Спортсмени також жадають «справжніх» небезпечних, захоплюючих пригод, прагнуть збагатити свій досвід. А великі «бар'єри» на межі відкритого моря дають для цього багатющі можливості. Равеллі і я теж не хочемо відставати ні від перших, ні від других, маючи на меті розповісти про все на папері та кіноплівці.
Особливий ентузіазм викликає в кожного з нас можливість спостерігати акул. Природне в таких випадках збудження тут перетворюється на нездоланний потяг скоріше вийти в плавання. Ми вже бачили сотні акул, між ними траплялися й хижачки, овіяні славою людожерок. Але наш досвід йде врозріз із загальновизнаними твердженнями відомих у цій галузі авторитетів, які кажуть, що акули Червоного моря — «найнебезпечніші на земній кулі». Поки що наші власні спостереження свідчать протилежне. Та чи досить нашого досвіду, щоб впевнено стверджувати це?
Жодного сумніву немає в тому, що це питання виключної ваги: якщо людина може спокійно працювати в грізному підводному світі, — значить Шостий континент відкритий для неї і дослідникам не загрожує ніяка небезпека. Через це ми надзвичайно обережні в своїх теоретичних побудовах, — ми хочемо бути якнайточнішими. Може, акули, з якими ми зустрічалися у водах Дахлаку, тільки завдяки своїм невеликим розмірам і лагідній вдачі не підтверджують загальне уявлення про морських піратів. Тоді наші тези — безпідставні. Адже ми знаємо тільки акул — мешканок порівняно мілких бухт та проток. А що як справжніми акулами виявляться хижаки великих глибин, які тільки випадково з'являються на мілинах біля островів у відкритому морі?
Головна мета наших підводних спостережень у найближчий час на мілинах та біля островів у відкритому морі полягає саме в такій перевірці. Спостереження вчених, відвага спортсменів, чітка робота зйомочної групи допоможуть ширше й глибше пізнати Шостий континент.
Сегіль
Перш ніж розпочати подорож по границях Шостого континенту, «знімаємо» з острова Діссею наукову групу, яка працювала там протягом тижня. Бенедетто пропонує відвідати невеличкий острівець Сегіль, круті береги якого здіймаються з моря між Діссеєм та півостровом Бурі.
Я радий, що наша подорож починається з вод Діссею. Саме тут, коли експедиція тільки починала свою роботу, відбулася моя перша зустріч з акулою… Я вважаю це добрим знаменням, передвісником майбутніх захоплюючих зустрічей.
Рано-вранці спускаємо на воду моторні човни і поспішаємо до берегів Сегілю. Перед нашими очима розгортається краєвид, який підтверджує обіцянки Бенедетто. Вчені захоплюються (які спостереження можна провести тут!), спортсмени радіють (їх чекає цікаве полювання!), у нас, літописців експедиції, тремтять руки (які цікаві кадри з життя підводного світу ми зробимо тут!).
ЛЕГІОНИ БАРРАКУД
Вже п'ятнадцять хвилин ми під водою. Раптом Джіджі (він пливе слідом за Баск'єрі) помічає загін веретеноподібних барракуд; описуючи півколо, вони прямують на Баск'єрі.
Барракуди, які живуть зграями, відрізняються від «одиноких» будовою щелеп і меншими розмірами. Але вони не такі вже й маленькі (майже метр завдовжки). Зграя в середньому налічує кілька сотень риб. Ось чому їх поява викликає неабиякий страх. Барракуди стрілою пролітають під нами, а ми спускаємося далі в глибину. Якби ці злі рибини піднялися трошки вище, через кілька секунд від нас залишилися б голі кістяки.
На наше щастя, їм, мабуть, зараз не до нас. Але, як розповідають Бенедетто та місцеві жителі, що збирають у воді перламутрові черепашки, барракуди часто підпливають до ніг людей… Різниця в поведінці барракуд відносно нас та збирачів черепашок, яку ми бачимо на власні очі, пояснюється тим, що людина-амфібія має безперечну психічну перевагу над морськими хижаками. «Звичайні» люди (в даному разі — тубільці) такої переваги у воді не мають. Не помічаючи небезпеки, вони нічого не роблять, щоб уникнути її, а барракуди, переконавшись у беззахисності здобичі, кидаються на неї в атаку.
Ось загін барракуд знову наближається до нас. Але нам добре відомо, що під водою проста контратака примушує відступати і не такого супротивника. Кидаємося їм назустріч і попереджаємо замах. Баск'єрі опиняється навіть у самій середині зграї, вибирає найкращий екземпляр, стріляє і, переборюючи запеклий опір, тягне барракуду до човна. Зграя зовсім не захищає свого товариша — навпаки, хижаки кидаються врозтіч.
З усієї сили працюючи ластами, намагаюсь наздогнати риб, але вони блискавично зникають у всіх напрямках. Піднімаючись на поверхню трохи перепочити, помічаю щось цікаве.
ЛЕГЕНДАРНИЙ АРГОНАВТ
Якийсь предмет, схожий на велике яйце, пливе по воді. Підпливаю, зацікавлений, і бачу дивовижну істоту — аргонавта, або паперового кораблика.
Це головоногий молюск, який має тоненьку, ніби паперову, черепашку. Аргонавт втягнув усередину черепашки шість щупалець, а двома, схожими на лопаті, ніби притримує її і просувається задом наперед. Так само, як і його родичі, восьминоги, аргонавт пересувається за принципом «ракетного двигуна», тобто за допомогою воронки, скерованої косо вниз, викидає воду і таким чином відштовхується. Черепашка служить головним чином сховищем для яєць. Вони лежать там, доки з них не вилупляться молоді кораблики. Черепашку має тільки самка цього молюска. Я пливу за аргонавтом і зацікавлено розглядаю його. Помітивши, що заплив дуже далеко, повертаю назад до берега. Аргонавтові доводиться самому продовжувати свою подорож.
СПРУТ ПОТРАПЛЯЄ В БІДУ
Сьогодні ранком головоногі наче домовилися влаштувати нам спектакль. Коли я шукав Джорджо, мене покликав Мазіно, показуючи на щось недалеко від нас. Придивившись як слід, бачу чудового спрута. Поважно переставляючи свої довгі еластичні «ноги», він переповзає з каменя на камінь. Над його здоровенною головою в'ються маленькі зелені рибки. Відкіля вони тут, і якого біса їм треба? Цілий десяток, а може, й більше. Раптом вони гуртом нападають на спрута і, вчепившись йому в шкіру, піднімають догори. Покусавши добре, кидають, і спрут падає на дно. Минає кілька секунд, спрут не встигає й трошки посунутись уперед, — рибки знов налітають на нього зверху.
Схоже на те, що шкіра спрута — ласощі для зелених рибок. І вони діють хитро: не кусають спрута на дні, де він може, присмоктавшись частиною щупалець до грунту, решту використати як грізну зброю, а щоб уникнути небезпеки, піднімають його «в повітря», де морська потвора нагадує порожній мішок і не може боронитися.
Закінчується ця сцена як звичайно — дійові особи зникають у таємничій пучині.
ПОЄДИНОК ДЖОРДЖО З АКУЛОЮ
Джорджо на «жаргоні» Шостого континенту, — тобто мовою жестів. — повідомляє, що на тому місці, де він пірнав під воду, проходило багато акул солідних розмірів. Щоб побачити їх і зняти на плівку, треба залишитися на дні і чекати — може, вони «продефілюють» ще раз.
Звичну для нас мертву тишу порушують тільки дзюрчання повітряних бульбашок з респіратора Джорджо та приглушене шипіння мого кисневого балона. Нудно тягнеться час. Ми чекаємо на цікаве побачення з акулами, мешканками великих глибин.
Через деякий час ми станемо головними діючими особами в неймовірній пригоді, настільки неймовірній, що я не наважився б розповідати про неї, якби нам не довелося пережити її втрьох. Нас було троє: Джорджо (найголовніший учасник), трохи збоку я та на поверхні, над нашими головами, в ту мить плавав Мазіно, який, затамувавши подих, стежив за подіями внизу.
Ми сидимо в засідці вже чотири або п'ять хвилин. Раптом над нами пропливає акула. Велика, три з половиною метри завдовжки, темно-сіра. Вона блискавично майнула перед очима і зникла в темній глибині. За нею ще дві — звичайні боязкі чорноперки, а потім — третя, схожа на першу (можливо, це була та сама).