«Останнім часом немає такого дня, коли б я не звіряв свої думки паперу. Не чекав від себе такого запалу. Чому мені раптом захотілося писати? Чому в думці малюю картину за картиною, складаю пісні, музику? Так, і музику! Ось і тепер чую її — в сяючому теплом морі, у високому небі, в тривожних криках чайок, в солонуватому свіжому чорноморському вітрі, у сміху дунайських рибалок, у гудках пароплава.

Не думав, не гадав, що колись мене привабить ця справа. Що зі мною діється? Може, все життя робив не те, на що здатний?

Кажуть, безруких фронтовиків іноді мучать дивні галюцинації. Руки немає, по саме плече відтята, а ниє, крутить, наче ціла. Щось подібне мучить і мене. За все життя не написав жодного, хоча б посереднього оповідання, не склав і поганенької пісні, нічого не намалював, а відчуваю себе, не маючи на це ніякісінького права, причетним до музики, живопису, літератури. Звідки така галюцинація? Чим це можна пояснити? Надмірним захопленням поезією? А може, це занили засохлі на корені таланти молодості? Не знаю. Так чи інакше, а я не можу і не хочу позбутися ні почуттів, що найшли на мене, ні думок. Дивлюся на сонячне море і радію, що воно так сяє, таке тепле — відчуваю його в душі. Милуюся чайками, їхнім димчасто-жовтим оперенням, їхньою владою над вітром, над просторами, їхньою вільністю — і не заздрю. Дивлюся на співучих рибалок — старовірів, що зберегли в цілковитій недоторканності чистоту російської мови, красу російського обличчя, і мені здається; що я їх знаю давно-давно, когось любив, комусь був другом, братом. Дивлюся на Василька, смуглявого, кучерявого, скромного, піднебесного жителя Карпат, думаю про те, що жити йому ще й жити, працювати і працювати, робити і робити добрі справи. Я радію, що така висока честь випала на долю пастуха-сироти.

До речі, він тепер, мов стривожена чайка, увивається навколо мене, звужує коло, намагається одвернути мою увагу від записної книжки. Бачу, щось його непокоїть, хочеться йому побалакати, поміркувати вголос. Поговоримо ще, Василю, а поки що помовч, потерпи!

… В моєму віці сонце відчуваєш сильніше, ніж у двадцять років. І в цьому, мабуть, моя перевага перед двадцятирічними. Мені вже за п'ятдесят. Крутий перевал життя. Проте я ще набираю сил… Уявляю собі, як дивилися б на мене люди, якби я промовив ці слова. Певно, почали б швиденько підраховувати зморшки, а в думці посміялися б із старечої самовпевненості. Нехай сміються. Так, я молодію, набираю сил! Маю на увазі не колір волосся і обличчя, не твердість м'язів. Я кажу про постійний життєвий тонус, про душевну настроєність. Сильніше люблю те, що роблю, більше цікавлюся долями людей, ніжніше прив'язуюся до книжок, ширшає мій кругозір, хочеться більше знати. З 5 березня 1953 року барометр показує весь час добру погоду. Ясно, ясно, ясно! Щасливе, могутнє це відчуття — ясність в серці і в голові. Далеко бачиш, глибоко відчуваєш.

Сірий цілком слушно твердить, що трава і дерева гнучкі і ніжні доти, поки живуть. Помираючи, вони стають холодними, сухими, жорсткими. Жорсткість, жорстокість — супутники смерті. М'якість і ніжність — супутники життя. Коли дерево стає сухим, жорстким, воно приречене на смерть. Так і людина. Якщо твоє серце вже не відгукується на вечірню зорю, на дівочу пісню, якщо не підкочується до горла щось гаряче, ніжне, коли бачиш свого учня і друга, здатного пройти твій важкий і довгий життєвий шлях вдвічі швидше, негайно іди у відставку, замовляй собі про запас некролог: «Пенсіонер всесоюзного значення віддав богові душу».

Це мене не зачепить. Я живу! Живу — і не старію. Так буде доти, поки виконую давній, старий, як світ, і вічно свіжий, як схід сонця, наказ Сірого. «Хай буде для вас кожний світанок немов би початком життя, а кожен захід сонця його кінцем. Нехай кожне з цих коротких життів залишить по собі слід любовної справи, яку зроблено для інших, доброго зусилля над собою і набутих знань». Не так уже й погано розуміли люди свої обов'язки і тисячу років тому!»

Шатров перев'язав записну книжку резинкою і поклав у завітну кишеню, де вона лежала постійно.

— Василю, чого це ти ходиш навколо мене? Чого весь час позираєш? Яку таємницю хочеш розгадати? — Добра весела посмішка освітила обличчя Шатрова. — Ну, давай, запитуй!

Гойда ближче присунувся до полковника, серйозно подивився на нього і півголосом запитав:

— Ви його давно знаєте… чоловіка, що ховається під личиною Кашуби?

— А ти як гадаєш?

— Гадаю, що дуже давно.

— Так. Але я його впізнав не зразу. Боявся помилитися. Придивлявся, вгадував, відновлював у пам'яті обличчя.

— Відновили?

Шатров вийняв з внутрішньої кишені піджака тверду, розміром як поштова листівка фотографію.

Гойда глянув на поблякле зображення поважного закарпатця: пухлі щоки, кущисті брови, великі вуса, люлька, верховинський капелюх з пером, розшитий строкатим візерунком, полотняна сорочка і нарядна хутряна безрукавка — киптарик.

— Бачив коли-небудь цього джентльмена?

— Здається, ні.

— Здається?.. Придивись уважніше!

Гойда знову схилився над фотографією. В тіні верховинського капелюха випинався лоб. Під навислими бровами холодно світилися глибоко запалі очі. Ніздрі великого носа широко роздуті.

— Таким «Говерла» був років двадцять п'ять тому. Колишній управитель угорського графа. Андрій Кашпар. Утік після війни на Захід. Там, у американській зоні, пройшов перепідготовку в шпигунській академії, довго був інструктором-експертом. Перелицьований за допомогою пластичної операції і засланий в Явір через Дунай.

Гойда не любив без потреби запитувати. Волів докопуватися до істини сам. Він мовчки роздумував над тим, що розкрив йому Шатров.

— Тобі все ясно, Василю? — спитав Шатров. Він знав, про що думає Гойда, і хотів перевірити хід думок капітана, підказати, якщо це буде потрібно.

— Не певен, що все. Коли ви дізналися, що «Говерлу» заслали сюди?

— Зразу ж, як тільки він зник. Але ми не знали, куди саме його закинули і де він переховується.

— Ось тепер, здається, все ясно.

Шатров похитав головою.

— Ні, мабуть, не все.

— Але мені цього поки що досить, щоб діяти свідомо, на повну силу.

— Точно! Розвідник, як солдат, повинен розуміти свій маневр. Для повної твоєї орієнтації дещо додам: «Говерлу» голими руками не візьмеш. Підбиратися до нього треба дуже обережно, дуже акуратно, щоб не сполохати. Ти ж, звичайно, розумієш, що прийшов він сюди не на пусте місце і має опору не тільки в особі Качалая та своєї дружини Єви Портиш.

— Дружина?.. А я думав… так, випадкова спільниця.

— Законна дружина. Ще перед війною, в Америці, в місті Бостоні одружилися. Тепер обоє затаїлися, перечікують. Підождемо й ми. Ужгородських товаришів я попередив, щоб вони не турбували подружжя своєю увагою. Нехай пограються на мнимому привіллі. А ми тим часом підшукаємо ключі до справжнього Кашуби.

— Кашуби вдома немає, кудись виїхав, зник. І ніхто нам добровільно не скаже, як і коли він зник, де переховується… живий чи вбито його.

— Правильно, і все-таки… той, у кого є в запасі хліб, не думає, що він їстиме завтра. Ось, мабуть, і всі наші плани на найближчий час. Запитання є?

Гойда подивився на небо, де літали чайки, послухав пісні рибалок, примружившись, підставив обличчя променям сонця і сказав:

— Маю, але вже чисто ліричного порядку.

— Вчасно переключився, Василю. Дякую. Добре працюєш. Найкращий твій друг той, хто і посміхається, і сльозу проливає хоча б на мить раніше за тебе… Я, друже, зранку настроєний філософськи і поетично. Ну, які ще питання нас непокоять? Життя і смерть? Геній і лиходійство? Любов і зненависть? Чоловіки і жінки? Капіталізм і комунізм? І те, і друге, і п'яте, і десяте, так?

— Я давно хочу обговорити з вами, Микито Самійловичу, одну проблему…

— Не дуже хотів, якщо так довго не обговорював, відкладав. Ну, починай! Я слухаю.

— Вам відомо, що я в цьому році не хворів, не мав стягнень, брав участь у чотирьох великих операціях, жодного разу вас не підвів, у званні підвищений, а почуваю себе кепсько. Важкий рік! Тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостий.