— Мабуть, почнемо допити.

— Я теж так думаю, — згодився Трепка. — Найкраще кувати залізо, поки воно гаряче.

Коли ми ввійшли до вестибюля, там саме точилася бурхлива дискусія. Звичайно, у зв'язку з смертю Містраля. З нашим приходом усі замовкли і зацікавлено поглядали на нас.

Журка в кількох словах виклав суть справи: професора Містраля вбито, і тепер починається слідство. Це слідство незвичайне, бо вбивця перебуває серед людей, які тут зібралися. Це хтось із п'яти осіб, що сидять у цьому вестибюлі, якщо, звичайно, не рахувати Мацьошеків, які теж будуть узяті до уваги.

— В зв'язку з цим, — втрутився Трепка, — прохання, щоб ніхто з вас протягом двох-трьох днів не залишав «Пристань». Ми становитимемо ізольоване середовище. У цій, так би мовити, лабораторній стерилізованій пробірці швидше викриємо і знешкодимо небезпечного мікроба, якщо, певна річ, ви допоможете нам своїми щирими і вичерпними зізнаннями.

— Словом, панове, ви всіх нас — під замок, — підсумував Заплон.

— Ні. Це тільки прохання. І нічого більше. Якщо хто з вас хоче виїхати, ми не будемо йому заважати.

— Розумію… — Заплон примружив око.

— Нарешті, ще одне прохання до вас, професоре. Ви не заперечуватимете, якщо ми влаштуємо в «Пристані» свій «малий штаб»? — запитав Трепка.

— Звичайно, ні, — поспішно запевнив професор Касіца. — Це краще, ніж тягати нас у відділення. У вас, панове, — професор звернувся до Трепки і до мене, — є вже свої кімнати. Ви ж, поручику, — сказав до Журки, — можете зайняти кімнату нашого незабутнього колеги Містраля.

— Мені вистачить місця в кімнаті поручика Дзярмаги, — скромно відповів Журка. — І туди я запрошую вас на попередній допит. Докторе Йонаш, ходімо, будь ласка, з нами.

Але допит Йонаша довелося-поки що відкласти. Коли ми сходили вниз, стіну залило яскраве світло автомобільного рефлектора, і до вестибюля вбіг поручик Пайкерт, а з ним сержант Плюшак з чемоданом. Нема потреби говорити, який лютий був Пайкерт: його витягнули з ліжка і навіть не дали часу сформувати групу. Він прибув з одним тільки помічником.

Приїзд Пайкерта, зв'язаний з несамовитим галасом, грюканням дверей і голосним криком, ще більше схвилював лікарів, які зібрались у вестибюлі. Різним здогадам і припущенням не було кінця.

Тим часом Пайкерт, лаючись на чому світ стоїть, приступив до роботи. Насамперед вій нагримав — і зовсім безпідставно — на мене за те, що я погано зберіг сліди. Журку звинуватив у некомпетентності, а Трепку невідомо чому — в комедіантстві, і це дуже вкололо капітана. Пайкерт, мов розлючений павук, якому порвали павутину, метався по кімнаті, вимірював, фотографував, перевертав усе в ліжку, письмовому столі і шафі, сипав дактилоскопічний порошок, знімав відбитки. Хмара тальку здіймалась у повітрі, викликаючи справжні приступи чихания в бідного Плюшака, якому й так дісталася своя порція дорікань.

Нарешті Пайкерт вискочив з кімнати. З чорною неголеною бородою, в неохайному халаті, вимазаний порошком, поручик виглядав жахливо.

— Це неподобство! — крикнув він до мешканців, що зібралися під дверима, і зміряв їх грізним поглядом.

Лікарі мимоволі відступили.

— Це неподобство — вбивати в свято, наче немає інших днів. Я теж людина, я протестую!

Сказавши це, він зник за дверима кімнати Містраля так само швидко, як і з'явився. Хвилин п'ятнадцять чулися різні звуки, зв'язані з його роботою. Потім двері з гуркотом розчинились; і ми побачили спочатку посинілі ступні професора, а за мить обидва прибулі підтюпцем вибігли з кімнати, тримаючи на плечах труп.

Я знав, що Пайкерт так носить задубілих небіжчиків, не завдаючи собі клопоту ніякими носилками, хоч, звичайно, він міг не примушувати присутніх спостерігати цю картину. Жахливий похід викликав страх і обурення. Професор Касіца намагався протестувати, говорячи щось про людську гідність, але не дістав відповіді. Поклавши небіжчика в свою чорну халабуду, Пайкерт по черзі перерив усе в лабораторії, оглянув будинок і садибу, зробив кілька додаткових ескізів та фотографій. А потім узяв відбитки пальців усіх мешканців «Пристані» і, не сказавши більше ні слова, поїхав, його від'їзд супроводила могильна тиша.

Вже зовсім розвиднілося, коли ми, нарешті, могли повернутися до своїх допитів. Журка, виходячи, як він сказав, з психологічних міркувань, вирішив провадити слідство в кімнаті Містраля.

Йонаш уже встиг трохи заспокоїтись і прийшов поголений, вичищений, від нього пахло лавандою. Тільки почервонілі повіки за окулярами свідчили про безсонну ніч.

— Сідайте, — Журка підсунув крісло професора. Йонаш здригнувся.

— Я краще сяду на стілець…

— Сідайте на стілець, — погодився Журка. — З якого часу ви знали професора Містраля?

— Ще з студентських літ, тобто вже шість років.

— З Вроцлава?

— Так, з Вроцлава. А ближче я узнав його з того часу, як став працювати у нього асистентом, тобто два роки тому,

— Яким насправді був професор Містраль?

— Не зовсім розумію, про що ви питаєте. Що, власне, я маю вам сказати?

— Говоріть, що хочете, — відповів Журка. Йонаш здивовано глянув на нього.

— Якщо говорити про нього як про вченого… — видавив нарешті Йонаш, — якщо говорити про нього як про вченого, то це була видатна людина. Так, видатна. Боюся, що наша наука зазнала непоправної втрати, хоч, може, професора й не оцінили як слід. Так, безумовно, не оцінили.

— Чому?

— Ну… якщо йдеться про мою власну думку, то я вважаю, що професор був одним з найвидатніших польських гематологів, а в останній період, може, навіть найвидатнішим. Та це не тільки на мій погляд. Цю думку поділяли в наукових колах, — адже саме професора Містраля обрали делегатом на всесвітній з'їзд у Токіо.

— Гаразд. Ну, а якщо говорити про стосунки в самому інституті?

— В інституті?.. — Йонаш завагався.

— Так, в інституті, — повторив Журка.

— Стосунки в інституті були абсолютно нормальні. Наш директор, професор Касіца, — ви вже познайомилися з ним, — дуже милий начальник, ставиться до всіх нас по-товариськи… Можливо, іноді він здається трохи безцеремонним, але в нього золоте серце.

— А чи не траплялося часом якихось суперечок між обома професорами?

— Не пригадую.

— А решта співробітників? Які стосунки були між ними і професором Містралем?

— Чудові. Професор Містраль був, особливо останнім часом, на виняткових правах в інституті і залежав від професора Касіци скоріше тільки формально. Досліди він провадив самостійно і, власне, не мав контактів ні з ким, крім найближчих співробітників.

— Тобто, крім вас, докторе, і панни Стор?

— Так.

— Ну, а що ви можете сказати про професора Містраля як його асистент? А у вашій спільній праці все було добре?

— Я не міг нарікати. Правда, професор Містраль був дуже вимогливий, я б сказав, навіть педантичний, але я й сам люблю порядок.

— Одним словом, ви підійшли один одному.

— Можна й так сказати, — посміхнувся Йонаш.

— А про панну Стор теж можна так сказати?

— Думаю, що можна. Професор був дуже задоволений нею. Він довго не міг знайти собі відповідної лаборантки. За ці два роки їх змінилося з півдюжини.

— І нарешті знайшов.

— Так, аж у Кельцях, причому зовсім випадково. В минулому році професор побував у місцевій лікарні, де працювала панна Стор, і там звернув на неї увагу.

— Як ви гадаєте, хто міг убити професора? — несподівано запитав Трепка.

Йонаш здригнувся.

— Не уявляю собі… — видавив він. — Зовсім не уявляю…

— А ви не знаєте, з якою метою міг би хтось убити професора?

— Ні… ні… не бачу жодної причини! — відповів Йонаш не замислюючись і якось несподівано палко.

— Що сталося з ключем від кімнати професора? — зненацька спитав Трепка.