— З ключем від кімнати? Не розумію, що могло з ним статися… — Йонаш, здавалося, був дуже здивований.

— Ключ пропав, — відповів Трепка.

— Я нічого про це не знав.

— А вчора ввечері ви бачили ключ у дверях професорової кімнати?

— Я не звернув на це уваги.

— Ви розумієте, що професор умер після того, як прийняв ваш порошок? — втрутився Журка.

— «Після» ще не означає «в результаті», — гостро відповів Йонаш.

У мене склалося враження, що він був підготовлений до цього питання.

— А ви певні, що не помилилися в дозі тих… тих снотворних ліків? — знову спитав Журка, неприємно наголошуючи на останніх словах.

— Цілком певен. Я відміряв точно і старанно. Якщо мова йде про natrium phenylaethylbarbituricum, то доза, яку людина може прийняти без будь-якої шкоди для здоров'я, становить 0,1 грама. Я дав лише 0,08 грама.

— У порошку був тільки той натріум фени… фени… — Журка ніяк не міг перебрести через важку греко-латинську назву.

— Phenylaethylbarbituricum, — посміхнувся Йонаш. — Ні, не тільки natrium phenylaethylbarbituricum. Я додав ще нешкідливі дози phenacetini, amidopyrini та codeini phosphorici.

Ми перейшли до лабораторії.

— Отже, ви рішуче твердите, що отрути в порошку не могло бути?

— В усякому разі я її туди не домішував, — спокійно сказав Йонаш.

Я помітив, що Йонаш ставав дедалі впевненішим у собі. Тепер він уже нічим не нагадував тієї розгубленої людини, якою був минулого вечора. Невже слідство йшло хибним шляхом?!

— Якщо ви не домішували, — буркнув Журка, — то це зробив хтось інший. Хто б це міг бути? Як ви думаєте?

— Не бачу, хто міг би це зробити. Коли я вийшов з лабораторії, у вестибюлі на другому поверсі був тільки професор Касіца.

— Хвилиночку, — Журка зацікавлено нахилився, — значить, ви виходили з лабораторії?

— Я зійшов униз до своєї кімнати по цигарки.

— І довго вас не було в лабораторії?

— Не знаю… мабуть, хвилин п'ять.

— Ви п'ять хвилин шукали цигарки?

— По дорозі я зайшов до туалету, — пояснив Йонаш.

— А двері лабораторії лишили незамкненими?

— Ну, звичайно, — здивувався Йонаш. — Та від кого б я мав їх замикати?

— А повернувшись, ви не помітили в лабораторії якихось змін? Вам нічого не впало в очі? Ніхто там не нишпорив?

— Ні… я нічого не помітив.

— Ви певні, що ніхто не заходив до лабораторії?

— Ні… як же…. Професор Касіца заходив.

Ми переглянулись.

— І ви тільки зараз про це говорите!.. — зітхнув Журка.

— Ви ж питали не про те, хто заходив, а про те, чи не нишпорив хто в лабораторії.

— Ну гаразд, гаразд, — розхвилювався Журка. — Отже, ви застали Касіцу в лабораторії?

— Вірніше, в дверях.

— А як поводився професор?

— Він був трохи схвильований. Сказав: «Треба було б дати щось Кайтусеві на сон. Пищить страшенно і бігає мов скажений».

Журка ледве стримав посмішку.

— У вас тут є тезка, — звернувся він до Трепки.

— Вас теж звати Каєтан? — поцікавився Йонаш.

— Так, друже, — відповів вражений Трепка. — Але це не причина, щоб відхилятися від теми.

Журка підійшов до клітки і розглядав морських свинок.

— Яка з них називається Кайтек? — запитав він.

— Ота велика, з хвостом і довгою шерстю, — неохоче, показав Йонаш.

— Скажена якась! Це справді морська свинка?

Йонаш ствердно кивнув головою.

— Мабуть, якась спеціальна порода?

— Це мутант.

— Нагадує скоріше щура-кабаргу. Справді жахливо нервове створіння і бігає на двох лапах. — Журка доторкнувся крізь грати до морди тваринки.

У відповідь Кайтусь пронизливо запищав, показавши великі передні зуби, потім блискавично повернувся, висунув крізь грати хвіст і вдарив ним Журку по обличчю.

— Сердита тварюка!.. — поручик гидливо витерся. — Навіщо ви тримаєте таку потвору?

— Як курйоз, — усміхнувся Йонаш. — Це єдиний у своєму роді випадок мутації.

— Справді винятковий, особливо якщо говорити про хвіст, — буркнув Журка. — Але повернімося до справи. Про що я хотів ще запитати вас, докторе… Ви пам'ятаєте, як Мацьошекова зчинила переполох — ніби хтось заглядає на кухні у вікно?

— Так, пригадую, — Йонаш здивовано глянув на Журку.

— Капітан Трепка і поручик Дзярмага вибігли тоді надвір. У вестибюлі залишились тільки ви вдвох, тобто ви і доктор Протоклицька. Ніхто з вас не заглядав тоді до кімнати професора Містраля?

— Ні… Навіщо?

— Потім повернулася Мацьошекова, так же?

— Так, — кивнув Йонаш.

— Чого вона повернулася?

— Принесла професорові щось пити.

Журка схопився з місця.

— Пити?

— Так.

— У чому?

— В склянці.

— Що було в тій склянці?

— Я не нюхав. Судячи з кольору, вишнівка, — спокійно відповів Йонаш. — Професор Містраль щоденно перед вечерею випивав чарочку.

— І ви тільки тепер про це говорите! — розхвилювався Журка.

— Я відповідав на запитання, — пробурмотів Йонаш.

Журка підвівся і нервово ступив кілька кроків уздовж кімнати. Потім сказав:

— Дякую, докторе. Поки що досить. — А коли ми повернулися до кімнати Містраля, додав: — Ну, справа ускладнюється. Я хотів би тепер побачити Мацьошекову. Цікаво, що вона нам скаже.

Я застав Мацьошекову на кухні. Закачавши рукава, вона поралася біля переповненої раковини. Побачивши мене, витерла червоні підпухлі очі. Я глянув на мокрий паркет і переповнену раковину.

— Що це тут сталося?

— Хіба не бачите, раковина забилася. Весь час кажу дівчатам, щоб не виливали сюди всякої всячини, так де там, — завжди роблять по-своєму. З учорашнього дня так стоїть. Поспішали, нікчеми, до костьолу — все так і покинули. От і мусиш у таке свято возитися. Просто гріх, але й так залишити — це теж гріх. А тут і робота з рук валиться, сліз не стримати… Боже, боже, в який час ми живемо!.. Як забрали сьогодні вранці професора, то я місця собі не могла знайти. Скільки гірких сліз пролила!.. Але тут навіть поплакати не дадуть. Пані баронеса відразу: «Чи ви, Мацьошекова, батька втратили?» Батька не батька, але ж людина — то не собака. Як подумаю, що ще вчора він говорив мені: «Мацьосю, що ж це ви забуваєте про мене, а я такий хворий», то аж серце стискається. Таке нещастя! І кажуть — отруєний! Боже милосердний! А таки правда, мене ще вчора мучили передчуття… І те обличчя у вікні. То був знак, добродію. Знак! Ви теж чогось чекали… Кажуть, що будинок три дні був під наглядом… Ви теж щось думали. Боже милий, хто б подумав, що ви з міліції! У цих окулярах і таке інтелігентне обличчя. Присяглася б, що ви вчитель. Ну й як, ви вже щось знайшли? — запитала раптом Мацьошекова з такою звичайною цікавістю, яка зовсім не відповідала її попередньому настрою.

— Шукаємо помаленьку, — сказав я, — ми саме подумали, що ви могли б нам дуже допомогти…

— Я? — Мацьошекова відкрила рот і злякано дивилася на мене.

— Ви всіх тут знаєте. Ми хотіли б поговорити з вами.

— Зараз?

— Так.

— Ну що ж, гаразд… — зітхнула Мацьошекова й почала знімати фартух.

Я помітив, що перед дверима професорового кабінету вона боязливо перехрестилася, немовби вирушаючи в небезпечну мандрівку, а потім — тільки-но сіла на стілець, який підсунув їй Журка, одразу розплакалася. Журка заклопотано метушився біля неї, не знаючи, що робити.

— Заспокойтеся, — повторював він безрезультатно. — Ну, чого ж ви плачете?

— О господи… така людина… — плакала Мацьошекова. — Таку людину отруїти… на самісінькі свята… Кара божа… впаде на нас… на весь цей проклятий дім… а я казала… я ж казала, що це нечисте місце. Не захотіли освятити…

— А чому ви називаєте цей дім нечистим?

— Хіба ви не знаєте? Колись, як у будинку оті різники господарювали, тут жила розпутниця..

— Хто?

— Розпутна жінка, пане, якась Тереза, вона тут була машиністкою. Жила в тій кімнаті, де тепер пані баронеса.