Біля підніжжя тополь-близнюків примостилася хатинка бакенщика Сисоя Уварова. Очеретяні стіни, обмащені глиною. Очеретяна покрівля. Недалеко дерев'яний причал з човном.
Навпроти Тополиного, на протилежному березі рукава, темнів безлюдний острівець, порослий чагарником. Тут і знайшли собі місце Гойда та його товариші по оперативній групі. День і ніч, змінюючи один одного, стежили вони за островом.
Сисой Уваров рано-вранці і ввечері об'їжджав на човні своє господарство, ловив рибу, збирав хмиз, їздив до міста по продукти, порпався на городі, варив на вогнищі під відкритим небом обід і вечерю, подовгу сидів на причалі, димів люлькою і вдивлявся у дунайський шлях.
Ні дітей, ні дружини у Сисоя Уварова не було. Жив самотньо.
З першого дня Гойда зрозумів, що Сисой Уваров на острові не один. В Ангорі він купив буханку хліба, брус масла, пачку цукру, сигарети, свічки, дві пляшки горілки. На другий день знову купив буханку хліба, сало, ковбасу, горілку і кілька пачок сигарет. А ввечері, коли Уваров сидів на березі Дунаю і дивився на воду, в хатині бакенщика спалахнуло світло: хтось, мабуть, запалював сигарету.
Вночі чоловік, який ховався в хатині, вийшов із сховища і хвилин десять сидів на ґанку. Велика стрижена голова. Обросле худе обличчя.
Це був справжній Кашуба. Гойда бачив його на фотографії і одразу впізнав.
А через кілька днів невеличкий пароплав «Бреге» спускався з верхів'їв Дунаю. На траверзі Тополиного судно уповільнило хід. На острові зразу ж спалахнуло світло ручного ліхтарика. Минуло небагато часу і з пароплава скинули у воду громіздкі предмети.
Вантаж потонув, не лишивши на поверхні буя.
Тільки-но пароплав зник, бакенщик сів у човен, вигріб на фарватер Дунаю і пройшов над тим місцем, де затопили «посилку».
З першими променями сонця Сисой Уваров сів у човен і поїхав До міста. Зробивши свої звичайні покупки, він по дорозі на пристань заглянув на пошту, опустив у скриньку листа. Лист був адресований у Явір, монастир, садівнику Петру Михайловичу Кашубі. На аркуші, вирваному із учнівського зошита, Уваров писав:
«Здоров, Петре! Низько кланяється тобі і шле дунайський привіт твій однокашник і кум Сисой Уваров. Ми живі й здорові. Того й тобі бажаємо. Правда, ти невартий доброго слова. Поїхав і як у воду пірнув. Чому не подаєш голосу? Невже не тягне на рідний Дунай? Невже прикипів до кам'яних гір і праведниць? Якщо так, то пропаща ти людина. Ех, Петре! Риба кишить у Дунаї, як черва, сама в казан проситься. З холодних країв прилетіло усяке вільне крилате птаство. Пелікани на своїх ходулях походжають по мілководдю, полюють на пліть. На світанку у плавнях трублять лебеді. В садах гілки гнуться від яблук, груш, айви. На баштанах тріскаються дині-дубівки. Жаром горять кавуни. А в діжці просякли розсолом дунайські оселедці…
Що, потекла слинка, чернецький лакизо? Приїжджай! Для тебе тримаю у холодній копанці білоголову. Ну, втомився умовляти!
Чекаю. На тому й до побачення.
Сисой».
Між рядками цього листа особливою невидимою. рідиною було написано:
«Сьогодні вночі щасливо доставлено другу партію вантажу. Дядько сповістив, що незабаром приїде гість. Поживе в мене тижнів два, зробить свою справу і перекочує до вас. Приготуйтеся! Пароль: «Кажуть, ви добре лікуєте виноградну лозу, заражену трутовником». — «Лікують людей, а виноград, заражений трутовником, викорчовують і спалюють». Терміново повідомте про одержання листа».
Шатров і Гойда точно встановили і позначили на карті місце, де скинули вантаж з чужого пароплава «Бреге», — тиха дунайська протока, прикрита з одного боку безлюдним острівцем, з другого глухими плавнями.
Дивлячись на ріку трохи примруженими очима, Шатров думав уголос:
— Цікаво, який ще «подарунок» послали нам фюрери американської розвідки?
— Дозвольте пірнути і подивитись? — запропонував Гойда, знімаючи одяг.
— Ти, Василю, перебільшуєш свої можливості. — Шатров подивився на помічника і посміхнувся. — В цьому місці Дунай такий швидкий і глибокий, що дно його може обстежити тільки досвідчений поринач у підводному спорядженні.
— Що ж робити? Давайте запросимо поринача з аквалангом з Москви або Севастополя.
— Довго чекати. Небезпечно гаяти час. Знайдемо тут, в Ангорі.
— А хіба тут є?
— Є. Та ще який!.. Невже ти не чув про Капітона Черепанова?
— Черепанов?.. Ні, не чув.
— Надзвичайна людина. Тутешній, з Лебединого. Рибалка. Син російського помора Івана Черепанова, який колись блукав по Румунії і осів у гирлі Дунаю. Іван полював, рибалив. Одружився з рибачкою Ладою. Через рік у Лади та Івана народився син Капітон. Коли хлопцеві минуло десять років, помер батько і Капітон попав до німців-колоністів. Бездітним Раунгам сподобався білявий пастушок. Вони всиновили його і назвали Вільгельмом. Повнолітнього Вільгельма, німця, підданого Румунії, мобілізували у королівський румунський флот. У розпалі війни його, як найкращого плавця та поринача, послали в секретне з'єднання «К», на північ Італії в Доломітові Альпи. У Вальдао, в закритому басейні, італійці, перші пориначі Європи, перші підводні диверсанти, передавали німцям свій бойовий досвід. Через кілька місяців школу, де вчився Вільгельм, перевели. у Венеціанську затоку, на острів… Стій, я забув сказати найголовніше: ще на початку війни Капітон став членом патріотичної підпільної організації «Романо».
— Він і тепер пірнає? — запитав Гойда.
— Коли треба, то пірнає.
— Цікаво!.. Нащадок російського помора-втікача… Всиновлений румунськими німцями… Член підпільної організації «Романо». Боєць секретного з'єднання «К»… Розкажіть про нього докладніше, Микито Самійловичу!
— Це довга історія. Але ти повинен усе знати про Дуная Івановича. Слухай!..
«Джулія» легко рухалася на перлисто-зеленій воді лагуни. На островах розкинулася Венеція — старовинні палаци, церкви, кам'яні щербаті вулички, гомінливі тратторії, потемнілі від часу і вологості будинки, відбиті чорним дзеркалом каналів.
У променях місячного сяйва біліла піщана коса, що відділяла лагуну від Адріатики. Там, де вона розгалужувалася протоками, наче прямо з води виринали курортні містечка Порто-Лідо і Порто-Маламоко.
Високо в небі пропливали хмари, то закриваючи, то відкриваючи круглий карбований місяць, його негріюче пронизливе світло холодно виблискувало на лусці ще живої трепетливої риби, на кожусі мотора, сталевих гаках і скляних поплавках сіті.
Чезаре Браттоліні сидів на кормі, легко крутив кермо і, гнаний до берега припливом, думав про море, про його багатства, про свою бідність, про війну. Воєнний розбій завжди приносить людям лихо, а вони все-таки б'ються, гублять своє життя, працю, втрачають синів.
Кулаки Чезаре стискуються. Перед ним наче живі постають сини.
Джані любив грати на гітарі, любив дівчат, і вони любили його, любив пісні, любив море. А Муссоліні зробив його піхотинцем і погнав у Абіссінію. Там йому все остогидло. Загинув. За віщо?
Леонардо кував якорі, ланцюги і залізні решітки, схожі на чорне мереживо, його відірвали од улюбленої справи, навчили стріляти і погнали на далеку Північ, У холодному степу на Дону він і наклав головою. А навіщо йому холодна, чужа Росія, коли в нього була сонячна Венеціанська затока, Адріатика, Середземне море?
Джузеппе, гондольєр, не пішов дорогою старших братів. Заховався в Альпах, став партизаном.
Від згадки про молодшого сина в серці старого рибалки потеплішало.
— Салют, батьку!
Батько? Не може бути. Почулося. Довкола ні душі. Тільки хмари, місяць, тиха вода лагуни і на обрії темна Венеція.
— Салют, батьку! Добрий вечір!
Голос пролунав сильніше, впевненіше — звучний, трохи хрипкуватий, як у Джузеппе і у всіх людей, які виросли на неспокійній морській воді.