— Агов, малечо! Чого це ти розклеївся?

Хлопець, що звернувся з таким запитанням до малого мандрівника, був приблизно одного з ним віку, але таких чудернацьких хлопців Олівер ще зроду не бачив. Він мав кирпатий ніс, плаский лоб, нічим не примітне обличчя і замурзаний був так, як може замурзатися тільки недоліток; але поводився й говорив, мов дорослий. Як на свій вік, він був невисокого зросту, ноги мав криві, а очиці бистрі й зухвалі. Капелюх ледь тримався на самій його потилиці, та щоразу, коли він уже от-от мав злетіти, хлопець звичним рухом стріпував головою, і капелюх повертався на місце. На ньому був сюртук з плеча дорослого чоловіка, що сягав йому до п'ят. Рукави він закасав по лікті, певно, для того, щоб зручніше було тримати руки в кишенях своїх плисових штанів, звідки він їх не виймав. Загалом це був чванькуватий, самовпевнений ферт, — дарма що зріст його разом із закаблуками шнурованих черевиків не перевищував чотирьох з половиною футів.

— Агов, малечо! Чого це ти розклеївся? — звернувся цей чудернацький юний джентльмен до Олівера,

— Голодний я. І натомився, — відповів Олівер і мало не заплакав — Іду здалека. Вже сім днів у дорозі,

— Сім днів! — вигукнув юний джентльмен. — Ясно. Тікаєш від дзьоба, так? Але, здається, — додав він, побачивши, що Олівер не зрозумів його, — ти, друзяко, не знаєш, хто такий дзьоб,

Олівер несміливо відповів, що, наскільки йому відомо, дзьобом називають пташиний рот.

— Щоб я луснув, оце темнота! — вигукнув юний джентльмен. — Дзьоб — це суддя, ясно? За наказом дзьоба ти йдеш не прямо, а вгору і вгору і там зависнеш. А чи ти був коли на млині[22]?

— На якому млині? — спитав Олівер.

— На якому? Та на тому малому, що втиснутий у кам'яний жбан і добре меле тоді, коли у людей в кишенях вітер гуляє, а без вітру — ні, бо тоді чортма робітників. Та годі патякати, — повів далі юний джентльмен. — Тебе треба підхарчити, і ми це зараз зробимо. У мене самого тепер кишеня вітром підбита, тільки й маю, що срібняка й мідяка, але скупитися не буду — гульнемо на всі. Ну, зводься на задні! Отак! І гайда!

Допомігши Оліверові підвестись, юний джентльмен завів його до найближчої крамнички, де купив шмат шинки й двофунтовий буханець хліба, чи, як він висловився, «на чотири пенси висівок», а щоб шинка часом не запорошилася, він вигадав хитру штуку: виколупав з хлібини трохи м'якуша і натомість запхав шинку. З буханцем під пахвою юний джентльмен звернув до пивнички й повів Олівера до задньої кімнати, де стояли столики. Сюди за розпорядженням цього таємничого благодійника принесли кухоль пива, й Олівер на запрошення свого нового приятеля накинувся на їжу. Поки він їв-наїдався, чудернацький хлопчина не зводив з нього пильного погляду,

— Тюпаєш до Лондона? — спитав він, коли Олівер з'їв усе до крихти.

— Еге ж.

— Маєш там де жити?

— Ні.

— Гроші?

— Ні.

Чудернацький хлопчина свиснув і сунув руки в кишені штанів так глибоко, наскільки це дозволяли йому довгі рукави.

— А ти живеш у Лондоні? — спитав Олівер.

— Еге ж. Коли буваю вдома, — відповів хлопець. — Тобі, певно, треба десь притулитися на ніч.

— Ще б пак, — відповів Олівер. — Я не спав під дахом, відколи втік.

— Гаразд, не журися, — мовив юний джентльмен. — Сьогодні ввечері я маю бути в Лондоні, а там у мене є один знайомий, шановний старий джентльмен, який дасть тобі притулок задурно, та ще й здачі не візьме, — якщо, звісно, за тебе поручиться джентльмен, котрого він знає. А мене він хіба не знає? Звичайно, ні! Зовсім! Анітрішечки! Оце вперше побачить!

Юний джентльмен усміхнувся, даючи зрозуміти, що ці останні слова слід сприймати як тонку іронію, і допив пиво.

Несподівану пропозицію щодо притулку просто неможливо було відхилити. До того ж юний джентльмен запевнив, що згаданий старий джентльмен у найближчий же час знайде Оліверові добру роботу. З подальшої розмови, ще більш приязної і щирої, Олівер довідався, що його приятеля звуть Джек Докінс і що він користується особливою любов'ю і прихильністю вищезгаданого старого джентльмена:

Вигляд містера Докінса не дуже свідчив на користь того, що його опікун щедро обдаровує благами своїх підопічних. Та оскільки Докінс провадив досить легковажні розмови, а до того ще й сам признався, що в колі близьких друзів він більш відомий під прізвиськом «Спритний Пройда», то Олівер дійшов висновку, що хлопець цей страшенний вітрогон, на якого зовсім не діють повчання його доброчинця. Отож Олівер поклав собі якнайшвидше домогтися прихильності старого джентльмена і, якщо Пройда найближчим часом не виправиться, що здавалося малоймовірним, відмовитись від приємності подальшого з ним спілкування.

Джек Докінс чомусь не хотів заходити в Лондон, поки не споночіє, і тому лише об одинадцятій годині вечора вони підійшли до Ізлінгтонської[23] застави. Від заїзду «Ангел»[24] вони звернули на Сент-Джонз-Роуд, пройшли вуличкою, що впирається у театр Седлерз-Уелз[25], проминули Ексмаут-стріт і Коппіс-Роу, перейшли малий двір робітного дому і пустирище, що залишилося на місці уславлених нетрів Хоклі-ін-те-Хоул. Звернули на Літл-Сефрон-Хілл, а з неї — на Грейт-Сефрон-Хілл, і там Пройда наддав, ходи, наказавши Оліверові не відставати.

Хоч Олівер дбав передусім про те, щоб не згубити з очей проводиря, час від часу він усе ж таки встигав роззирнутися довкола. Брудніших, злиденніших будинків йому ще не доводилося бачити. Вулиця була дуже вузька, ноги загрузали в грязюці, в повітрі стояв густий сморід. Раз у раз вони проходили повз крамнички, але єдиним крамом у них, здавалося, були самі лише діти, які навіть о цій пізній порі повзали коло дверей чи верещали всередині. Серед загальних злиднів процвітали, здавалося, тільки шинки, в яких п'яними голосами горланив найзлиденніший люд — ірландці-чорнороби. В завулках, що відгалужувалися від головної вулиці, видніли нетрища халуп, п'яні чоловіки й жінки барложилися там у грязюці, а з під'їздів час від часу, скрадаючись, вислизали якісь непевні людці, вирушаючи, мабуть, у справах аж ніяк не чистих та безневинних.

Олівер уже міркував, чи не краще було б утекти, але тут вони зійшли з пагорба і Пройда, схопивши його за руку, штовхнув двері якогось будинку поблизу Філд-Лейн, затяг Олівера до коридора, зачинив за собою двері й свиснув.

— Хто там? — почувся голос звідкись знизу.

— Риск і зиск! — відповів Джек Докінс:

Певно, це був пароль чи сигнал, що все гаразд, бо відразу на стіні в кінці коридора блимнуло тьмяне світло недогарка й обличчя якогось чоловіка виглянуло з-поміж поламаних билець кухонних сходів.

— Вас там двоє, — сказав чоловік, відставляючи руку зі свічкою, а другою затуляючись від світла. — Хто він такий?

— Новий товаришок, — відповів Джек Докінс, підштовхуючи вперед Олівера.

— Звідки він узявся?

— З країни жовторотих. Фейгін нагорі?

— Атож, розбирає витирачки. Ну, проходьте!

Свічка зникла, а з нею і обличчя.

Олівер, простягти одну руку вперед, — за другу його міцно тримав Пройда, — спотикався на кожному кроці на темних, поламаних сходах, а новий його приятель піднімався швидко, впевненою ходою, яка свідчила про те, що вони йому добре знайомі. Нарешті, відчинивши двері кімнати в надвірній частині будинку, він увійшов і затяг за собою Олівера.

Стіни й стеля кімнати зовсім почорніли від часу й бруду. Перед каміном стояв дощаний стіл, а на ньому — свічка, встромлена в пивну пляшку, дві-три олов'яні кварти, хлібина, масло й тарілка. На сковорідці, підвішеній над вогнем на дроті, смажилася ковбаса, а над нею схилився з довгою виделкою в руці старезний зморщений єврей з ницим бридким обличчям, зарослим кошлатою бородою. Вдягнений він був у засмальцьований, розхристаний на грудях байковий халат, і, здавалось, увагу його поглинали водночас сковорідка й вішалка, на якій висіла сила-силенна шовкових носовиків. Кілька старих матраців, що правили за постелі, лежали рядком на підлозі. За столом сиділо четверо чи п'ятеро хлопців, віком не старших за Пройду. Вони курили довгі череп'яні люльки й попивали спиртне, наче дорослі. Всі вони стовпилися навколо свого товариша, поки той пошепки розповідав щось євреєві, а тоді, всміхаючись, обернулися до Олівера. Єврей теж дивився на нього, стискаючи в руці довгу виделку.