підганяв!

страх, що за ним женуться й можуть зловити. Нарешті він сів спочити під дороговказом і вперше замислився над тим, куди йому йти і як жити далі.

На дороговказі великими літерами було написано, що звідси до Лондона рівно сімдесят миль. Цей напис дав новий напрям Оліверовим думкам. Лондон!.. Величезне місто!.. Ніхто — навіть сам містер Бамбл — не знайде його там! Він не раз чув від старих мешканців робітного дому, що хлопець з головою в Лондоні не пропаде — в тому великому місті, мовляв, є такі способи заробляти гроші, яких селюкам і не снилося: Куди ж, як не туди, йти сироті безпритульному, бо інакше, якщо ніхто не змилосердиться над ним, його чекає голодна смерть на вулиці. Подумавши так, Олівер рішуче схопився на ноги й рушив далі.

Тільки коли відстань між ним і Лондоном скоротилася ще на чотири милі, він збагнув, що досягти мети своєї подорожі йому буде дуже нелегко. Пригноблений цим сумним відкриттям, хлопець уповільнив крок і замислився над тим, як йому туди добутися. В клунку у нього лежав окраєць черствого хліба, сорочка з грубого полотна й дві пари панчіх. Крім того, він мав одне пенні, подароване містером Сауербері після одного похорону, на якому Олівер особливо відзначився. «Чиста сорочка, — міркував Олівер, — річ гарна, так само, як дві пари, заштопаних панчіх і пенні, але користь од них невелика, коли маєш протюпати шістдесят п'ять миль пішки в таку холоднечу». Як і більшість із нас, Олівер був наділений здібністю передбачати труднощі, але зовсім не вмів знаходити шляхів до їхнього подолання; тож після тривалих роздумів, які так нічого й не дали, він перекинув клунок на друге плече й поплентався далі.

Того дня Олівер пройшов двадцять миль і не мав у роті нічого, крім шматка черствого хліба й води, яку він випрошував у придорожніх будиночках. Коли споночіло, він звернув у поле і зарився у копицю сіна, вирішивши пролежати там до ранку. Спочатку йому було страшно, бо вітер сумно завивав над голим полем. Хлопцеві дошкуляли голод і холод, і ще ніколи в житті він не почувався таким самотнім. Але незабаром утома зробила своє, і він заснув, забувши всі свої турботи.

Вранці Олівер прокинувся змерзлий, задубілий і такий голодний, що мусив купити на своє єдине пенні буханець хліба у першому ж селі, повз яке проходив. Він не подолав і дванадцяти миль, коли знову запала ніч, Він позбивав собі ноги, коліна тремтіли з утоми: Друга ніч у холодному, вогкому полі тільки ще більше знесилила хлопця, і, вирушивши вранці далі, він уже насилу тяг ноги.

Біля підніжжя крутого горба він почекав, поки над'їде поштова карета, й попросив милостині в пасажирів, що сиділи назовні, але мало хто звернув на нього увагу, та й ті загукали, щоб біг за ними на пагорб, — мовляв, як добіжить, то дістане півпенні. Сердешний Олівер кілька хвилин намагався бігти врівень з каретою, та де там — утома і біль у ногах далися взнаки, і він відстав. Тож пасажири поховали свої монетки назад у кишені й закричали, що він, нікчемний ледацюга, на подачку не заслуговує. А потім карета зникла, залишивши по собі тільки хмару куряви.

В деяких селах великі оголошення попереджали, що жебракування в цій окрузі карається ув'язненням. Олівера це щоразу лякало, він наддавав ходи й полегшено зітхав, коли таке село лишалося позаду. В селах, де таких оголошень не було, він ставав коло заїзду й тужно дивився на тих, хто туди заходив; зрештою хазяйка заїзду наказувала якомусь із форейторів[21], котрий вештався поблизу, прогнати малого зайду, поки він чогось не поцупив. Фермери, побачивши Олівера з простягнутою рукою коло воріт своєї садиби, в дев'яти випадках з десяти кричали йому, що зараз спустять на нього собак, а якщо він, сподіваючись випрохати що-небудь, потикався до крамниці, там відразу заводили мову про парафіяльного бідла, після чого душа Олівера тікала в п'яти, які й так були натруджені до краю.

Певно, якби не один добросердий сторож при заставі та одна жаліслива бабуся в іншому містечку, поневіряння Олівера скінчилися б так само, як поневіряння його матері, — цебто він упав би непритомний посеред битого шляху. Але сторож нагодував його хлібом із сиром, а бабуся, онук якої після корабельної аварії бідував тепер, голий і босий, десь на краю світу, зглянулася на сиротинку й поділилася з ним, чим могла, а головне — не пожаліла йому добрих, ласкавих слів і сліз щирого співчуття, що запали Оліверові в душу глибше, ніж усі пережиті страждання.

На сьомий день після втечі з рідного міста Олівер рано-вранці пришкандибав до містечка Барнет. Віконниці на вікнах були ще зачинені, вулиці безлюдні; піхто ще не брався до повсякденної роботи — містечко спало. Сонце встало в усій своїй сліпучій красі, але сяйво його наповнило Олівера ще гострішим відчуттям безпросвітної самотини. Брудний, запорошений хлопець присів на чийсь поріг, щоб дати перепочинок скривавленим, побитим ногам.

Незабаром жителі містечка почали відчиняти віконниці, піднімати штори; з'явилися і перехожі: Дехто з них на мить зупинявся й дивився на Олівера, інші озиралися на ходу, але ніхто не пропонував йому допомоги, ніхто не питав, як він сюди потрапив. Просити милостиню він не наважувався, а підвестись не мав сили.

Довго сидів він отак, зіщулившись під дверима, дивуючись з того, як багато в цьому місті шинків (а в Барнеті що не дім, то шинок чи трактир), мляво стежачи за каретами, що проїздили шляхом, і міркуючи, як усе ж таки дивно влаштований світ: адже кареті вистачає всього лише кількох годин, щоб подолати шлях, на який він витратив цілий тиждень, проявивши незвичайні для його віку мужність і рішучість. Раптом Олівер помітив, що хлопець, який кілька хвилин тому байдуже пройшов був повз нього, тепер повернувся протилежним боком вулиці й став навпроти, свердлячи його очима. Спершу Олівер вирішив не зважати на це, але хлопець витріщався на нього так довго, що врешті Олівер підвів голову й відповів йому таким самим пильним поглядом. Тоді хлопець перейшов вулицю і, ставши перед Олівером, звернувся до нього: