Андрій Кашпар залишив після себе деякий слід в архівах ужгородського жандармського управління. Доведено, що він служив в угорській і чехословацькій розвідках. Не відмовляв у послугах англійцям, французам, німцям. В роки війни тинявся в Будапешті, в Трансільванії, заглядав і в Плоєшті — готував наліт американських бомбардувальників на нафтові промисли. Після війни зник. На його сліди пощастило натрапити кілька років тому. Стало відомо, що Андрій Кашпар під кличкою «Говерла» влаштувався в Баварії, в американській розвідувальній школі, де навчає «людей закону Лоджа». Недавно він покинув школу і виїхав з невеликою групою своїх «вихованців» у невідомому напрямку.

Його довго шукали скрізь. І тепер, здається, знайшли. Невже це він? Є фотографія Кашпара тридцятих років. Є й нова, зроблена тиждень тому. Нічого схожого! Очевидно, сьогоднішньому «Говерлі» зробили пластичну операцію.

Ось поки що і все, що я знаю про Кашпара. Тепер про його дружину, яку він привіз із Америки. Єва Шандорівна Портиш. Під таким прізвищем вона живе в місті Яворі. Протягом останніх років не листувалася з чоловіком, навіть не знає про те, що він живий. Не знає або вдає, що не знає.

Живе Єва, як і досі, ніби нічого не сталося, ніби немає поруч, за монастирськими мурами, Андрія Кашпара, У жінки багато подруг в Ужгороді, Мукачеві, Виноградові, Рахові, Сваляві. Часто виїжджає у ці міста. Серед модниць і кравчинь має славу чудової закройщиці і художниці. Вона — власниця підпільного ательє, доступного для вузького кола жінок, найбільш грошовитих, довірених. Любить приймати гостей і сама охоче буває скрізь, куди її запрошують.

Збираюся цими днями відвідати пані Портиш, познайомитися. Що мені від неї потрібно? По-перше, я мушу встановити, чи знає вона, що в Яворі об'явився Кашпар. По-друге, повинен зазирнути в душу цієї закройщиці-художниці, щоб дізнатися, чим вона насправді цікавиться і займається. Делікатна місія. Неприємна, але необхідна.

Якщо Гойда не повернеться з монастиря з хорошими трофеями, я змушений буду вже завтра познайомитися під тим чи іншим приводом з пані Портиш. Не знаю, куди заведе мене «Рукотрясіння», але гадаю, що заведе дуже далеко.

Кажуть, що художники, письменники, композитори перед тим, як починати новий твір, багато роздумують, згадують відновлюють в пам'яті образи друзів і ворогів. Наче знову переживають події минулих днів: любов і нелюбов, страждання, удачі, перемоги — готують, так би мовити, себе до родових мук.

А чим ми з тобою, Васильку, гірші за композиторів, художників, письменників? Наша робота, запевняю, теж творчість. Якщо ти згоден зі мною, не ремствуй на те, що я у ці дні так багато роздумую, пригадую, зіставляю, філософствую…

Чую шурхіт в кущах на тому березі потоку. Мабуть, повертається Василь. Так, він!..»

Шатров поклав записну книжку у внутрішню кишеню піджака, наглухо застебнув кишеню «блискавкою» і запитав:

— Ну?

Гойда намагався стримувати себе, але збудження все-таки проривалося: на смуглявих щоках, на лобі, шиї виступили червоні плями. Шатрову навіть здалося, що він чує, як колотиться серце його друга.

— Сядь, Васильку, відпочинь, заспокойся.

— Я спокійний. — І він опустився на камінь, кілька разів глибоко зітхнув, потім занурив голову в прозору воду струмка, витер обличчя і волосся рукавом сорочки, блиснув очима, в яких з'явилися веселі іскорки: — Зробив усе, що треба. У своїх руках тримав рацію. Американська, останнього випуску. Бачив гранати, долари, західнонімецькі марки, угорські форінти, чехословацькі крони, польські злоти і карбованці. Бачив два кольта, географічну карту Закарпаття, Угорщини, Баварії, секретну фотоапаратуру. Все це заховано в надійному місці: у підвалі, в старій винній бочці з потрійним дном. На перший погляд, звичайна собі бочка нічим не відрізняється від інших. Дубова, потемніла від часу, просякнута вином, з дерев'яним краником-чопом. Повернеш краник — поллється вино. Та якщо добре придивитися, відкрити друге дно, то побачиш тайник, а за ним ще одне справжнє дно, за яким плещеться вино. Тайник — кращого не придумаєш. Коли б не Марія, не знайшов би до нього стежки.

— А своїх слідів на цій стежці не залишив?

— Робота була чиста. Але важко ручатися за те, що не наслідили. Всіх хитрощів ворога не вгадаєш.

— Сподіваюся, ніхто тебе не бачив? Ніхто не заважав?

— Була одна неув'язка. Трохи на Кашубу не наштовхнувся. Несподівано, раніше строку повернувся з виноградників і хотів іти в свою хижку. Добре, що Марія зустріла його, повела під якимсь приводом на головний монастирський двір.

— Ну, а як моє особливе прохання? — запитав Шатров.

— Виконав. Правда, чисто жіночих речей не знайшов.

— Ну от, а кажеш — виконав.

— Не турбуйтеся! Все в порядку. Я знаю, що вам треба.

— Невже?.. Цікаво, що ж мені треба?

— Вам треба встановити, чи зустрічається Кашуба з якою-небудь жінкою? Хто вона, де живе…

— І ти встановив? — Шатров з щирим подивом подивився на свого помічника. — Як же тобі пощастило?

— Розповім усе по порядку. В хижці Кашуби я знайшов білизну з відпоротою міткою, кілька довоєнних носовичків, хатні туфлі, теж старі, зроблені ще у Баті. Все це перекочувало сюди з квартири однієї громадянки — Портиш Єви Шандорівни…

— Коли? Як?

— Марія каже, що бачила тижнів три тому, як ця громадянка пробиралася вночі у хижку Кашуби. Ходив і Кашуба один раз до Єви. Приніс звідти речі, свіжий пиріг.

— Чому ж тобі Марія раніше про це не розповіла?

— Забула. Не надавала значення, думала дрібниця.

— Добра дрібниця! Ну, Василю, збирайся. Їдьмо на Дунай. Неодмінно їдьмо. Тепер нас ніщо не затримає.

Гойда і Шатров, вирушаючи на Дунай, думали, що пробудуть там недовго, кілька днів: з'ясують все про Кашубу і виїдуть назад у Закарпаття. Помилилися. Пробули вони на Дунаї і на Чорному морі довго, до кінця літа. Там, у володіннях Смолярчука виявився головний напрямок операції.

До Чорного моря добиралися літаком. В Одеському порту сіли на старенький каботажник «Аркадія», що благополучно пройшов усі вогненні бурі Вітчизняної війни, і повільно, не втрачаючи з поля зору землі, подалися на південь, уздовж рівнинного узбережжя.

День видався тихий, теплий. Щедро палило сонце, море було спокійне. На глибоких місцях воно синє, а ближче до берега сіро-попелясте, замутнене прісними річковими водами.

Далеко-далеко, до самого обрію, морську рівнину. прорізала дорога, зорана тупоносою «Аркадією». Над каботажником кружляли чайки, вихоплюючи з води кавунові шкірки, шматки хліба, кинуті з корми судна.

На палубі, в тіні брезентового тенту, розташувалися дунайські колгоспниці, які поверталися з Одеси. Трошечки п'яні від молодості, від базарних удач, від свіжого морського повітря, від знічев'я, що несподівано випало на їхню долю, вони голосно сміялися, зачіпали матросів і пасажирів, які проходили повз них, а потім заспівали.

Шатров зітхнув, подивився на Гойду.

— Гарно співають! Підтягнемо?.. Ні, не можна. Ходімо далі від спокуси. Ходімо, Васильку, ходімо!

Шатров попрямував у носову частину «Аркадії», високо, як завжди, несучи сиву голову, його плечі, обтягнуті добре пошитим піджаком з недорогої тканини, були молодо розпрямлені, ніби плечі силача. Крокував він палубою твердо, впевнено, наче був не пасажиром, а капітаном. Гойда йшов позаду Шатрова. Він теж був скромно одягнутий; темні штани, сіра спортивна куртка поверх картатої, розстебнутої на грудях, сорочки. Звичайний хлопець з берегів Дунаю.

Поки йшли палубою, їх переслідувала пісня.

Біля якоря Шатров сів на ящики, вкриті потемнілим від часу брезентом. Задумливо дивився на море, на темну смугу берега, зупиняв погляд на якій-небудь чайці, стежив очима за її польотом, прислухався до пісні, що линула з другого кінця корабля, і неквапливо заповнював нерозбірливими карлючками сторінку за сторінкою свого щоденника.