Чорноперки дотримуються, як завжди, певної відстані, але третя заходить в «піке» і кидається понад самим дном в наш бік. Напружений кадр! Кращого не треба. Але в цей момент дві сумирні чорноперки. підбурені агресивними діями своєї родички, теж починають поводитися нахабно. Справа ускладнюється.
Людина може успішно захищатися від одного вовка ломакою, та коли вовків двоє або троє, тоді вже непереливки. Суперечливі почуття охоплюють нас: з одного боку — страх, з другого — справжній інтерес. Ми починаємо знайомитись з «відкритим морем», і сьогоднішня пригода може дати нам багато нових цінних відомостей про акул.
Велика акула описує коло і раптом кидається на Джорджо. Той злився з фотоапаратом і намагається зняти напад хижачки крупним планом. Акула атакує не на жарт, і Джорджо, розмахнувшись, б'є її важким апаратом по морді. Сильний удар приголомшує розбійницю, вона стає дибки, перевертається і зникає разом з меншими сестрами. Збуджені пережитим, повертаємось на поверхню. Нас зустрічає Мазіно. Він захоплено розмахує руками, немовби каже: «Здорово ви її!»
Обговорюючи пригоду, робимо повчальні висновки: мілководним акулам Дахлаку до цієї, як куцому до зайця. Очевидно, сьогоднішня акула випливла з безодні, що оточує скелю, де ми перебуваємо. Глибоководна хижачка не раз, мабуть, билася з велетенськими рибами, які інколи заходять у протоку. Досвідчена розбійниця показала нам, що існує корінна різниця між глибоководними та мілководними акулами незалежно від їх зоологічного виду.
КІНЕЦЬ ПЕЛІКАНА
Сьогоднішній день закінчився кумедною подією: Джіджі загарпунив зовсім незвичайну здобич.
Коли ми після довгих годин праці під водою закусуємо, розлігшись проти сонечка на дні човна, Чекко Баск'єрі показує нам великого пелікана.
Величезний незграбний птах сидить на вершині скелі. Дзьоб у нього довгий-довгий, з мішком під нижньою стулкою (на малюнках Уолта Діснея такий пелікан завжди ховає в своєму дзьобі з півдюжини маленьких пеліканят, щоб провести їх в кіно без квитка).
Баск'єрі скоса поглядає на дружину і бурмоче:
— Вибач мені, Присцілла, але я не можу не скористатися з такої чудової нагоди.
Прпсціллу (як справжню англо-саксонку) обурює полювання на птахів. Чекко бере рушницю, прицілюється… Але в момент пострілу човен трошки хитнувся. Пелікан невдоволено здіймається в повітря і, облетівши навколо скелі, сідає на воду недалеко від нас. Докірливо поглядаючи на човен з людьми, птах пливе вздовж берега.
— Тепер вже моя черга, — із запалом шепоче Джіджі. — Ви тільки сидіть тихенько, прошу вас.
Надівши маску і ласти, Джіджі з рушницею в руках спускається у воду.
Пелікан, помітивши плавця, намагається втекти. Коли до птаха залишається метрів п'ятдесят, Джіджі пірнає і… починається війна!
Пелікан перелякався не на жарт: ще б пак, з одного боку в нього скеля, а з другого — човен… Нікуди подітись! А тут ще якась незнана істота пірнула у воду! Щось не те!
Пелікан кидається з боку в бік, крутить головою, намагаючись знайти вихід. Уся поведінка птаха говорить про те, що він відчуває небезпеку, тільки не знає, звідкіля вона прийде.
Тим часом Джіжі підкрався до нього знизу, під водою. Птаха треба поранити не дуже сильно, щоб довезти живим…
Все в порядку!
Пелікан раптом підскочив і шуно забив крилами по воді, намагаючись злетіти. В цю ж мить випірнув Джіджі й, незважаючи на удари дзьобом, лапами, крилами, тримає великого птаха, аж доки не підпливає човен.
Ми швидко звільняємо пелікана від гарпуна, зв'язуємо його і кладемо на дно човна. В пелікана лише злегка поранене крило…
«Форміка» придбала ще один «амулет на щастя».
Дегіль
Деякі з моїх знайомих дівчат відмовилися б залишитись на цьому острові, бо тут живуть самі тільки жінки, чоловіків туди не пускають.
Сьогодні вранці «Форміка» наблизилась до берега. Бенедетто зайшов до каюти і будить мене найкращим для цього засобом: сіпає за ноги, які стирчать сантиметрів на сорок з койки.
— Що сталося? — питаю, продерши очі. Бенедетто тягне мене на капітанський місток.
— Острів Дегіль. Тут живуть тільки жінки — молоді й старі, красиві й погані… Не данкалки, а аравітянки.
В них світла шкіра і голубі очі — це найкрасивіші жінки свого племені.
Одразу злітає з мене сон, і я готовий до будь-яких відкриттів та спостережень.
— Причалюємо?
— Ні, Вайлаті каже, що тут під водою немає нічого цікавого.
(У думках «благословляю» нашого шефа. Що за звичка міряти все на свій аршин! Де таке написане, що ми повинні жити, не знімаючи ластів?!) «Форміка» йде далі.
— Бенедетто, розкажи ще щось про Дегіль.
— Молоді жінки цілий день ловлять у морі перламутрові черепашки, а старі сидять на березі і виготовляють з перламутру різні цяцьки. Красуні й рукодільниці острова відомі на все Червоне море. Жодна самбука не мине острова. Коли перламутр добрий, торгуються недовго…
Сонце піднялося височенько і виманило пасажирів «Форміки» з кают на палубу. Всі просять накуду повторити розповідь про цей цікавий острів, який поволі тане у нас за кормою.
Вибухають протести. Одностайно засуджується рішення Вайлаті не зупинятися тут. «Пропустити найцікавіше місце Дахлаку!» — сердито бурмоче Цекка.
Але ми марно протестуємо: Вайлаті спить, і не можна змінити ні курсу, ні місця призначення.
Мадоте
У Сільверіо Цекки, помічника Букера, сьогодні великий день.
Пливучи під самою поверхнею, він помічає на краю коралового урвища велетенську умбрииу — черевату темно-коричневу рибину з завжди розкритою пашею. Думаючи скоріше про смачну вечерю, ніж про гучну славу, Цекка пірнає вглиб, пливе вздовж бар'єра, підкрадаючись до рибини на постріл. Він прицілився і хотів уже натиснути на курок, коли краєчком ока помітив ліворуч темну масу солідних розмірів. Забувши про умбрину, Цекка причаївся, щоб не налякати здобич, яку, можливо, послав йому тільки щасливий випадок. Обережно повертає голову і бачить силует велетенської черепахи. Вона «пришвартувалася» до опуклого корала, що своїми обрисами нагадує мозок людини, приклеєний до муру.
Черепаху під водою можна зустріти в одному з двох положень: або вона веслує усіма чотирма лапами, така вайлувата, що, здається, наздогнати її нічого не варто (але насправді вона блискавично зникає в глибині при першому ж натяку на небезпеку), або зустрічаєш її біля скелі. Черепаха тоді майже не рухається, спершись передньою лапою на який-небудь виступ, наче якір кинула. Що вона робить у такій позі — невідомо, скоріше всього спить.
ЧЕРЕПАХА-ВЕЛЕТЕНЬ
Сільверіо Цекка помітив черепаху саме в такій позі.
Черепаха спала, але це був, без сумніву, надзвичайно чуткий сон. Не встиг мисливець поворухнутись, щоб наблизитись до неї, черепаха прокинулася і головою вниз пішла на дно. Це й погубило її: Цекка опинився у найзручнішому положенні. Він кинувся за нею і влучним пострілом поранив у потилицю. Тварина стає дибки, Сільверіо тягне до себе лінь, вода червоніє від крові. Міцно вчепившись за вірьовку, витримуючи шалені ривки, людина з останніх сил (Цекка пірнув без респіратора) піднімається на поверхню. Ще один відчайдушний ривок — і лінь, ослабнувши, повисає, — черепаха звільнилася від гарпуна!
Зверху Букерові добре видно, як черепаха вискочила з кривавого туману і швидко тікає. Та поранена в голову, вона не може рухатись швидко і впевнено. Букер пірнає за черепахою і обома руками чіпляється за задню лапу.
Але черепаха велика, і одному Букерові не під силу витягти її на поверхню, навпаки, вона тягне людину за собою. Тоді Цекка, перепочивши хвильку на поверхні, поспішає на допомогу, хапає здобич за другу лапу, і вони вдвох тягнуть її з води, кидають через борт, везуть чим скоріше (бо вона може перевернути човен) до «Форміки» і талями піднімають на палубу.