Та для Цекки день ще не закінчився: море готує для нього нову захоплюючу пригоду.

АКУЛА І… ЗНОВУ ЦЕККА

Пірнувши під воду, Цекка приблизно через годину зустрічає Джорджо та Мазіно з кінокамерою. Мазіно просить товаришів покликати його, якщо вони побачать щось цікаве. Всі троє починають методичні розшуки, залишаючись у тій самій невеликій зоні спостереження.

Джорджо ретельно нишпорить у кожній щілинці. Щойно він бачив чудову рибу-метелика, вкриту жовтими та бузковими смугами. Це дуже рідкісний для Дахлаку екземпляр. Вона сховалася десь тут, під масивним навісом, утвореним мадрепорами.

Зазирнувши в досить великий грот, Джорджо відсахнувся, серце у нього завмерло. Замість двадцятисантиметрової рибки, тонкого ніжного кольору, він побачив величезну білувату тінь. Це — акула-годувальниця, вона займає майже увесь грот. Про цих акул кажуть, що вони зовсім мирні, але опинитися несподівано віч-на-віч з таким «мирним» створінням, яке своїм величезним тілом повністю займає грот, не дуже приємно.

Джорджо миттю виринає на поверхню й кличе Мазіно та Цекку. Цекка підпливає першим. Мазіно, навантажений важким «Аквафлексом», не може рухатись швидко. Він надів кисневий респіратор, а з цією штукою жартувати небезпечно — втома дорівнює самогубству. Джорджо, ледве діждавшись Цекку, показує йому місце, де сховалася акула, пірнає і знову наближається до грота.

Другий візит Джорджо акула сприймає вже не так спокійно. Побачивши знову чудернацьку людину-амфібію, акула вирішує тікати. Зненацька вона кидається вперед, піднявши цілу хмару дрібного піску — і грот порожній. Джорджо ухиляється від бою з акулою, але вона, про всяк випадок, б'є кілька разів своїм велетенським хвостом по воді. До речі, велетенський хвіст — характерна ознака годувальниці.

Один удар хвостом дістається Джорджо. Мундштук респіратора вилітає з рота, під маску набралося води. Добре, що хоч скло залишилося цілим. Потерпілий вибирається на поверхню. А Цекка в цей час відчайдушно переслідує акулу. Він женеться за нею, доки вона, вірна звичкам своєї породи, не ховається в іншому гроті, замість того, щоб тікати у відкрите море.

Через п'ять хвилин Мазіно, Джорджо та Цекка, погойдуючись на хвилях, проводять оперативну нараду. Грот з акулою під ними на глибині десяти метрів.

Нарешті план дій вироблено. Скориставшись тим, що акула обрала собі лігво з двома виходами — одним вузьким, другим широким — вирішили поставити біля першого Мазіно з кіноапаратом, а до другого підійде Цекка з рушницею і вистрілить.

Дальші події розгортаються точно за планом. «Годувальниця» дивиться в той бік, де повинен з'явитися Цекка, і не помічає Мазіно позаду в засідці. Потім спускається Цекка. Побачивши втретє людину-амфібію, акула негайно шарпається вбік, намагаючись втекти, але цього разу в руках людини рушниця, і вона виграє бій. Цекка майстерно заганяє гарпун просто в зябра акулі і, пересилюючи її скажений опір, тягне здобич на поверхню.

Риба в два рази більша за Цекку, вона з усієї сили б'є страшним хвостом, клацає щелепами, марно намагаючись ухопити того, хто поранив її, — але Цекка зовсім не боїться. Все. Кінець. Акула програла бій!

Два непевні силуети бовваніють у прозорій глибині — мисливця-переможця і подоланої акули. Їх зв'язує товста спіраль троса та невблаганно рівні лінії рушниці і гарпуна. Людина-амфібія піднімає свою здобич на поверхню.

У двох сутичках здобуто два мисливські трофеї, які посідають значне місце в спортивній історії нашої експедиції: акулу — найбільшу з усіх спійманих нами до сьогоднішнього дня, і черепаху, яка перевищує своїх родичів, бачених нами у водах Дахлаку принаймні в шість разів. Велетенський «щит», який збагатив наукову колекцію, викликає у Баск'єрі безмежну радість. До того ж кіногрупа «накрутила» дві цікаві, не позбавлені гумору сценки. І що найважливіше, сьогодні ми наочно переконалися в тому, що всі три групи, виконуючи свої специфічні завдання, можуть об'єднатися для спільних дій.

Мілина Муджунія

Мілина викликає сумні думки. Вона нагадує острів, якому не вистачило сили піднятись на поверхню моря: він так і залишився під водою навічно, метрів десять не дійшовши до мети. І ще одне спадає на думку: острова в орографії Шостого континенту — це своєрідні гори, вершини яких піднімаються аж на поверхню моря, а мілини — пологі горби.

Сьогодні ми стоїмо над мілиною Муджунія. Вона виходить з глибин Червоного моря і пролягає тільки в кількох метрах від поверхні. В цілому вона дуже скидається на пологий горб, який вкривають найбільші з бачених нами мадрепори. Вода над мілиною зеленкувата, глибина в середньому — десять метрів. От і увесь пейзаж.

У воді дуже багато трахінотів. Через них Енца, Букер і я стаємо учасниками сутички з кількома нахабними акулами.

АКУЛА НАПАДАЄ

Перед тим, як розпочати підводну зйомку, вирішую добре оглянути, що діється навколо. Поволі спускаюся і недалеко від човна помічаю Енцу Букер. Вона пильно стежить за зграйкою трахінотів. Діждавшись зручного моменту, прицілюється і стріляє. Поки Енца піднімається на поверхню, здобич на кінці гарпуна відчайдушно тріпоче, залишаючи за собою довгу коричневу смугу крові.

Негайно з'являються чотири акули. Спочатку вони не звертають на нас уваги. Я наближаюсь до Енци, щоб допомогти їй витягти здобич на поверхню. Запах і смак крові дратує хижачок, і вони збуджено нишпорять понад самісіньким дном, шукаючи поранену рибину.

Раптом одна з акул помічає, що здобич піднімається вгору. Хижачка негайно підводить морду і націлюється саме в те місце, де знаходимося ми з Енцою. Повагавшись якусь долю секунди і второпавши, мабуть, що замість невеликої рибини можна поласувати значно крупнішою здобиччю, людожерка стрімко відділяється від підводної скелі й, піднімаючись майже вертикально угору, кидається до нас. Жахливий момент… Енца пронизливо кричить, підібгавши під себе ноги, я теж підігнув свої, а потім у ту саму секунду, коли хижачка готувалась схопити нас, пружно розгинаю коліна, тичу їй просто в морду червоні ласти. Це лякає зухвалу піратку, вона змінює напрямок і виходить на поверхню за три метри від нас, її гострий спинний плавець якусь мить ріже хвилі, потім акула зникає в глибині. Знову все обійшлося добре!

МАКРЕЛЬ МАРКУЧЧА

Я хочу розповісти вам про забавну зустріч, яка трохи розвеселила нас у важкій повсякденній праці. Це була зустріч з макреллю.

Я називатиму її Маркучча, бо вона дуже схожа на мою любу тітоньку. Тільки не думайте, будь ласка, що я навмисно таке вигадав! Кожний водолаз скаже вам, що в морських глибинах часто зустрічаються риби, які нагадують знайомі обличчя. Побачиш іноді багатоколючника або кефаль і враз пригадаєш вчительку німецької мови в гімназії, якогось велогонщика або милого родича.

В тому, про що я розповідаю, немає нічого образливого. Макрель на мілині Муджунія, присягаюсь вам, вилита тітонька Маркучча! Тому я і назвав рибину — макрель Маркучча.

А тепер продовжимо нашу розповідь.

Старанно працюючи ластами, на дванадцятиметровій глибині я шукаю об'єктів для зйомки. Мені вже набридли «хмаринки» бонлітів та чорні «самостріли» з білими прапорцями на хвості. Раптом помічаю Маркуччу! Вона обережно підпливає трошки ближче і повертається до мене в три чверті. Чудова макрель, кілограмів на сорок, півтора метра завдовжки, схожа на сріблястий плескатий щит старогрецького воїна.

Натискаю на «пуск», легке дзижчання зйомочної камери порушує глибинну тишу. Риба здригається… Боюсь, що вона зараз втече. Але дзижчання апарата, мабуть, причаровує її. Крижинки недовір'я, яке я побачив в очах риби крізь візир, тануть, і ось вона вже робить плавні зигзаги перед об'єктивом кіноапарата.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: